Глава 3

Ранок увірвався у свідомість різким, металевим дзеленчанням будильника. Рівно о шостій  реальність навалилася на Богдану всією своєю вагою. Тіло нило. Диван у вітальні, який здавався зручним для перегляду серіалів, для сну виявився справжнім катуванням. Шия задерев’яніла, а хребет нагадував іржавий ланцюг, який хтось спробував різко натягнути.

Богдана сіла, скидаючи на підлогу плед. У квартирі панувала тиша. За стіною, у м’якому ліжку, спав Роман. Спав спокійно, глибоко, без докорів сумління. Його навіть не збентежило, що місце поруч з ним залишалося холодним усю ніч.

Хотілося впасти назад у подушку, заплющити очі й не існувати. Але обов’язок — жорстокий наглядач.

Ванна кімната зустріла її холодним кахлем і безжальним світлом. Дзеркало не збрехало, але й не пожаліло: сіра шкіра, запалі очі, павутинка втоми в кутиках губ. Богдана плеснула в обличчя крижаною водою, наче намагалася змити з себе вчорашній вечір. Потім — шар тонального крему, ще один, трохи рум’ян. Вона прискіпливо оглянула себе у дзеркалі. Начебто непогано. 

Вона зайшла на кухню і клацнула кнопкою чайника. Відчинила холодильник і гірко всміхнулася. Пустка. Свекруха вчора провела настільки ефективну «зачистку», що на полицях сумували лише пів пачки масла, два яйця і шматочок засохлого сиру.

Рука потягнулася за яйцями — звичка готувати чоловікові сніданок була вшита в підкірку. Але в останню мить Богдана зупинилася.

— Досить, — прошепотіла вона.

Вона зачинила дверцята. Не гримнула, ні. Просто зачинила. Епоха гарячих сніданків і кави в ліжко закінчилася вчора, разом із її ілюзіями. Роман — дорослий хлопчик, начальник департаменту. Зробить собі бутерброд. Або піде голодним. 

Вона вислизнула з квартири тихо, як тінь, боячись  розбудити його і почути його голос. Вона дуже хотіла, щоб її підозри були просто бурхливою фантазією, але жіноче серце рідко помилялося. 

Школа зустріла її звичним гулом, але сьогодні цей звук дратував, як скрегіт пінопласту по склу. Богдана забігла в учительську, кинула пальто на вішак і, схопивши журнал, попрямувала до класу. Сил на педагогічні подвиги не було.

— Доброго ранку, сідайте, — її голос був сухим і беземоційним. — Ховаємо підручники. Дістаємо подвійні листочки.

Клас невдоволено загудів.

— Тиша. Тема на дошці. Час — до дзвінка.

Вона сіла за стіл, відгородившись від дітей стосом зошитів. Самостійна робота — це порятунок для вчителя, в якого всередині вигоріли всі слова. Богдана дивилася у вікно, де зимове сонце байдуже заливало асфальт, і почувалася порожньою оболонкою. Вона не пила вчора, але голова розколювалася так, наче вона випила пляшку найдешевшого вина наодинці.

Після третього уроку, коли вона нарешті змогла видихнути і взяти до рук чашку з чаєм, телефон на столі завібрував.

Екран висвітив: «Чоловік».

Богдана вагалася секунду, але відповіла.

— Алло.

— Бодю, я не зрозумів, — голос Романа звучав не винувато, не ніжно, а роздратовано. — А де балик? Той, сиров’ялений? Я перерив весь холодильник. І салат з качкою, мій улюблений? Вчора ще дофіга на столі їжі залищалось. 

Богдана на мить втратила дар мови. Він не подзвонив вибачитися. Він подзвонив через шматок м’яса.

— Його немає, — відповіла вона рівно.

— У сенсі немає? Я ж спеціально їздив за ним на ринок! Куди він дівся?

— Його забрала твоя мама, — чітко промовила Богдана.

На тому кінці зависла пауза.

— Ну ти даєш... — протягнув він із докором. — Ти ж знаєш, як я його люблю. Ти що, не могла залишити мені хоч нарізку? Навіщо було віддавати все?

Це стало останньою краплею. Кришка зірвалася.

— А ти спробуй щось не віддати своїй мамі, Романе! — гаркнула вона в слухавку так, що колеги за сусіднім столом здригнулися. — Спробуй сказати їй «ні»! Вона ж одразу в сльози і дзвонити тобі, яка я жадібна невістка!

— Тихо, тихо, чого ти істериш? Я просто запитав...

— Ти просто запитав? — її голос тремтів від образи. — Я два дні стояла біля плити, я влаштувала тобі банкет, на який ти навіть не з’явився вчасно! Я нагодувала твоїх гостей, твою рідню, а тепер я ще й винна, що твоя мама вигребла все з холодильника?

Вона натиснула «відбій», не чекаючи відповіді. Руки трусилися так, що вона ледь не впустила телефон.

Хотілося сховатися. Забитися в куток. Але до неї вже пливла Вероніка — вчителька математики.

Вероніка була повною протилежністю Богдани сьогодні. Ідеальна укладка, свіжий манікюр, запах дорогих парфумів. Її чоловік-айтішник носив її на руках, і Вероніка ніколи не соромилася про це нагадувати своїм сяючим виглядом.

— Богданко, привіт! — вона присіла на край столу, грайливо поправляючи локон. — Слухай, а ти вже вибрала сукню?

Богдана тупо подивилася на неї.

— Яку сукню?

— Ну як яку? На корпоратив! До Дня Всіх Закоханих! — Вероніка розсміялася дзвінко, як дівчинка. — Цього року наші чоловіки вирішили розщедритися на ресторан. І найголовніше — формат «з дружинами». Мій Сашко каже, що керівництво хоче «сімейної атмосфери». Хоча, як на мене, їм просто треба привід вигуляти нас, щоб ми менше пиляли їх за затримки на роботі.