Глава 2

М’язи обличчя звело судомою від нескінченної, приклеєної посмішки. Богдана відчувала себе манекеном у вітрині дорогого магазину: красива, мовчазна і абсолютно мертва всередині.

Останні дві години перетворилися на сюрреалістичний спектакль. Вона підливала вино, змінювала тарілки, сміялася з несмішних жартів і кивала, коли гості виголошували черговий тост за «блискучу кар’єру» Романа.

Чоловік сидів поруч, час від часу по-хазяйськи стискаючи її талію. Для гостей це виглядало як жест ніжності, але Богдана відчувала лише холодну вагу його долоні. Цей дотик був порожнім. Так торкаються до меблів, демонструючи їхню якість перед покупцями.

Коли гамір у вітальні досяг апогею, а розмови перетворилися на п’яний гул, Богдана зрозуміла, що задихається. Вона непомітно вислизнула з кімнати, наче тінь, і вийшла на балкон.

Нічне повітря вдарило в обличчя крижаною свіжістю. Вона зачинила за собою двері, відрізаючи звуки свята, і вчепилася в металеві поручні, що обпікали холодом.

Видихнула. Раз. Другий.

Сльози не текли рікою, вони просто котилися — поодинокі, гарячі краплі, що залишали солоні доріжки на щоках.

Вона не здогадувалася. Вона знала. Це знання жило в ній уже кілька тижнів, як важкий камінь у шлунку. Спочатку це були дрібниці, інтуїтивні поштовхи. А потім вона знайшла чек.

Він випав із кишені його піджака, коли вона несла речі в хімчистку. Бутик хутра. Чек на суму, від якої тьмяніло в очах. Норкова шуба кольору «графіт». Та сама, на яку Богдана дивилася перед Новим роком, а Роман тоді м’яко відвів її від вітрини, сказавши: «Трохи пізніше, кицю. Зараз усі гроші йдуть на ремонт в новій квартирі».

Чек був датований груднем. Зараз був лютий.

А шуби у неї все так само не було.

А ще була їхня схованка — коробка з-під взуття на верхній полиці шафи, де вони збирали на ремонт. Мінус сто тисяч. Гроші зникли тихо, без обговорень, без пояснень. Зазвичай, коли вони планували якісь покупки, то обговорювали це одне з одним. Богдана думала, можливо він хотів зробити їй подарунок, але подарунка так і не сталося. 

Богдана дивилася на вогні нічного міста і ставила собі одне й те саме питання: «Чому ти мовчиш?». Чому вона продовжує грати роль турботливої дружини, знаючи, що десь у цьому місті інша жінка кутається в «її» графітову норку? Страх? Звичка? Чи надія, що це все — просто дурний сон?

— Тут холодно, — тихий голос за спиною змусив її здригнутися.

Богдана різко випросталася, миттєво витираючи щоки долонями. На балконі стояв Демид.

Вона й не помітила коли він вийшов, він просто стояв, сховавши руки в кишені штанів і дивився на неї. Він був єдиним, хто сьогодні не пив — «за кермом», як завжди. І це було найгірше. Демида неможливо було обдурити фальшивим сміхом чи награною бадьорістю. Він бачив більше, ніж хотілося б.

— Усе гаразд, — її голос звучав хрипко, непереконливо. — Просто... день був довгий. Втомилася.

Демид не відповів. Він підійшов ближче, став поруч біля перил. Він не намагався торкнутися її чи втішити банальними словами. Його присутність була ненав’язливою, але відчутною, як опора, на яку можна спертися, коли земля йде з-під ніг.

Мовчання затягнулося. Вітер тріпав поділ її сукні, але Богдана не поспішала повертатися в тепло, де панувала брехня.

Вона повернула голову і подивилася на Демида. У напівтемряві його профіль здавався різким, зосередженим.

— Ти знав? — запитала вона. Прямо. Без вступу.

Він повернувся до неї. У його очах не було подиву. Лише сум і щось схоже на провину за чужі гріхи. Він не став грати в дурня, не став перепитувати «про що ти?».

— Богдано... — він важко зітхнув. — Не накручуй себе. Ти... ти неймовірна жінка. Господиня, красуня. Розумна. Він повний кретин, якщо цього не бачить.

Він не сказав «ні».

Богдана гірко всміхнулася. Ця відповідь була красномовнішою за будь-яке зізнання.

— Так. Кретин, — ехом повторила вона.

Ідилію зруйнував гуркіт балконних дверей. У отворі з’явився Роман — розчервонілий, із розстебнутим коміром і блиском в очах.

— Дано! Ти чого тут зависла? — загукав він, ледь не перечепившись через поріг. — Мама вже додому збирається. Збери їй там "тормозок"! На столі купа всього залишилася, не пропадати ж добру!

Богдана на мить заплющила очі. Вдих. Видих.

Це було так типово. Свекруха завжди приходила з порожніми руками, а йшла, вигрібаючи з холодильника все, що погано лежало. Завтра Богдані доведеться знову думати, що готувати, бо «залишки з панського столу» поїдуть до мами.

Вона мовчки пройшла повз чоловіка, навіть не глянувши на нього, і попрямувала на кухню.

Робота руками рятувала. Вона  накладала в контейнери салати, загортала у фольгу м’ясну нарізку.

— Ой, Богданочко, а поклади ще того баличка, він такий ніжний! — Марія Іванівна вже стояла над душею, контролюючи процес пакування, наче на митниці. — І тортика, тортика не забудь!

Коли гості нарешті розійшлися, а двері за свекрухою зачинилися, квартира занурилася в тишу, що дзвеніла у вухах. Роман навіть не зайшов на кухню. Він просто впав на ліжко в спальні, не знімаючи одягу, і за мить звідти почулося гучне хропіння. Жодного «дякую». Жодного «ти в мене найкраща». Він отримав своє свято і вимкнувся.