Глава 1

Богдана поправила комірець сукні, дивлячись у своє відображення в темному склі духовки. Звідти на неї дивилася втомлена жінка з ідеальним макіяжем, що ледь приховував тривогу в кутиках очей.

Кухня, яка ще вранці здавалася затишним центром всесвіту, тепер нагадувала розпечену клітку. Повітря загусло від ароматів розмарину та печеного м'яса, але Богдану тіпало від холоду. Телефон на столі мовчав, і ця тиша дратувала більше, ніж гамір у вітальні.

Роман сам наполягав на цьому святі. «Збирай усіх, Дано, — казав він, сяючи як мідний гріш. — Не щодня мене призначають начальником департаменту. Треба проставитися, щоб усі знали».

У вітальні гуділо свято. Голоси родичів зливалися в суцільний гул, час від часу перериваючись вибухами сміху,  вони виголошували тости за здоров’я Романа, якого навіть не було за столом. 

На годиннику майже восьма. Він запізнювався на півтори години.

Богдана готувалася з самого ранку, хотіла відповідати його новому статусу, бути ідеальною дружиною успішного чоловіка. А тепер почувалася покоївкою, яку забули попередити про скасування балу.

Двері кухні прочинилися, і на порозі з’явилася свекруха.

— Богданочко, — її голос був надто солодким, з прихованими нотками тривоги. — Ну що там? Ромчик не об’явився? Люди вже на годинники поглядають. Негарно якось. Запросили всіх, а його немає...

Богдана відчула, як усередині все стиснулося в холодну грудку.

— Нарада затягнулася, мамо, — збрехала вона, не кліпнувши оком. — Ви ж знаєте, нова посада, термінові справи. Він писав, що вже їде.

Свекруха зітхнула, але пішла, задоволена відповіддю. Богдана ж притулилася чолом до холодної шибки. Жодної наради не було. Телефон Романа був «поза зоною» вже три години. Інтуїція кричала, що щось не так, і це «щось» не мало нічого спільного з робочими питаннями.

У передпокої різко задзеленчав дзвінок.

Богдана стрепенулася, наче від удару струмом. Нарешті! Вона натягнула чергову усмішку і кинулася до дверей, готуючи жартівливу промову про те, як важко бути дружиною кар’єриста.

Але на порозі стояв не Роман.

Там тупцювали двоє його колег — Демид і Стас. У руках вони тримали подарунковий пакет із дорогим алкоголем.

— Вітаємо першу леді департаменту! — гучно вигукнув Стас, але його ентузіазм миттєво згас, коли він побачив розгублений погляд Богдани і порожній коридор за її спиною. — А... шеф ще не прибув?

Земля під ногами Богдани хитнулася.

— Хіба він не з вами? — її голос зірвався на шепіт. — Ви ж разом мали їхати... після наради.

Чоловіки перезирнулися. Це був той самий ніяковий, важкий погляд, коли люди знають правду, яку не варто озвучувати вголос.

— Якої наради? — здивовано перепитав Демид. — Рома ще в обід поїхав. Сказав, узяв відгул на півдня, щоб підготуватися до вечірки, костюм забрати, себе до ладу привести... Ми думали, він тут уже святкує повним ходом.

Ці слова вдарили сильніше ляпаса. В обід. Він пішов з роботи шість годин тому.

Шість годин він «готувався» до свята, на яке так і не прийшов.

— А, так... точно, — Богдана змусила себе розсміятися, хоча звук вийшов ламаним і жалюгідним. — Він поїхав за... за особливим вином. Сюрприз готує. Я зовсім закрутилася. Проходьте, хлопці, він зараз буде.

Вона забрала в них куртки, намагаючись не дивитися в очі. Вона провела їх до зали, де гості радісно загули, вітаючи нових учасників застілля, а сама втекла на кухню.

Там, спершись руками на стіл, вона намагалася вдихнути. Він брехав. Весь цей час він десь був. Не на роботі. Не в заторах.

Коли замок вхідних дверей нарешті клацнув, Богдана вийшла в коридор. Вона вже нічого не відчувала, крім холодної, дзвінкої порожнечі.

Роман стояв біля дзеркала, намагаючись поправити краватку. Він виглядав пом’ятим, очі блищали, а на щоках горів неприродний рум’янець.

— Дано, вибач, — почав він з порога, зображуючи вселенську втому. — Ти не уявляєш, що там було...

Вона підійшла ближче. Від нього пахло віскі. Але крізь різкий запах алкоголю пробивалося щось інше. Солодке. Квіткове. Агресивне.

Запах чужих жіночих парфумів.

Він в’ївся в його піджак, у його сорочку, він огортав його, як невидимий доказ злочину. Це не був запах випадкових дружніх обіймів. Це був аромат жінки, яка провела з ним багато часу. Занадто багато.

— Де ти був? — запитала Богдана тихо.

Роман відвів очі, уникаючи прямого контакту.

— Робота, мала. Клятий аудит. Накрили перевіркою, нікого не випускали. Телефони забрали. Ти ж знаєш цих бюрократів.

Брехня була такою гладкою, такою відпрацьованою. Якби не Демид зі Стасом у вітальні, вона б, можливо, повірила. Або змусила б себе повірити, щоб не руйнувати цей вечір.

— Гості чекають, — сказала вона крижаним тоном, відступаючи на крок. — Іди вмийся. Тобі треба привести себе до ладу.

Вона розвернулася, щоб піти, не в силах більше дивитися на цей фарс. Але в цю мить двері ванної кімнати відчинилися. На поріг вийшов Демид.