Глава 6.2

У голові вона гарячково намагалася згадати його. Зазвичай вона добре запам'ятовувала обличчя, але його вона не впізнавала.

Він був гарний. По-справжньому гарний. Гострі вилиці, прямий ніс, легка щетина й очі насиченого темно-карого відтінку. Побачивши таких чоловіків, жінки зазвичай втрачають дар мови. З одного погляду зрозуміло -- успішний, красивий, харизматичний.

Поки Уляна вивчала його, намагаючись пригадати, де вони могли зустрічатися, чоловік насупився, а потім його обличчя стало байдужим, ніби він сховав за маскою своє розчарування.

-- Ми вчилися на одному курсі. Ти майже не змінилася, -- відповів він, його голос прозвучав із легкою ноткою ностальгії. - Я Мирон. Мирон Камінський.

-- Мирон... -- повторила Уляна, насупившись. -- Вибачте, стільки часу минуло. Я навіть одногрупників уже призабула.

Дивно було, що він її пам'ятав, а вона його -- ні. Адже він чоловік видний, такого складно забути. Але як Уляна не намагалася згадати його - нічого на думку не спадало.

Мирон усміхнувся,  знизавши плечима.

-- Нічого страшного. Років п'ятнадцять минуло. Кого це здивує?

Уляна мала чудовий вигляд: її довге волосся м'яко падало на плечі, губи залишалися такими ж пухкими, як у студентські роки, а фігура - стрункою і жіночною. Вона була ще красивішою, ніж він її пам'ятав. Це збивало його з пантелику. Хотів сказати щось дотепне, але лише мовчки витріщався на цю жінку. Його немов знову в минуле перекинуло. Туди, де він перетворювався в боягуза щойно її бачив.

-- Ти маєш чудовий вигляд, -- несподівано сказав він, трохи нахиливши голову. -- Зовсім не змінилася.

Уляна посміхнулася, хоча слова Мирона прозвучали щиро. Їй було дивно чути компліменти від людини, яку вона зовсім не пам'ятала.

-- Дякую, -- відповіла вона коротко, потім кинула погляд на чергу, яка повільно рухалася вперед. - Вибачте, що не згадала вас одразу. Іноді здається, що ті роки наче в іншому житті були.

Мирон задумливо кивнув, опускаючи погляд на її покупки. Шампанське, сир, цукерки - він одразу зрозумів, що її Новий рік обіцяє бути самотнім.

-- Ти будеш відзначати вдома? -- запитав він недбало, немов просто підтримував розмову.

Уляна знизала плечима, намагаючись відповісти якомога спокійніше:

-- Так. Не планую нічого особливого.

Мирон задумливо кивнув, ніби зважував щось у голові, а потім несподівано запропонував:

-- Знаєш, я теж один у цей Новий рік. Якщо хочеш, можемо зустріти його разом.

Уляна підняла на нього здивований погляд, відверто розгубившись.

-- Разом? - перепитала вона, немов не вірячи своїм вухам. - Навіщо? Адже ми практично чужі одне одному.

Його пропозиція її щиро здивувала.

Мирон усміхнувся, немов уже передбачав її реакцію.

-- Це правда, -- погодився він. -- Але хіба це важливо? Самотність у Новий рік - річ, на яку ніхто не заслуговує. Але якщо ти мені не довіряєш, можемо зустрітися не в мене, а в тебе. Або... -- він зробив паузу і, глянувши на неї з легкою посмішкою, додав: - Взагалі на вулиці. Тут у дворі, напевно, збереться ціла компанія навколо ялинки, а опівночі запускатимуть салюти.

Уляна продовжувала дивитися на нього з нерозумінням. Він говорив це так природно, так невимушено, немов вони давно знали одне одного. Хоча взагалі-то так і було, просто в неї з пам'яттю погано.

Їй хотілося поставити ще десяток запитань, але вона раптом задумалася: «А що я втрачаю?»

Чоловік їй зрадив, свято не приносило жодної радості, а перспектива сидіти самій і мовчки дивитися в телевізор раптом здалася зовсім тужливою. Можливо, справді краще провести вечір із цим чоловіком?

У гіршому випадку це буде лише година незручного спілкування, а в кращому - їй не доведеться проводити Новорічну ніч одній. Вона зітхнула і нарешті кивнула.

-- Гаразд. Давай спробуємо.

На обличчі Мирона з'явилася усмішка, від якої в його погляді щось потеплішало.

-- Чудово. Де ти живеш?

Але в цей момент стрічка на касі зсунулася, і Уляні довелося відволіктися, щоб оплатити покупки.

Мирон мовчки допомагав їй складати все в пакет. Його пальці випадково торкнулися її руки, і вона чомусь не відсмикнула її.

-- Я прямо тут живу, у цьому житловому комплексі, -- сказав він, беручи пляшку шампанського й акуратно кладучи її зверху. -- А ти?

Уляна здивовано подивилася на нього:

-- Правда? Я теж тут живу. Який збіг.

-- Дивовижний, -- відповів він, підхоплюючи її пакет.

Коли вони вийшли з покупками на вулицю, холодне вечірнє повітря трохи освіжило Уляну. Мирон акуратно поставив її пакет на землю і дістав телефон:

-- Давай обміняємося номерами, щоб не загубитися, -- запропонував він.

Вона продиктувала номер, а він надіслав їй коротке повідомлення, щоб вона зберегла його контакт.

-- То о котрій збираємося? -- запитав він, прибираючи телефон у кишеню.