Глава 4

Кабінет Мирона Камінського завжди мав такий вигляд, немов він тільки сьогодні в нього заїхав.

Він любив порядок у всьому. Навіть ручка, яка стояла не на своєму місці, його дратувала.

Двері відчинилися без стуку, на порозі стояв Богдан, давній друг Мирона, з хитрим виразом обличчя.

- До мене звернулася Уляна, - почав Богдан, неквапливо вмощуючись у крісло навпроти. Він навіть не привітався. Відразу перейшов до справи. Вирішив здивувати Мирона, тільки чим? - Ну, Уляна Світлишина. Точніше, тепер уже Савельєва.

Мирон завмер, але швидко повернув собі незворушний вираз обличчя. Він акуратно склав папери в стопку і підняв погляд на друга.

- І? - запитав він без емоцій, на які так розраховував Богдан. Адже Мирона так складно розворушити.
Богдан відкинувся на спинку шкіряного крісла і хитро примружився, немов чекав якоїсь реакції. Але Мирон мовчав, продовжуючи дивитися на нього холодним поглядом.

- Розлучається, - продовжив Богдан із легкою посмішкою. - Чоловік зрадив.

Оце так! А таке кохання між ними було! Не дарма Міша цей йому ніколи не подобався. Слизький був тип, ще й на інших дівчаток задивлявся, коли в нього Уля була!

- І? - знову повторив Камінський, намагаючись зберегти байдужість. Але щось усе ж таки здригнулося в серці при згадці Уляни.

- Я думав, тобі це буде цікаво. Ти ж стільки років за нею сох. Не прогав момент. Вона така гарненька.

Мирон насупився, склав руки на столі й уважно подивився на Богдана. Друг з глузду з'їхав? З чого він узагалі про Уляну згадав?

- Це в минулому, - упевнено відповів Камінський, а сам подумав про те, що як для чоловіка, байдужого до цієї жінки, йому надто вже цікаво, якою стала Уляна.

І це його дратувало.

Думки зрадницьки понеслися до спогадів.

В університеті Уляна була для нього недосяжною. Правду кажучи, вона навіть не помічала його. Тоді в неї був Михайло, і ніхто її більше не цікавив.

А він як дурень то цукерки їй підсуне закордонні, які батько з відрядження для матері привіз, то з тестами з англійської допоможе. То на чортову олімпіаду за нею поїде, сподіваючись привернути до себе увагу і провести час разом, поки Михайла немає поруч.

- А я думаю, що ні, - сказав Богдан, перериваючи його думки. - Уляна для тебе як незакритий гештальт. У тебе з'явився шанс, Мироне. Невже ти змарнуєш його?

- Богдане, досить, - різко відповів він. - Це було хрін знає скільки років тому. Я після неї ще разів п'ять закохувався.

Але навіть вимовляючи ці слова, він раптом зловив себе на тому, що його надто вже цікавить, якою стала Уляна зараз. Чи змогла вона зберегти ту саму жіночу ніжність, м'якість, добросердечність, яка колись змусила його закохатися? Або ж вона змінилася, стала зовсім іншою жінкою?

Вона була красива. Довге темне волосся, блакитні величезні очі. І губи соковиті й пухкі. Зараз за такими ходять до косметолога, а в неї свої, натуральні.

Богдан не вгамовувався і, дивлячись на Мирона з неприхованим лукавством, додав:

- До речі, справу, найімовірніше, передадуть тобі. Уляна сказала, що чоловік збирається затіяти серйозний розподіл майна. Будинок, квартира, фінансові активи. Схоже, попереду не просто розлучення, а ціла війна. Хіба тобі це не цікаво?

Мирон зітхнув, намагаючись приховати напругу, але його руки мимоволі стиснулися в кулаки.

- У мене за п'ятнадцять хвилин засідання, кажи, що хотів, і провалюй, - вимовив він, намагаючись надати голосу жорсткості.

- Так я вже все сказав.

Богдан хитро усміхнувся, але йти нікуди не збирався. Він із комфортом розвалився в кріслі і з цікавістю спостерігав за тим, як Камінський, намагаючись зберігати видимість спокою, продовжував гортати папери.

Але тепер думки Мирона були далеко за межами цього кабінету і майбутнього засідання суду.