Розділ 5

Прокинулася й відразу згадала, що розлучена. Можу поспати на пів години довше, бо нікому не треба готувати сніданок чи прибирати, тут живу лише я. Закриваю очі. Якось читала про Софі Лорен, що секрет її краси був в тому, що вона по дванадцять годин на добу спала. Я хоч вже прокинулася, але можу просто полежати й подумати. Про що? Наприклад, про те, чим я займуся, коли моє життя більше не крутитиметься навколо чоловіка? 

Колись я боялася розлучення, бо всі мої знайомі заміжні. Я слухала саркастичні зауваження чоловіків про розлучених жінок чи тих, які ще й з дітьми. І це завжди був погляд як на якусь вживану, використану річ. Типу не прижилася, погана дружина, нікому тепер не потрібна. Я помітила, що серед людей бути одруженою з алкоголіком чи з тим, хто зраджує більше поважалося, ніж бути самотньою. Після розлучення жінка ніби бракована в очах суспільства.

Зараз прийду на роботу й всі почнуть мене жаліти, співчувати, обговорювати за спиною. Зітхаю. А що як… Я зіскакую з ліжка, біжу вмиватися. Стаю під холодний душ. Після вчорашньої кількості алкоголю треба освіжитися. Одягаюся й мчу на роботу.

Коли заходжу до офісу, помічаю співчутливі погляди й вирішую відразу це припинити.

— Народ, хвилинку уваги! Послухайте мене! — Прокашлююся. — Запрошую всіх сьогодні на святкування дня мого розлучення!

Бачу здивовані обличчя. Люди почали переглядатися. Я усміхаюся.

— Народ! Я серйозно. Сьогодні хочу відсвяткувати перший день своєї офіційної свободи. Тож приходьте, будь ласка. Адресу бару скину в загальний чат.

Я розвертаюся і йду працювати. Відчуваю їхні погляди спиною. Думаю, що, мабуть, ніхто не прийде. Якщо так, то і нічого. Піду святкувати сама.

Цілий день працюю, як раптом приходить повідомлення від Максима:

— Де мої джинси? І де ти поділа всі футболки?

— Шукай сам. Я там більше не живу, — відповідаю й відкидаю телефон в сторону. Найменше чого я зараз хочу — це спілкування з колишнім чоловіком.

Ввечері біжу до бару. Коли заходжу всередину, на мій превеликий подив я бачу майже всіх своїх колег. Вони посунули кілька столів і зробили один великий. Враження, що ми зібралися гуляти весілля, а не моє розлучення. Підходжу ближче. Мій колега Василь відсуває для мене стілець на чолі нашого імпровізованого великого столу. 

Я сідаю. П'ятнадцять пар очей повертаються до мене. Збентежено відводжу погляд, беру меню. Ми замовляємо кілька пляшок вина, декілька піц. Хтось бере роли. Якийсь час нам всім ще трохи ніяково. Не пам'ятаю, щоб ми колись збиралися такою кількістю людей. Переводжу погляд з одного обличчя на інші. Ось Люба — маленька струнка блондинка. Завжди усміхнена, готова прийти на допомогу, приємна у спілкуванні. Чому ми з нею не друзі? І тут згадую. Звичайно. Я ж була заміжня і в мене не було часу заводити друзів. Дивлюся на Катю. Коротка стрижка, глибокі, виразні очі. Любителька погуляти й випити. Вони з дівчатами регулярно десь зустрічаються. Просто без мене. Знову згадую. Спочатку весь час займав Максим. А потім я заповнила свою порожнечу роботою. Тепер треба надолужувати згаяне.  

Коли нарешті нам принесли замовлення й всі налили собі вина, я встала першою, щоб сказати тост. 

— Друзі, — промовила я й прокашлялася, бо ми ніколи не дружили і я відчуваю дискомфорт, коли виголошую промови. — Я знаю, що ми не спілкувалися так близько, як мені хотілось би. Але сьогодні починається новий період в моєму житті. Відтепер я розлучена, вільна жінка. І я б хотіла розділити це з вами, бо робота і все, що з нею пов'язане — це і є моє життя. 

До очей підступають сльози. Клубок в горлі.

— Все нормально! — вигукує Люба. — Це ж початок твоєї свободи. Кращий період в житті.

Всі починають сміятися. Мені легшає.

— А що, — каже Катя. — Я он сама розлучена. То тільки тепер почуваюся щасливою. Роблю що хочу, нікого не обслуговую, на відпочинок їжджу регулярно. За твоє вільне, щасливе і яскраве життя, — вона встала й підійняла келих з вином. 

Те ж саме зробили інші гості за столом. Я відчула себе Людовіком чотирнадцятим на балу. 

За пів години ми вже поводилися, неначе років десять дружимо сім'ями. Всі гарно випили, дехто танцював. До мене підсів юрист Антон. 

— Я вже кілька років за тобою стежу, — каже він і мені стає смішно, — ти дуже гарна жінка. Добре, що розлучилася. Може сходимо кудись удвох? Вип'ємо, побалакаємо?

— Ми вже й так п'ємо та балакаємо. — Зауважую. — І ти знаєш, я ще довго не ходитиму на побачення. Справа не в тобі, а в тому, що мені потрібен час після розлучення.

Я встаю і йду танцювати до дівчат. Краєм ока помічаю те, чого раніше не було. Антон, Василь і ще кілька чоловіків з нашого офісу не зводять з мене погляду. Вони мені не потрібні, але я вже забула навіть це відчуття, коли подобаюсь комусь. Несподівано мені приємно. Я ніби знову стала жінкою, а не просто ліпшим другом, якого активно використовують у своїх цілях. 

Випиваю ще кілька келихів. Повертаюся до столу. Сідаю на своє місце й спостерігаю за колегами, які п'ють, веселяться, сміються. Мені раптом стає так легко. Ніби камінь з душі впав. Життя не зупинилося. Нічого поганого не сталося. Я не приречена на самотність чи біль. Навпаки, я відкрила цей світ для себе заново. Й тепер має статися щось до біса хороше, легке, приємне. Мені ніби стало легше дихати.