Розділ 3

— Але все ж шкода, що розлучилися, — промовив Максим з набитим ротом, пережовуючи шматок піци. — Ти справді хороша жінка. Іншої такої не знайдеш. Найбільше мене вразило, що ти повернула всі мої подарунки. Достойно.

— “А ти їх взяв”, — подумала я з гіркотою. 

Якось ввечері Максим прийшов після роботи. Я сиділа на дивані й гортала книгу, хоча читати не хотілося. Тримала її для того, щоб не вести розмов з чоловіком, бо балакати нам вже не було про що.

Він увімкнув телевізор і завалився в крісло. Весь вечір ми просиділи мовчки. Кожен займався своїми справами. Вже перед сном, Максим вимкнув телевізор, відклав пульт й запропонував:

— Давай розлучимося?

— Давай, — просто відповіла я й принесла зі спальні коробку з золотими перснями й ланцюжками, які він подарував мені за сім років. Простягнула йому. Він спочатку здивовано підійняв брову, потім уважно все передивився.

— Тоді завтра йдемо писати заяву на розлучення, — сказав задоволено й відставив коробку.

“Подавися тими прикрасами”, — подумала я й пішла спати, намагаючись заснути раніше, ніж він ляже поруч, бо від одного його вигляду в трусах (чи без них) мене нудило.

Я поглянула на годинник — вже восьма вечора. Додому ще рано й немає відчуття, що відсвяткувала як слід. Махнула офіціанту, щоб він приніс ще пива. Поки чекаю, знову розглядаю людей навколо. Веселі шумні компанії молоді двадцяти п'яти — тридцяти років. Хлопці й дівчата. Заздрю ім. Я в їхньому віці була заміжньою й проходила дорослі уроки життя, замість того, щоб закохуватись, фліртувати й пити пиво під зірковим небом десь у барі в центрі міста. 

— І що ти тепер робитимеш? — Питає Максим. Він дивиться на мене з усмішкою, в якій відображається самозакоханість і впевненість, що без нього мені буде гірше.

— Жити, — я відпиваю з келиха, який щойно приніс офіціант. — Може поїду в подорож чи відкрию бізнес.

— А я думав, що шукатимеш нового чоловіка. Бо без нього жінкам не солодко живеться в цьому світі.

Мені захотілося розсміятися. 

— Та ні, Максиме, після тебе я вже чоловіка не шукатиму. 

Він подивився на мене з жалем, так і не зрозумівши сарказму та іронії. Я справді не шукатиму більше чоловіка, навіть стосунків не хочу. Від думки, що в мене немає домашніх обов'язків, я можу витрачати свої гроші як хочу і найголовніше — поруч не буде людини, яка постійно зраджуватиме й вішатиме свої проблеми на мене, всередині все вибухає, як салют на початку діснеївських мультиків.

Згадалися зради. Точніше не так. Спочатку після одруження я була на сьомому небі від щастя. Мені двадцять два. Попереду все життя. Поруч коханий чоловік і не просто, а такий, на якого всі жінки слину пускають. А він тільки мій. Відчуття ейфорії, закоханість, постійні думки про нього. Кожного дня секс. Десять вкладок відкритих в ютубі з рецептами. Я так навчуся готувати, що він ні на кого й не гляне. Такої як я не знайде.

Та з часом почалися затримки на роботі, зустрічі з друзями, спортивний зал по буднях і басейн вихідними. Він став приходити додому о дванадцятій, а іноді пізніше. Ми сварилися, я переживала. А потім одного ранку прокинулася, подивилася на його спокійне обличчя, поки він спав поруч. І раптом зрозуміла — це більше не мій Максим. І скоріше за все, що я в нього не одна.

Пішла до ванної кімнати, довго плакала. Ще кілька місяців жила з відчуттям, що втратила щось цінне. Потім звикла. Одного разу в обідню перерву я вийшла прогулятися по магазинах. Позаглядати у вітрини, подивитися на інших людей. Проходячи повз чергову кав'ярню, зіткнулася поглядом з Максимом, який сидів за столиком з симпатичною брюнеткою й обіймав її за плечі. На кілька секунд я заклякла. Він теж. Потім поцілував її у лоба й спокійно, я б навіть сказала з викликом, подивився на мене.

Я відвернулася й пішла далі. Мене вразила абсурдність ситуації. Скажеш кому, не повірять. Він навіть не ховався, не виправдовувався. Просто продовжив проводити час зі своєю коханкою. Я повернулася на роботу. Працювала. Обдумувала те, що сталося. Це в голові не вкладалося. Коли повернулася додому, на столі стояв букет півоній у вазі й лежала коробка цукерок. 

— Привіт, люба, — він вийшов з кімнати, швидко підійшов, допоміг зняти пальто. Спробував обійняти. 

— Нам треба поговорити, — нарешті кажу і відсторонююсь.

Він опускає очі й нічого не говорить.

— Давно ти з нею зустрічаєшся?

— З ким? — дивується Максим.

— За дурепу мене маєш? Я ж вас сьогодні бачила.

— Оксано, сонечко, — каже він так само збентежено. — Я з нею не зустрічаюся. Я кохаю тільки тебе. І я одружений. Тож ніяких серйозних стосунків в мене не може бути. А це так, для тілесного задоволення.

Мене вразила цинічність і прагматизм у його словах.

— Ти вважаєш це нормальним?

— Сонечко, це потреба кожного нормального чоловіка. Нас такими природа створила. А тобі хвилюватися нічого, я люблю тільки тебе.

Він розвернувся й пішов на кухню. Увімкнув чайник. Ніби нічого й не сталося. Пройшов до кімнати. Взяв книгу й почав читати. Це був перший вечір, коли ми замість того, щоб подивитися щось разом, почали проводити час за книгою — кожен у своєму окремому кутку.