ЧЕРВОНИЙ.

-Ех, таки шкода… - сказав експерт. Літній лисий чоловік оглядав квартиру. Насправді, було від чого хитати головою.

Мало того, що у кухні та одній з трьох кімнат були явні сліди залиття, - це не дивина. Але, до того ж, по-перше – ремонт був зроблений тільки-но, та недешевий. По-друге, будинок, якому років сто двадцять, мав стелю під чотири метри. Тепер, щоб усувати наслідки, треба буде багацько грошей, та праці теж. Саме вартість майбутнього ремонту, тобто – розмір шкоди, й мав визначити експерт. Для суду. А тепер, описуючи пошкодження, та роблячи фотографії, які будуть у його висновку, спостерігав за власником квартири, зовсім молодим хлопцем. На вигляд – зовсім звичайний, типовий «ботанік», а таку квартиру придбав, та й машина в нього – великий чорний «Мерседес». Цікаво, хто ж батьки? Хоча на «мажора» й не схожий…

-Кого? Або що? – уточнив той. Дівчина, - теж молода, та, як зараз кажуть, модельної зовнішності, - подивилася на нього, здавалося, несхвально. Досвідчений експерт бував у багатьох домах, часто при огляді були присутні усі члени сім’ї. Надивився. Але у стосунках цієї пари було щось незвичайне…

-Усіх. Ваш ремонт. Вас, - лише купили квартиру, зробили красиво, і тут – таке… Та бабусю цю, яка вас залила, а тепер буде сплачувати зі своєї пенсії… Хоча вона цього точно не хотіла.

-Можливо, й не хотіла, але це вже вдруге. Першого разу – коли я цю квартиру лише купив, ще до ремонту. Тому я нічого не вимагав, тільки пішов, подзвонив до дверей та попросив, щоб більше такого не було. – Сергій знизав плечима. – Вона переді мною двері зачинила, щоправда, пообіцяла за водою слідкувати. Але потім скільки  казала, що чесні люди квартири не купують, а від держави отримують, а тим більше – на таких машинах не їздять… Ну, біс би з нею. А тепер – отаке… Та не факт, що востаннє. Навіть таких власний гаманець вчить. Ремонт-то я все одно власним коштом зроблю…

-Еге ж,спадкова чекістка, - посміхнувся експерт. – Тоді інша справа…

-Ви її знаєте? – здивувалася Рита.

-Її – ні. Але знаю, що це за будинок. До революції – був доходний будинок. Потім – тут давали квартири усіляким партійним функціонерам, військовим та чекістам. У нашому місті таких будинків було небагато…

-Я знаю, Георгію Андрійовичу, - посміхнувся господар. – Вивчив історію перед тим, як купувати. У цій квартирі взагалі цікавий персонаж жив…

-А хто? Я ще й трохи краєзнавець, - пояснив експерт. Співрозмовників це не здивувало, - за такої-то спеціальності.

-Був такий Петро Павлов. Червоноармійський політрук. Розпочинав ще під час громадянської війни, а взагалі – він був партієць ще із дореволюційним стажем, - став розповідати Сергій, поки експерт заповнював протокол огляду. – Потім дослужився до високих звань, був якоюсь шишкою у політуправлінні військового округу. А у тридцять восьмому, коли військових «чистили», та його мали заарештувати… Але він не став чекати, а просто зник. Так і не знайшли. Це – чи не єдиний такий випадок. Що цікаво, дружину й сина залишили у спокої, вони навіть після війни сюди ж, у цю ж квартиру, повернулися.  Їх вже давно серед живих немає, звісно, я в правнучки квартиру купував… Їм, до речі, подякувати потрібно. Вони, коли будинок перепланувати хотіли, домоглися, щоб зберегли планування, тільки ремонт зробили. Навіть оці пічки змогли захистити. – Він показав рукою на майже монументальну, обкладену красивими кахлями споруду. Кахлі ці збереглися, мабуть, з тих часів, коли й було побудовано сам будинок. – Це ж не лише елемент інтер’єру, а й на випадок, коли опалення відімкнуть…

-Так, були такі… Усе життя – на політроботі, - похитав головою Георгій Андрійович.

-Ну, цей Павлов, принаймні, у боях участь брав. Щонайменше, у одному. Коли у двадцятому ліквідували банду отамана Молота.

Експерт, даючи на підпис господареві складений документ, намагався зрозуміти: чому це при згадці про отамана Рита, подруга цього Сергія, опустилася на найближчий стілець так, ніби в неї підкосилися ноги?[1]

Георгій Андрійович, спускаючись сходами, - сюди його підвіз Сергій, а далі, сказав експерт, дістанеться сам, - лише хитав головою. Здавалося, що цей хлопець не знає чогось важливого… А ще так уважно вивчив історію цієї квартири…

А за дверима, що зачинилися, дівчина спитала, важко підводячись зі стільця:

-Ти що, навмисно це зробив, Сер?

-Що саме? – повернувся той до Рити, знизуючи плечима.

З того часу, як … опинилася з Сергієм, вона багато чого зрозуміла. І про себе, й про нього. Тоді, у катакомбах отамана… Вона піддалася одночасно страху та ревнощам, та … вбила Віктора… Й опинилася у руках Сера, але … це виявилося не так жахливо, як вона гадала спочатку. Коли вони знову опинилися на поверхні, у цивілізації… Але сам Сер… Вона ще не знала нікого, хто б так вмів контролювати і себе, й інших. Саме тому він залишився тоді живим, - єдиний з хлопців. Та підлаштував так, що вона теж залишилася живою … але залежною. Але… Тоді, - вона пам’ятала кожне слово, яке почула, коли лежала зв’язаною на підлозі між двома скелетами, - Сер сказав, що сам не знає, є він нащадком отамана Молота чи комісара… Як тепер виявилося, Павлова. Тоді він … зробив з Ритою, що хотів, у «присутності»  отамана. А тепер, виявляється, вони опинилися … та займаються тим самим … у квартирі, де колись жив комісар!

-Купив … саме цю квартиру, - пояснила вона.