Розділ 10

Наступного ранку Марта прокинулася без будильника.
На годиннику було 6:41.
Марта полежала хвилину й перевірила телефон. На заблокованому екрані нічого нового.
Повідомлення від Тимура чекало в чаті з 00:18.
Ти вже передумала щодо завтра?
Марта відповіла:
Зараз уже завтра.
Телефон задзвонив майже одразу.
Вона скинула.
Написала:
6:43. Ти ненормальний?
Ти відповіла.
Я прокинулася.
Добрий ранок.
Марта усміхнулася в подушку.
Потім згадала, що конкурс закінчився.
Що вона виграла.
Що пізно ввечері Ірина Сергіївна написала лише одне: «Є нові підтверджені обставини. Вранці пояснимо. Нікому не телефонуйте».
Що сьогодні їй не треба о п’ятій бігти в коворкінг.
Було дивно.
Наче хтось забрав із дня половину справ і забув сказати, що робити з вільним місцем.
О десятій Ірина Сергіївна все одно зібрала їх у переговорній.
— Востаннє, — сказала вона, і цього разу навіть Тимур не ризикнув сперечатися.
Софія сиділа з кавою. Максим — біля вікна. Олена Петрівна роздала коротку пам’ятку: що збережено, кому передано матеріали й куди учасники можуть звертатися, якщо отримають нові повідомлення або захочуть подати окреме звернення.
Вранці Олена Петрівна вже говорила не про версії. Після розмови з компанією Дарина зв’язалася з братом, а потім повідомила агенції, що бачила в нього копію весняної таблиці. Назар погодився дати пояснення й добровільно передав ноутбук для перевірки. За словами Олени Петрівни, він визнав те, що вже підтверджувалося технічно: реєстрацію стороннього застосунку, розсилку фішингових листів і повідомлення з погрозами. Він також підтвердив, що писав із двох номерів: одного — Марті й Тимуру, другого — Софії.
— Навіщо? — спитав Максим.
Ірина Сергіївна потерла перенісся.
— Він хотів прибрати з відкритого відбору чотирьох фіналістів. Побачив, що ви всі одночасно капітани Campus Lab, і вирішив зробити так, щоб витік завдання виглядав як ваша спроба шахрайства. Коли перша схема не дала швидкого результату, почав писати повідомлення.
Софія дивилася в чашку.
— Дуже розумно.
— Ні, — сказав Тимур. — Просто багато шкоди з дуже дурної причини.
Марта нічого не додала.
Університет зберіг журнали, оригінали фішингових листів, скриншоти, голосове повідомлення й дані стороннього застосунку. Андрій відкликав делеговані дозволи застосунку, заблокував його для університетських облікових записів і перевіряв, чи погоджувався на нього хтось іще. Компанія окремо розбирала доступ до кандидатських даних.
Про юридичну кваліфікацію дій Назара Олена Петрівна сказала тільки:
— Це визначатимуть не учасники конкурсу й не координаторка Campus Lab.
Марта не стала просити перекласти простішою мовою. За п’ять днів вона й так вивчила межу між «ми знаємо» і «ми думаємо».
Далі нарешті було про конкурс.
Сьома команда зберігала фінансування після технічного погодження кошторису й робіт. Перша зустріч — у понеділок. Стажування Марти підтверджене; документи мали надіслати того ж дня.
Відкритий відбір на другу позицію переносили на наступну п’ятницю. Агенцію від фінальної оцінки відсторонили, склад комісії змінювали. Назар свою заявку відкликав.
— Залишаєшся? — спитала Марта Тимура вже в коридорі.
— Так.
— Добре.
Він зупинився на сходинці нижче й озирнувся.
— Ти останні два дні дуже часто кажеш «добре».
Марта вже приготувала відповідь, але Тимур махнув рукою.
— Неважливо. Ходімо, в тебе пара.
Вона кілька сходинок ішла мовчки.
— Добре, — сказала навмисно.
Тимур тільки фиркнув.
Після зустрічі Софія наздогнала Марту на сходах.
— Можна хвилину?
Тимур пішов далі.
— Я буду внизу.
Марта залишила їх удвох.
Софія сперлася на перила.
— Я хотіла вибачитися.
— За що?
— За те, що не сказала одразу про лист. Якби сказала—
— Ми не знаємо, що було б.
— Але—
— Софіє.
Та замовкла.
— Ти злякалася. Потім сказала.
— Після того, як стало погано.
— Так.
— Це не дуже героїчно.
— А треба?
Софія трохи посміхнулася.
— Ти дивна.
— Мені це вже казали.
— Коваль?
— Серед інших.
Вони спустилися разом.
Максим стояв біля виходу й сперечався з кимось телефоном.
Побачив Марту.
— До речі.
— Що?
— Я кладу дві ложки цукру.
Марта різко обернулася.
Максим усміхнувся.
— Соловей!
— Усі вже знають.
— Хто сказав?
— Тимур.
Марта повільно повернулася.
Тимур стояв біля дверей.
— Я сказав тільки Каті.
— А Катя?
— Ну.
— Ти мертвий.
Він відчинив двері.
— У тебе пара через сім хвилин.
— Це тебе не врятує.
— Сьогодні — так.
І втік.
О 14:23 компанія прислала Марті пакет документів.
Вона відкрила його на лекції.
Потім згадала, де сидить, і закрила.
Викладач продовжував пояснювати тему біля дошки.
Леся нахилилася.
— Воно?
Марта підтвердила.
— Скільки платять?
— Я ще не дивилася.
Леся мовчала.
Марта витримала секунд п’ять.
— Що?
— Ти відкрила документи зі стажування і не подивилася гроші?
— Я на парі.
— Хто ти?
Марта штовхнула її ліктем.
На перерві вони сіли на підвіконні.
Сума була трохи більшою, ніж Марта чекала.
Разом із сумою були графік на перший місяць, контакт наставниці й прохання до початку узгодити години так, щоб робота не накладалася на обов’язкові заняття. Марта вже потягнулася до календаря, але зупинилася: спершу треба було отримати остаточний розклад від кафедри, а не вигадувати його за університет.
Леся заглянула через плече.
— Ти зараз буквально не створила таблицю наперед?
— Я чекаю даних.
— Хочу це зафіксувати.
— Ще слово — і передумаю.
Вона перечитала суму.
Потім — умови ще раз.
— Ну? — спитала Леся.
Марта назвала.
— О.
— Так.
— Ти зможеш з’їхати.
Марта нічого не сказала.
Леся відразу зрозуміла.
— Що?
— Не знаю.
— Ти ж саме цього хотіла.
— Хотіла.
— І?
Марта дивилася на документ.
Ще тиждень тому в голові все було просто.
Виграти.
Отримати гроші.
Знайти іншу кімнату.
Перестати брати стільки змін.
Наступний пункт.
Наступний.
— Може, не одразу, — сказала вона.
Леся посміхнулася, але нічого не сказала.
— Тобто ти вперше не хочеш вирішити все до вечора?
— Я хочу. Просто не буду.
— Це навіть краще.
О 18:02 Тимур написав:
19:20. Біля копіцентру.
Через кілька секунд:
І поїж щось зараз. Не те щоб я контролював.
Марта відповіла:
Куди йдемо?
Секрет.
Не люблю секрети.
Я помітив.
Хоч приблизно.
Їжа. Потім прогулянка. Грошей небагато. Підбори не потрібні. Паспорт теж.
Марта подивилася на останнє.
Навіщо ти уточнив про паспорт?
Тепер уже сам не знаю.
Вона заховала телефон.
Денис із-за принтера сказав:
— Побачення?
Марта підняла голову.
— Звідки?
— Ти п’ять хвилин дивишся в телефон і жодного разу не насварилася.
— Я часто не сварюся.
— Добре.
— Денисе.
— Працюю.
О 19:11 Тимур уже стояв біля входу.
Марта вийшла й подивилася на годинник.
Потім на нього.
— Ти рано.
— Дев’ять хвилин.
— Я бачу.
— Символічно.
— Ти спеціально?
— Може.
— Жах.
— Ходімо.
Вони пішли в бік того самого кафе, де вечеряли кілька днів тому.
Марта зрозуміла це за квартал.
— Серйозно?
— Що?
— Ти ведеш мене туди ж.
— Там нормально годують.
— Це твоє уявлення про побачення?
Тимур зупинився.
— Почекай.
— Що?
— Це побачення?
Марта не відвела очей.
— Ти вчора буквально—
— Я знаю, що я думав. Мені цікаво, що думаєш ти.
Цього вона не чекала.
Люди обходили їх з обох боків.
— Так, — сказала Марта.
— Добре.
— Все?
— А що ще?
— Нічого.
— Тоді ходімо. Я страшенно голодний.
Марта засміялася.
Він знову взяв дві котлети.
— У вас меню не змінюється? — спитала Марта.
— Я стабільна людина.
— Це дуже смілива заява.
Вона взяла вареники.
За тим самим столиком біля вікна сиділи інші люди, тому вони сіли ближче до стіни.
Спочатку вони, звісно, говорили про конкурс. Про Настю, понеділкову зустріч, про те, чи переживе Сашко ще одну версію кошторису. Тимур згадав відкритий відбір, Марта одразу почала радити, як не сховати бюджет у презентації, і сама себе зупинила.
— Вибач. Це побачення. Я, здається, принесла сюди менторство.
— Нічого. Я теж думав спитати, чи ти вже відкрила документи стажування.
— Відкрила.
— Скільки разів?
— Не твоє діло.
Він усміхнувся й більше не питав.
Потім розмова нарешті з’їхала кудись, де не було Campus Lab. Тимур розповів про перший монтаж: переплутав два однакові кабелі, пів години звинувачував проектор, а потім брехав старшому техніку, що «саме перевіряв гіпотезу». Марта — як одного разу надрукувала диплом на товстому фотопапері, бо клієнт десять хвилин вимагав, щоб документ «виглядав дорого», а потім той прийшов через місяць і попросив ще такий самий для дружини.
У середині історії Тимурові подзвонили з роботи. Він глянув на екран, скинув і написав повідомлення.
— Можеш відповісти, — сказала Марта.
— Уже. Завтра зранку треба забрати два мікрофони. Не аварія.
— Тобі незвично не бігти рятувати проектор?
— Дуже. Я тримаюся.
Коли тарілки спорожніли, Марта глянула на годинник і не відразу повірила цифрам.
Минуло півтори години.
Вона не помітила.
Надворі було прохолодніше.
Вони пішли без конкретного маршруту.
Для Марти це саме по собі було підозрілим заняттям.
— Куди? — спитала вона на першому перехресті.
— Не знаю.
— Як це?
— Можемо праворуч.
— Чому?
— Там світло зелене.
Вона подивилася.
— Це найгірша система планування, яку я бачила.
— А ми кудись спізнюємося?
Марта хотіла відповісти.
Не знайшла що.
— Праворуч, — сказала вона.
— Дякую за довіру.
— Не перебільшуй.
Вони перейшли дорогу.
За кілька кварталів Тимур спитав:
— Ти справді думала з’їхати відразу після першої зарплати?
— Так.
— А тепер?
— Не знаю. Спочатку подивлюся, як воно буде.
Він кивнув.
— Розумно.
— Не дивуйся.
— Я не дивуюся.
— Ти саме—
— Марто.
Вона замовкла.
— Що?
— Ти просто не дуже віриш у «хтось інший розбереться».
Марта глянула на нього.
— Це зараз діагноз?
— Спостереження. Ти перевіряєш автобус, кошторис, оренду, чужі дедлайни. На випадок, якщо ніхто більше не перевірить.
Вона дивилася вперед.
— Іноді ніхто й не перевіряє.
— Знаю.
— А ти навпаки.
— Що саме?
— Віриш, що розберешся вже після того, як щось станеться.
Тимур подумав.
— Зазвичай розбираюся.
— От бачиш.
— Добре. Це справедливе зауваження.
Вони йшли мовчки ще кілька метрів.
— Я тепер приходжу раніше, — сказав він.
Марта подивилася на годинник.
— Один раз.
— Початок покладено.
— Дев’ять хвилин.
— Мені довелося вийти з дому на двадцять раніше. Це була жертва.
— Бідний.
— Дякую за співчуття.
Біля її зупинки вони зупинилися.
Цього разу автобус мав приїхати через одинадцять хвилин.
— Ненавиджу одинадцять, — сказала Марта.
— Чому?
— Довго стояти, але вже безглуздо йти на іншу зупинку.
— Оце в тебе проблеми.
— У мене сьогодні тихий день.
Тимур усміхнувся.
Марта одразу насторожилася.
— Ти спеціально?
— Уже трохи.
Марта засміялася.
Потім стало тихо.
Навколо були люди, машини, відчинений кіоск; за спиною хтось голосно диктував номер картки телефоном. Тимур стояв зовсім близько.
Він торкнувся пальцями її руки — спершу тильної сторони, ніби перевіряв, чи вона не відступить.
Марта сама повернула долоню й переплела їхні пальці.
Тимур тихо видихнув.
— Не коментуй, — сказала вона.
— Навіть не збирався.
Він і справді мовчав.
Вони постояли мовчки. Зблизька Марта знову помітила подряпину біля його брови й подумала: треба колись спитати, звідки вона.
— Марто.
— Мм?
Він нахилився не до кінця, залишивши їй останні кілька сантиметрів.
Марта подолала їх сама.
Перший поцілунок вийшов коротким і трохи незручним: вони одночасно повернули голови в один бік, зачепилися носами, Марта засміялася й відступила на пів кроку.
Тимур теж засміявся, але нічого не сказав.
— Ще раз, — сказала вона.
Другий вийшов краще. Не «ідеально» — просто вже без поспіху.
Коли вони відсунулися, автобус саме проїхав повз зупинку.
Марта повернула голову.
— Це мій.
— Ой.
— Ти сказав «ой»?
— Технічна помилка.
— Я його чекала одинадцять хвилин.
— Вісім.
— Тимуре.
— Наступний коли?
Марта відкрила застосунок.
— Двадцять одна хвилина.
— Ну.
— Що «ну»?
— Є час.
Вона подивилася на нього.
— Це був твій план?
— Хотів би я бути настільки компетентним.
Марта сховала телефон.
— Добре.
— Що добре?
Вона знову взяла його за куртку й потягнула до себе.
— Не розмовляй.
Цього разу він послухався.
Наступного автобуса вона не пропустила.
Майже.
Тимур стояв на зупинці, поки двері не зачинилися.
Марта сіла біля вікна.
Телефон одразу завібрував.
9/10?
Вона написала:
За що?
Командна взаємодія.
Марта подивилася крізь скло.
Тимур дивився в телефон.
Вона набрала:
8.5
Він підняв голову.
Побачив її у вікні.
Телефон знову засвітився.
Жорстоко.
Марта відповіла:
Є куди рости.
Автобус рушив.
Через кілька секунд прийшло:
Домовились.