Розділ 9

О 8:07 Марта отримала лист від компанії.
Не повідомлення в чаті. Нормальний лист із підписом, телефоном і довгою темою, яка починалася словами «Щодо інциденту з даними кандидатів».
Вона прочитала двічі.
Компанія підтверджувала, що частина інформації з її анкети була отримана працівником зовнішнього рекрутера поза встановленою процедурою. Доступ агенції до набору обмежили. Внутрішню перевірку почали. Окремо передали матеріали щодо фішингових листів.
Унизу був контакт людини, якій можна поставити питання.
Марта зберегла лист.
І не написала нікому.
Це було майже досягнення.
Через хвилину прийшло повідомлення від Тимура.
Тобі теж?
Марта відповіла, що так.
Не розслідуємо?
Вона набрала: Ні.
Три крапки висіли довше, ніж треба.
Ти хвора?
Марта заблокувала телефон, не подарувавши йому відповіді.
Фінал починався о четвертій.
До другої вони прогнали презентацію шість разів.
На сьомому Сашко ліг на два стільці.
— Якщо ми ще раз почнемо з дверей, я сам стану недоступним середовищем.
— Встань.
— Не можу. Бар’єр.
Віра засміялася.
Леся перевіряла останній слайд.
— У нас чотири п’ятдесят дві.
— Добре, — сказала Марта.
— Було чотири тридцять вісім.
— Я додала пояснення бюджету.
— Добре.
— Ти сьогодні підозріло спокійна, — сказала Леся.
— Я зайнята.
Леся тільки підняла брову й повернулася до слайда.
У дверях з’явився Тимур.
— Голуб, тебе кличуть.
— Хто?
— Ірина.
— Навіщо?
— Не сказала.
Марта встала.
Тимур не пішов.
— Тебе теж?
— Так.
Вони мовчки рушили коридором.
На півдорозі Марта спитала:
— Ти нервуєш?
— Через фінал?
— Так.
— Дуже.
Вона глянула на нього.
— Не схоже.
— Це тому, що я красивий.
— Я серйозно.
— Я теж нервую серйозно.
Марта фиркнула.
Біля переговорної він притримав двері.
— Після тебе.
— Не роби так.
— Що?
— Нормально поводься. Це збиває.
Він засміявся.
Ранкову розмову з Дариною компанія провела без них. Тепер вона сама попросила підключити Марту й Тимура на кілька хвилин.
На екрані сиділи Роман, Аліна і Дарина.
Дарину Марта бачила вперше.
Темне волосся, окуляри, біла стіна позаду. Жодної драматичної музики.
Ірина Сергіївна сказала:
— Це коротко. До фіналу залишилося мало часу.
— Я попросила, щоб вас підключили, — сказала Дарина.
Марта сіла.
Тимур — поруч.
— Учора я сказала про п’ятого кандидата. Треба пояснити.
Роман одразу перебив:
— І я хочу уточнити, що нікого не приховував.
Дарина закотила очі.
— Добре. «Не включив у список».
— Бо він не йшов через агенцію.
— Саме.
Аліна втрутилася:
— Давайте без старої суперечки.
Марта подивилася на годинник.
— Хто він?
Дарина відповіла:
— Назар Мельник.
Прізвище Марта помітила одразу.
— Ваш родич?
— Молодший брат.
Тимур тихо видихнув.
Дарина продовжила сама:
— Він подався на ту саму програму стажування через внутрішню рекомендацію.
— Вашу? — спитала Марта.
— Рекомендацію я дала ще до звільнення. Саму заявку він подав пізніше.
Роман сказав:
— Саме тому його не передавали агенції, де на той момент уже працювала Дарина. Це був очевидний конфлікт.
— І мені не сказали, — відповіла вона.
— Бо ти не мала працювати з його заявкою.
— Я знаю.
Дарина замовкла.
Потім подивилася прямо в камеру.
— Але я все одно захотіла знати, з ким він конкурує.
Дарина сказала це без жодного «але».
— Тому ви самі відкрили наші анкети, — сказала Марта.
— Так.
— Усі чотири.
— Так.
— Чому саме нас?
— Ви четверо пройшли попередній відбір через агенцію. Назар був п’ятим фіналістом, але в окремому внутрішньому потоці.
Тимур нахилився вперед.
— А Campus Lab?
Аліна відповіла:
— Це окреме місце в тій самій тримісячній програмі. Переможець Campus Lab отримує одну позицію. Відкритий відбір — іншу.
Тепер схема з двома місцями зійшлася: четверо зовнішніх фіналістів одночасно були капітанами Campus Lab, а Назар ішов окремим внутрішнім шляхом.
— Ви передали братові наші дані? — спитала Марта.
Дарина стиснула губи.
— Не анкети.
— Що саме?
— Імена.
— Телефони?
— Ні.
— Пошту?
— Ні.
— Стару таблицю з університету?
Дарина подивилася вбік.
Цього вистачило.
— Дарина, — сказав Роман.
— Я показала йому рейтинг весняного пітчу.
— Навіщо?
— Він питав, хто ці люди.
— І ви показали таблицю?
— Так.
— З контактами.
— Я не думала—
Дарина зупинилася сама.
Марта слухала й ловила себе на тому, що вже майже не злиться — просто втомилася. У кожного кроку було маленьке пояснення: Софія поспішила, Юля не перевірила, в агенції лишили надто широкі права доступу, Дарина вирішила, що «просто подивитися» на конкурентів брата — не страшно. Потім показала йому стару таблицю. Разом цього вистачило.
— А погрози? — спитав Тимур.
Дарина похитала головою.
— Я їх не надсилала.
— Назар?
Тиша.
Аліна відповіла замість неї:
— Ми сьогодні запросили його на окрему розмову.
— І?
— Він відкликав заявку.
— Це не відповідь, — сказала Марта.
— Ні.
Аліна виглядала втомленою.
— Але після розмови він визнав, що бачив таблицю і знав імена чотирьох кандидатів. Інше зараз перевіряється. Ми не будемо переказувати вам припущення як встановлені факти.
Марта хотіла запитати ще.
Подивилася на Ірину Сергіївну.
Та навіть не ворухнулася.
Марта закрила рот.
— Добре.
Тимур повернувся до неї.
— Ти щойно добровільно зупинилася?
— Фінал через годину.
— Зафіксуйте час.
— Коваль.
Дарина раптом сказала:
— Марто.
Вона підняла очі.
— Мені шкода.
Марта не знала, що на це відповісти.
Тому сказала правду:
— Мені теж.
І встала.
Перед фіналом у залі поставили додаткові стільці.
Прийшли студенти, викладачі, кілька людей із компанії. Настя сиділа в третьому ряду й одразу показала Марті два великі пальці.
Марта мало не засміялася.
На сцені стояв таймер.
П’ять хвилин.
Потім три хвилини запитань журі.
Оцінювали проблему, реалістичність, бюджет, вплив і те, що відбуватиметься з проєктом після конкурсу.
— Я зараз помру, — сказав Сашко.
— Не перед презентацією.
— Після можна?
— Після результатів.
— Дякую.
Сьома команда виступала восьмою.
Тимур — дев’ятим.
Це було жорстоко.
Марта просиділа сім презентацій і не почула приблизно половини.
Коли назвали їхню команду, встала.
Леся торкнулася її ліктя.
— Не поспішай.
Марта вдихнула й рушила до сцени.
Вийшла.
Перший слайд.
Фотографія дверей.
Без заголовка.
Вона побачила Тимура в четвертому ряду.
Він не показував великих пальців.
Не усміхався.
Просто дивився.
Марта почала:
— Учора студентка нашого університету під’їхала до цих дверей і не змогла відкрити їх сама.
У залі стихло не повністю — десь клацнула ручка, хтось пересунув стілець. Марта вперше не поспішила заповнити цю секунду словами.
— Ми починали конкурс із думки, що проблема — пандус. Новий, слизький, із водою внизу. Потім виявилося, що ми дивилися на найпомітнішу частину маршруту й пропускали все інше.
На наступному слайді була схема: водостік, просіла плитка, поріг, важкі двері, зона біля стійки.
Марта пояснила, що вони змінили після консультацій і тестування маршруту з Настею. Не «зробимо корпус доступним за три дні», а конкретні роботи, які можна погодити, виконати й потім перевірити з користувачами.
На бюджеті вона не прискорилася, хоча дуже хотілося. Назвала суму й окремо сказала, чому перша версія була дешевшою: вони просто не порахували половину задачі.
Сашко підхопив технічну частину. Віра — послідовність робіт. Леся закінчила тим, як вони збиратимуть зворотний зв’язок після змін.
Коли Марта знову глянула на таймер, там лишалося одинадцять секунд.
Марта сіла.
Руки тремтіли.
— Ти молодець, — сказала Віра.
— Ми ще нічого не виграли.
— Я не про це.
Тимур вийшов наступним.
І на третій хвилині забув слово.
Марта побачила.
Він теж зрозумів.
Зупинився.
— Коротше, — сказав він журі, — оця штука на стіні має назву. Я її знав ще п’ять хвилин тому.
У залі засміялися.
Катя підказала:
— Акустична панель.
— Дякую. Саме тому в мене команда.
І пішов далі.
Марта засміялася разом з усіма. Він не став маскувати помилку — попросив підказку й пішов далі.
Їхня «Тиха кімната» теж стала іншою.
Менше місць.
Інше приміщення.
Чіткі правила використання.
Нормальний бюджет.
Після питань журі Тимур зійшов зі сцени й сів поруч із Мартою, хоча його команда була через ряд.
— Що ти тут робиш?
— Тут вільно.
— Там теж.
— Тут краще видно.
— Сцену?
— Так.
Вона не стала сперечатися.
Результати рахували двадцять сім хвилин.
Марта знала, бо дивилася на годинник разів десять.
На двадцять восьмій хвилині Ірина Сергіївна вийшла на сцену.
— Третє місце—
Не вони.
Сашко видихнув.
— Уже добре.
— Чому?
— Я боявся третього.
Друге місце.
— Команда вісім. «Тиха кімната».
Марта першою повернулася до Тимура.
Він на секунду заплющив очі.
Потім встав.
Катя обійняла його так, що він мало не перечепився через стілець. Даня кричав щось невиразне. Тимур піднявся на сцену, отримав диплом, потиснув руки й повернувся.
— Вітаю, — сказала Марта, коли він сів.
— Дякую.
Вона торкнулася його ліктя.
— Серйозно.
Тимур коротко кивнув.
Ірина Сергіївна взяла наступний конверт.
Марта перестала дихати.
— Перше місце Campus Lab і фінансування на реалізацію отримує проєкт команди сім.
Сашко закричав раніше, ніж назвали проєкт.
Леся вдарила його по плечу.
Віра схопила Марту за руку.
Далі було шумно.
Хтось обіймав.
Хтось штовхав її до сцени.
Марта піднялася сходами й лише там згадала, що треба усміхатися для фотографії.
Диплом був важчий, ніж виглядав.
Ірина Сергіївна нахилилася до неї.
— І так, стажування теж твоє.
У перші хвилини після сцени Марта майже не пам’ятала, з ким говорила. Сашко десь дістав паперові стаканчики й налив усім соку, наче вони були на дитячому дні народження. Леся змусила команду зробити ще одне фото, бо на офіційному Марта тримала диплом так, ніби збиралася ним оборонятися.
— Опусти плечі, — сказала Леся.
— Вони опущені.
— Ні. Зараз ти схожа на людину, яка щойно виграла тендер і вже боїться перевірки.
— У нас буде перевірка кошторису.
— Я здаюся.
Віра підійшла з телефоном.
— Настя написала.
На екрані було коротке: «Вітаю. Тепер зробіть уже ті двері :)».
Марта не втримала усмішки.
— Оце справедливе зауваження.
— Я їй відповім, що перемога не дає нам права самовільно міняти двері університету, — сказав Сашко.
— Не смій.
— Уже передумав.
Вони сіли просто на край сцени, коли більшість людей розійшлася до гардероба. Піца, яку принесли організатори, встигла охолонути, але ніхто не скаржився. Сашко їв четвертий шматок і пояснював, що це компенсація за емоційну працю.
Марта дивилася на них і згадала перший вечір: Леся з сирником, Віра з нотатками, Сашко з бюджетом, якого ще не існувало. П’ять днів тому вони просто хотіли пройти перший етап. Тепер у них був диплом, гроші на реалізацію й список робіт, який уже не вміщався на одному слайді.
— Ти чого мовчиш? — спитала Леся.
— Їм.
— Ти тримаєш шматок уже хвилину.
Марта відкусила.
— Задоволена?
— Дуже.
Віра підняла стаканчик.
— За те, щоб у понеділок нам не сказали, що половину проєкту треба переробити.
— Скажуть, — відповіла Марта.
— За те, щоб тільки половину.
Вони цокнулися паперовими стаканчиками.
Марта не стала додавати, що їй уже хочеться відкрити кошторис і перевірити два рядки. Ноутбук лежав у рюкзаку. Рюкзак — за три метри.
Вона залишила його там хоча б поки доїдала піцу. На останньому шматку раптом розсміялася — не через жарт, просто напруга нарешті відпустила. Ще трохи, і замість сміху могли б піти сльози.
Після фотографій вона знайшла Тимура біля гардероба.
Він тримав дві куртки — свою й Катину.
— Коваль.
Він обернувся.
— Переможниця.
— Не починай.
— Я навіть нічого поганого.
Марта підійшла.
— Ти нормально?
Тимур подивився кудись повз неї, у бік зали.
— Я хотів виграти.
— Я знаю.
— І коли назвали друге місце, секунди дві був злий на всіх. Навіть на Катю, бо вона мене обійняла.
Марта тихо засміялася.
— Це вже минуло?
— Переважно.
Він глянув на диплом у її руках.
— Твій проєкт сьогодні був кращий.
Марта мовчала.
— Не змушуй мене повторювати.
— Я запам’ятаю.
— Я так і знав.
Вона посміхнулася.
— Дякую.
— Будь ласка.
З гардероба вийшла Катя й забрала свою куртку з руки Тимура.
— Ми йдемо їсти. Ти з нами?
Він глянув на Марту, потім знову на Катю.
— Я напишу.
— Добре. Тільки не забудь, — сказала Катя й пішла за командою.
Вони залишилися біля вікна в кінці коридору.
Унизу розходилися люди.
Марта поклала диплом на підвіконня.
— Ти подасися далі у відкритому відборі?
— Якщо після цього всього він узагалі буде.
— Аліна сказала, що буде.
— Тоді так.
— Добре.
Тимур подивився на неї.
— Чому добре?
— Бо я хочу ще раз тебе обійти.
— Ти вже отримала окреме місце.
— Тоді буду морально підтримувати інших.
— Оце вже справжня Голуб.
Вона штовхнула його плечем.
Не сильно.
Він не відійшов.
Марта теж.
На секунду стало дивно тихо.
Вона бачила маленьку подряпину біля його брови.
Не пам’ятала, щоб помічала раніше.
Тимур опустив погляд на її рот.
Дуже коротко.
Але Марта побачила.
— Тільки не тут, — сказала вона.
Тимур кліпнув.
— Через камеру?
— Через камеру. І через Сашка.
— Якого Сашка?
Марта ледь помітно кивнула в бік сходів.
За метрів десять Сашко тримав телефон над дипломом, удаючи, що фотографує його для сімейного чату. Камера дивилася зовсім не на диплом.
Тимур повернувся до Марти.
— Аргумент.
— Дякую.
Він не відступив, але й не нахилився знову.
— Тоді завтра?
Марта взяла диплом із підвіконня.
— Якщо не запізнишся.
— Куди?
— Це вже твоя проблема.
— Дуже чесно.
Вона пішла до сходів.
— І, Коваль?
— Що?
Марта озирнулася.
— Я серйозно про завтра.
Тимур дивився на неї вже без усмішки.
— Я теж.
Сашко негайно втупився у свій диплом.
Марта пройшла повз нього.
— Видали фото.
— Яке фото?
— Сашко.
— Уже.