Розділ 8

Новини прийшли о 10:16.
Марта саме фотографувала двері бібліотеки з рулеткою в кадрі, коли Ірина Сергіївна написала:
Після пари зайдіть до переговорної. Обоє.
Марта показала повідомлення Тимуру. Він стояв із другого боку дверей і тримав їх відкритими, поки Настя перевіряла, чи вистачає місця для розвороту.
Після вчорашнього вони встигли обмінятися тільки «привіт» і рулеткою.
— «Обоє» — це ми? — спитав він.
— Схоже.
І цього разу Марта не додала нічого.
Настя зупинилася перед порогом.
— Я все ще тут, якщо що.
— Вибач, — сказала Марта.
Тимур мовчки притримав двері, а коли Настя проїхала, присів біля доводчика.
— Його точно треба чіпати.
Марта стала поруч.
— Запиши.
— Уже.
У переговорній цього разу нікого з університету, крім Ірини Сергіївни, не було.
На великому екрані — Аліна з компанії й незнайомий чоловік.
— Це Сергій, керівник агенції, яка допомагає нам із набором, — сказала Аліна.
Сергій виглядав так, ніби ранок у нього був значно гірший за їхній.
— Я коротко. Ми перевірили журнали доступу до вашого набору.
Тимур сів. Марта залишила рюкзак біля стільця.
— І?
— У день початку Campus Lab, о 19:58, окремо відкрили й експортували чотири анкети.
На екрані з’явилися імена.
Тимур Коваль.
Марта Голуб.
Софія Романюк.
Максим Соловей.
Менше ніж за годину до перших фішингових листів.
— Чий обліковий запис? — спитав Тимур.
Сергій не став тягнути.
— Дарини Мельник.
Марта випрямилася.
— Але вчора ви сказали, що вона не мала працювати з цим набором.
— Не мала. Це різні речі. Її роль у нашій системі була налаштована надто широко: вона не була призначена до цього клієнта, але технічно могла відкрити записи. Це наш провал у розмежуванні доступу.
— Вона сама експортувала?
— Журнал показує її обліковий запис і її робочу сесію. Чи сиділа за клавіатурою саме вона, ми ще перевіряємо, але стороннього входу в той момент не бачимо.
— Телефони, пошта, резюме?
— Контактні дані й анкети.
У Марти в голові склався простий ланцюг: Юля віддала стару таблицю людині, яку знала; Софія переслала актуальні контакти профілю, не перевіривши співрозмовника; в агенції одна роль бачила більше кандидатських даних, ніж мала. Кожен окремий крок здавався дрібним або зручним. Разом вони дали комусь імена, адреси, телефони й контекст.
— Це нормально?
— Ні, — сказав Сергій.
Вперше відповідь не потребувала перекладу з корпоративної.
— Обліковий запис Дарини заблокований, права в системі вже звужуємо, — продовжив він. — Компанія-партнер отримала від нас офіційне повідомлення про інцидент.
Аліна кивнула.
— Із нашого боку доступ агенції до цього набору тимчасово закритий.
Тимур спитав:
— Дарина на зв’язку?
— Поки ні. Сьогодні не вийшла на роботу й не відповіла на перший дзвінок.
Марта сказала:
— Ви впевнені, що листи відправляла вона?
— Ні, — відповів Сергій.
Цього разу Марта не поспішила додумувати за нього.
— Ми знаємо, що її обліковий запис використали для експорту чотирьох людей, які потім стали мішенню, — продовжив він. — І що вона раніше отримала стару університетську таблицю. Все інше поки перевіряємо.
— Цього вже достатньо, щоб—
Ірина Сергіївна перебила:
— Достатньо, щоб передати інформацію далі тим, хто цим займається. Не достатньо, щоб ви їхали до неї додому.
Тимур повернувся до Марти.
— Вона дивиться на тебе.
— Чому на мене?
— Не знаю.
— Бо Коваль хоча б робить вигляд, що має інстинкт самозбереження, — сказала Ірина Сергіївна.
— Дякую.
— Це не комплімент.
Марта схрестила руки.
— Я нікуди не збиралася.
Ніхто їй не повірив.
Дарину Марта знайшла за три хвилини.
Не адресу. Профіль. Сайт агенції. LinkedIn. Старі пости компанії. Фотографії з конференцій.
Тимур, який сидів через стілець, подивився на екран.
— Ти все-таки шукаєш.
— Я не їду до неї.
— Це дуже адвокатське трактування.
Марта хотіла відповісти різко й уже набрала повітря. Тимур підняв долоню.
— Стоп. Не моє діло закривати тобі ноутбук. Учора я й так достатньо повирішував.
Вона подивилася на нього.
— Учора — так.
Тимур кивнув.
Він більше нічого не додав. Марта теж.
Вони сиділи в порожній аудиторії після третьої пари. До фінального прогону презентацій залишалося сорок хвилин.
Тимур кивнув на її четвертий слайд.
— Якщо хочеш, можу послухати один прогін. Якщо не хочеш — піду.
Марта подивилася на профіль Дарини, потім на таймер у кутку екрана.
Закрила вкладку.
— Один.
Тимур поставив телефон із таймером на кафедру, не коментуючи перемогу.
— Без тексту?
— Спробуй мене змусити.
— Уже боюся.
Марта встала перед екраном, вдихнула й почала стандартною фразою про студентів та відвідувачів бібліотеки.
— Стоп.
— Минуло сім секунд.
— Саме. І я вже чую презентацію, а не тебе.
— Я не читаю.
— Ти вивчила текст так добре, що читаєш його з пам’яті.
Це було образливо точне формулювання.
— Тоді як?
— Скажи мені, що вчора сталося з Настею. Ніби я не бачив.
Марта почала з «важких дверей» і «ухилу», зупинилася сама.
— Ні. Вона взялася за ручку, потягнула, а крісло поїхало назад. І попросила нас не допомагати, доки сама не скаже. От тоді я зрозуміла, що ми ремонтували найпомітнішу річ, а не маршрут.
Тимур натиснув таймер знову.
— Починай звідси.
Другий прогін був коротшим. На третьому Марта перестала ловити кожну секунду очима.
— Все, — сказав Тимур.
— Ще раз.
— Ні. Ще два рази — і ти знову відполіруєш це до смерті.
Марта подивилася на нього.
— Це зараз було про мене чи про твою особисту травму?
— Обидва варіанти можливі.
— Тепер ти.
Тимур говорив легко, майже занадто. На другій хвилині Марта зупинила його.
— Де бюджет?
— На слайді.
— Назви вголос.
— Люди його бачать.
— Ти ховаєш тридцять вісім тисяч між «акустичним комфортом» і графіком роботи.
Він насупився.
— Для кімнати це нормальна сума.
— Тоді чому ти її боїшся?
Тимур покрутив маркер у пальцях.
— Бо навесні я вже вийшов перед журі після запізнення й сказав, що мій варіант дорожчий, але кращий. Не хочу вдруге виглядати хлопцем, який завжди приходить просити більше грошей.
Марта не чекала такого пояснення.
— Ти сам казав: не упаковувати сире рішення красиво.
— Ненавиджу, коли мої слова зберігають.
— Назви суму. Поясни. Якщо зачепляться — відповіси.
Він почав спочатку. Першого разу вийшло гірше. Другого — нормально.
Марта слухала й нарешті зрозуміла, чому він виграв весняний пітч. Не тому, що вмів говорити красиво. Він умів залишити проблему проблемою, а не декорацією для себе. Якщо чогось не знав, казав, що не знає.
Якщо рішення коштувало дорого — не називав його «доступним».
— Що? — спитав Тимур.
Марта зрозуміла, що дивиться на нього.
— Я просто думала, що навесні тебе недооцінила.
Він перестав крутити маркер.
— Це можна записати?
— Ні.
— Шкода.
— Працюй.
— Нічого.
— Коваль.
Він усміхнувся.
— Дуже дякую, Голуб.
Двері відчинилися.
Зайшла Леся.
Подивилася на них.
На порожню аудиторію.
На телефон із таймером.
— Я завадила?
— Так, — сказав Тимур.
— Ні, — одночасно сказала Марта.
Леся кивнула.
— Зрозуміла.
— Нічого ти не зрозуміла.
— Я взагалі мовчу.
Марта почала складати ноутбук.
— Усі сьогодні вирішили мовчати.
Під час командного прогону Марта вперше не дивилася на текст.
Один раз збилася.
Просто продовжила.
Леся після закінчення сказала:
— О.
— Що?
— Так краще.
— Наскільки?
— Значно.
Сашко подивився на Тимура за сусіднім столом.
— Ворожий тренер?
— Я тебе зараз вижену з команди.
— Уже фінал.
— Тим більше.
Телефон Марти завібрував.
Вона не смикнулася.
Прогрес.
Повідомлення було від Ірини Сергіївни.
Дарина зв’язалася з агенцією. Завтра зранку дасть пояснення дистанційно. Організатори й представники компанії будуть присутні. Вам приходити не потрібно.
Нижче:
І це не запрошення самостійно їй писати.
Марта показала Тимуру.
Він засміявся.
— Це точно тобі.
— Чому всі так вирішили?
— Досвід.
За хвилину прийшло ще одне повідомлення.
Від Андрія.
Є ще одна деталь. Поштову скриньку, з якої йшла розсилка, уже заблокували після скарги. Заголовки листів та інше, що можна було зберегти, зафіксовано. Далі не чіпаємо.
Марта відклала телефон.
— І все?
— На сьогодні — так, — сказав Тимур.
— Мені не подобається.
— Що саме?
— Що ми майже знаємо хто, але нічого не можемо зробити.
— Можемо.
— Що?
Він показав на її ноутбук.
— Виграти завтра.
Марта схрестила руки.
— Ти теж збираєшся виграти.
— Так.
— Тоді «ми» тут не працює.
— Добре. Ти можеш програти мені завтра.
Вона взяла маркер зі столу й кинула в нього.
Тимур відхилився.
Маркер пролетів повз і впав під стілець.
— Агресія перед фіналом, — сказав він. — Запишу.
Марта пішла піднімати маркер.
Тимур теж нахилився, але вчасно зупинився й відступив на пів кроку.
— Твій.
— Бачу.
Вона підняла маркер сама.
Тимур уже відійшов до кафедри й перевіряв таймер.
О десятій вечора Марта стояла біля магазину й намагалася згадати, чи вдома є молоко.
Телефон задзвонив.
Не повідомлення.
Дзвінок.
Номер був незнайомий.
Вона дивилася на екран до останнього.
Не взяла.
За хвилину прийшло голосове повідомлення.
Марта не відкривала його на вулиці.
Зайшла в магазин.
Взяла молоко.
Хліб.
Яйця.
Повернулася додому.
Її сусідка Христина сиділа на кухні в піжамі й їла пластівці.
— Привіт.
— Привіт.
— Ти завтра фіналістка?
— Так.
— Я поставила нагадування.
— Навіщо?
— Щоб написати тобі «не облажайся».
— Дуже підтримуєш.
— Я стараюсь.
Марта зайшла до кімнати.
Сіла на ліжко.
Увімкнула голосове.
Жіночий голос.
Не спотворений.
Втомлений.
— Марто, це Дарина Мельник. Я не знаю, що вам уже сказали. Але я не надсилала вам погроз. І якщо ви хочете зрозуміти, що сталося, спитайте у Романа Черненка, чому він приховав п’ятого кандидата.
Повідомлення закінчилося.
Марта прослухала ще раз.
Потім третій.
Не тому, що не розчула.
Слово було цілком ясне.
П’ятого.
Вона відкрила чат із Тимуром.
Написала:
Ти не спиш?
Видалила.
Написала:
Дарина мені подзвонила.
Відправила.
Відповідь прийшла через сім секунд.
Не передзвонюй. Я зараз наберу.
Телефон задзвонив.
Марта взяла.
— Привіт.
— Що вона сказала?
Марта переказала.
На тому кінці стало тихо.
— Тимуре?
— Я тут.
— Що думаєш?
— Що Ірина нас уб’є.
— За що?
— Бо через тридцять секунд ти запропонуєш знайти п’ятого кандидата.
Марта мовчала.
— Голуб.
— Я нічого не сказала.
— Я вже тебе знаю.
Вона лягла спиною на ліжко.
— Це погано?
Тимур теж помовчав.
— Не все.
Марта дивилася в стелю.
На кухні Христина грюкнула дверцятами холодильника.
— Завтра фінал, — сказала Марта.
— Знаю.
— Нам треба спати.
— Так.
Ніхто не клав слухавку.
Марта усміхнулася.
— Добраніч, Коваль.
— Добраніч, Голуб.
— І ми не шукаємо п’ятого кандидата.
— Звісно.
— Серйозно.
— Абсолютно.
— Ти зараз брешеш?
— Трошки.
Марта відключилася першою.
Через хвилину телефон засвітився.
Повідомлення від Тимура:
Я вже написав Ірині про голосове.
Марта відповіла:
Зрадник.
Три крапки.
7/10 за командну взаємодію?
Вона подивилася на екран.
Потім написала:
8. Не нахабній.
І вперше за останні чотири дні відклала телефон, не перевіривши, чи не прийшло щось іще.