Розділ 7

— Стоп, — сказала Марта. — Я не розумію.
Андрій повернув ноутбук до себе.
— Що саме?
— Якщо ми подавали заявки напряму в компанію, звідки той, хто робив розсилку, знав, що шукати нас саме в Campus Lab?
Софія відповіла раніше за Андрія:
— Імена капітанів не були секретом. Список команд висів біля реєстрації й був у загальному чаті: номер команди, капітан, факультет. Без контактів.
Андрій кивнув.
— Тобто зіставити чотири прізвища зі списком поточного конкурсу міг будь-хто, хто вже мав ці чотири прізвища. Складніше питання — звідки він узяв саме список кандидатів на стажування й ваші адреси.
Марта згадала стенд першого дня. Вона сама дивилася там на восьму команду й злилася на Тимура ще до початку завдання. Для цього не потрібен був жоден злам.
— Добре. Значить, щоб знайти нас у Campus Lab, доступ до робочої таблиці конкурсу був не потрібен.
— Так, — сказав Андрій. — Лишаються два питання: список кандидатів і адреси облікових записів, на які цілеспрямовано пішли листи. Поточна реєстраційна таблиця цього не пояснює: там була контактна пошта. У когось вона збігалася з університетською, у когось ні.
Марта кивнула. Нарешті це звучало як дві конкретні речі, а не як людина, яка якимось чином знала все.
Софія сиділа навпроти й дивилася в телефон.
— Я подавалась ще в серпні.
— Я теж, — сказав Тимур.
Марта теж назвала свою дату.
Усі троє подивилися на неї.
— Що?
— Ти коли? — спитала Софія.
— Двадцять дев’ятого серпня.
— Я двадцять восьмого.
Тимур сказав:
— Тридцятого.
— Звісно, — сказала Марта.
— Що?
— В останній момент.
— Там було ще два дні.
— Для тебе це завчасно.
— До речі, ви звідки взагалі дізналися про відбір? — спитала Софія.
Марта згадала старий чат весняного пітчу.
— Звідти. Хтось кинув посилання наприкінці серпня.
— Я теж, — сказала Софія.
Тимур знизав плечима.
— Мені Катя переслала звідти.
Андрій закрив ноутбук.
— Якщо закінчили порівнювати життєві стратегії, завтра компанія сама перевірить, хто мав доступ до заявок.
— Роман? — спитала Марта.
— За його словами — ні. До повного списку кандидатів він не має доступу.
— Але він же представляє компанію.
— Компанія — це не одна велика електронна таблиця, яку бачать усі співробітники.
Тимур кивнув.
— Було б зручно.
— Було б жахливо.
— Теж правда.
Наступного ранку Campus Lab почався не з Campus Lab.
О дев’ятій десять Марта, Тимур, Софія й Максим сиділи в маленькій аудиторії на третьому поверсі. Максима запросили вперше, і він виглядав так, ніби досі не вирішив, чи його зараз звинуватять, чи вибачаться.
На екрані була відеоконференція.
Жінка з компанії представилася:
— Аліна. Рекрутинг.
Поруч із нею сидів чоловік, якого назвали спеціалістом з інформаційної безпеки. Ірина Сергіївна теж була в аудиторії. Олена Петрівна — біля вікна.
Марта чекала хвилин десять, що хтось нарешті скаже щось страшне.
Нічого страшного не сказали.
Аліна попросила ще раз підтвердити, коли кожен подавав заявку й яку електронну адресу використовував.
Тимур назвав свою.
Софія — свою.
Марта — університетську.
Максим назвав особисту.
Чоловік на екрані підняв голову.
— Повторіть, будь ласка.
Максим повторив.
— На цю адресу вам приходило підтвердження заявки?
— Так.
— А університетська?
— Я її не вказував.
Марта повільно випрямилася.
— Але фішинговий лист відправили на університетську.
Андрій, який стояв біля дверей, сказав:
— Із помилкою.
— Якою? — спитав Максим.
Йому показали адресу.
Він примружився.
— А. Оце.
— Ви її впізнаєте?
— Так. Там давно помилка.
— Де?
Максим глянув на Ірину Сергіївну.
— У старій таблиці студентської ради.
У кімнаті стало тихо.
— Якій саме? — спитала Олена Петрівна.
— Ще з минулого семестру. Моє прізвище в адресі написали через дві «l». Я тоді казав виправити.
— Виправили?
— У нових списках так.
Марта відчула, як усередині щось стало на місце.
— А у весняному конкурсі?
Максим повернувся до неї.
— Не знаю.
Софія вже відкривала ноутбук.
— Я знаю.
Вона зайшла у свої старі файли, довго шукала, потім сказала:
— Є.
Повернула екран.
Таблиця з весняного пітчу.
Марта бачила своє ім’я. Тимура. Софію.
Нижче — Максим.
І його стара неправильна адреса.
Точно та сама, на яку два дні тому не дійшов фішинговий лист.
Аліна першою порушила тишу:
— У наших заявках цієї адреси немає.
— Тобто чотири імені могли прийти з відбору компанії, — сказала Марта, — а адреси університетських акаунтів — зі старої таблиці. Тому Максимові й пішла стара помилка, якої немає ні в його заявці на стажування, ні в поточній реєстрації Campus Lab.
Чоловік із безпеки на екрані відповів обережніше:
— Це вже робоча версія з конкретною ознакою. Але остаточний висновок робити рано.
Тимур нахилився до Марти.
— Він говорить, як Олена Петрівна.
Юристка навіть не повернулася.
— Я все чую.
— Я знаю.
Максим сидів, схрестивши руки.
— Тобто мене два дні підозрювали через лист, який до мене навіть не прийшов?
— Тебе ніхто офіційно не підозрював, — сказала Ірина Сергіївна.
Він глянув на Марту.
Марта відвела очі.
— Добре, — сказав Максим. — Майже ніхто.
Тимур раптом дуже зацікавився стелею.
Весняну таблицю створювала Оксана Литвиненко.
Доступ мали п’ятеро.
Оксана.
Двоє студентів-волонтерів.
Людина з технічної підтримки.
І координатор від компанії.
— Роман? — спитала Марта.
— Ні, — сказала Ірина Сергіївна. — Інша людина.
— Хто?
Вона подивилась у ноутбук.
— Дарина Мельник.
Аліна на екрані насупилася.
— Дарина у нас більше не працює.
— Давно?
— Із липня.
— А волонтери? — спитав Тимур.
Софія вже знала відповідь.
— Максим і Юля.
Максим підняв голову.
— Я мав доступ тільки до форми оцінювання.
— Ти бачив таблицю, — сказала Софія.
— Бачив. Але не зберігав собі.
— Я не кажу, що зберігав.
— Звучало саме так.
— Так, — втрутилася Олена Петрівна. — Припиняємо. Ніхто тут не проводить перехресний допит.
Марта подивилася на список.
— Юля хто?
Максим назвав прізвище.
— Юлія Савчук.
Софія сказала:
— Я ж казала. Вона, здається, випустилась.
— Не випустилась, — відповів Максим. — Магістратура. Перший курс.
Марта повернулася до нього.
— Вона зараз в університеті?
— Так.
— І де—
Олена Петрівна навіть не підвищила голосу:
— Марто.
— Я лише питаю.
— А я лише дивлюся на тебе.
Марта замовкла.
Тимур тихо сказав:
— Вражає.
Вона штовхнула його коліном.
Четвертий етап за задумом мав бути найспокійнішим: жодних нових завдань чи біганини кампусом, тільки допрацювати проєкт і зібрати п’ятихвилинний пітч для фінального журі.
За двадцять хвилин Марта вже посварилася із Сашком через четвертий слайд.
— Там забагато тексту.
— Там все важливе.
— Якщо все важливе, нічого не важливе.
— Це звучить як цитата з дешевого тренінгу.
— Видали два абзаци.
— Ти безсердечна.
— Три.
— Добре, два.
Віра сиділа поруч і рахувала час.
Леся малювала схему маршруту.
Проблема була в тому, що після вчорашньої розмови з менторкою їхній проєкт уже не був просто «полагодити пандус».
Вони пройшли весь шлях від тротуару до читальної зали.
Знайшли важкі двері.
Поріг.
Поворот, де не вистачало місця.
Стійку, перед якою стояла декоративна тумба саме там, де вона заважала проїзду.
— Нам треба людина, яка реально цим користується, — сказала Марта.
— Уже, — відповіла Віра.
— Що вже?
— Написала студентці з третього курсу. Вона користується кріслом колісним. Погодилась пройти маршрут із нами після другої пари.
Марта занотувала це.
— Добре.
— Тільки вона сказала, що якщо ми будемо називати її «експерткою з доступності», вона піде.
Леся засміялася.
— Уже люблю.
Студентку звали Настя. Вона приїхала після другої пари, з рюкзаком на колінах і брелоком від студентського пропуску на блискавці.
Вислухала команду приблизно хвилину й сказала:
— Домовмося одразу: якщо мені потрібна допомога, я попрошу. А ви поки не складайте іспит обличчями.
Сашко миттєво втупився в телефон.
— Особливо ти, — додала Настя.
Вони пройшли маршрут від тротуару до читальної зали. Дві проблеми Марта вже знала. Третю побачила тільки тоді, коли Настя під’їхала до бібліотечних дверей і потягнула ручку на себе.
Двері майже не зрушили.
Настя спробувала ще раз, корпус крісла трохи відкотився вниз по ухилу.
— Оце, — сказала вона.
— Доводчик? — спитала Віра.
— І він, і геометрія. Щоб потягнути двері на себе, я маю одночасно звільнити їм місце. А назад — ухил. Можна, але це вже не «нормально зайти».
Марта подивилася під ноги. Вона проходила тут сотні разів і бачила тільки двері.
Тимур саме ніс повз два складні стільці для тесту «тихої кімнати». Поставив їх біля стіни.
— Відчинити?
Настя кивнула.
— Так, дякую.
Він відчинив і відступив убік, не торкаючись крісла.
Коли Настя заїхала, Марта затримала на ньому погляд.
Тимур перехопив її погляд і кивнув на двері.
— Я вчуся.
О п’ятій вони повернулися в коворкінг. У Марти боліла голова.
Тимур поставив перед нею пластикову склянку.
— Вода. Твою пляшку ти залишила в аудиторії.
Марта глянула в сумку. Порожньо.
— Ти ходив по неї?
— Ні, це з автомата. До героїзму не дійшло.
Вона випила половину.
— Дякую.
— Будь ласка.
Тимур сів на край сусіднього столу.
Марта повернулася до презентації.
Через кілька хвилин помітила, що він усе ще тут.
— У вас немає роботи?
— Є.
— Тоді?
— Чекаю Катю.
— Навіщо?
— Вона пішла говорити з бібліотекою.
— А.
Марта пересунула блок на слайді.
— Твоя схема крива, — сказав він.
— Іди звідси.
— Лівий край.
Вона подивилась.
Справді.
— Ненавиджу тебе.
— Шість із десяти?
— П’ять.
— Через один піксель?
— Через характер.
Катя повернулася за хвилину.
— Нам дали іншу кімнату на тест.
Тимур підвівся.
— Живемо.
Він пішов.
Леся мовчала приблизно тридцять секунд.
— Навіть не починай, — сказала Марта.
— Я працюю.
— Чудово.
— Я взагалі нічого не сказала.
— Ідеально.
— Але він тобі воду приніс.
Марта закрила ноутбук.
— Ти хочеш жити?
— Дуже.
О 18:12 Ірина Сергіївна покликала Марту.
Не Тимура.
Не Софію.
Тільки її.
У маленькій переговорній сиділа Юлія Савчук.
Марта впізнала її не одразу.
Тонка дівчина з темним волоссям, зібраним гумкою. На столі лежав рюкзак із пришитою жовтою латкою.
Ніякого чорного капюшона.
Ніякого вигляду злочинниці.
Юля була налякана.
По-справжньому.
— Сідай, — сказала Ірина Сергіївна.
Марта сіла.
Олена Петрівна залишилась біля дверей.
— Юля сама прийшла до нас після того, як ми написали їй щодо весняної таблиці.
Юля ковтнула.
— Я думала, що це через файл.
— Який? — спитала Марта.
Юля подивилася на Ірину Сергіївну.
Та кивнула.
— У серпні мені писала Дарина.
— Та, що працювала в компанії?
— Так.
— Навіщо?
— Просила старі результати пітчу.
Марта відчула холод під ребрами.
— Для чого?
— Сказала, що компанія хоче подивитися на сильних студентів перед набором на стажування.
— І ти дала?
Юля кивнула.
— Таблицю?
— Так.
— З адресами?
— Вона була вся разом.
Марта втрималася від коментаря.
Юля вже й так виглядала так, ніби не спала всю ніч.
— Коли саме? — спитала Олена Петрівна.
— Десь на початку серпня.
— Переписка залишилася?
— Так.
Вона простягнула телефон.
Ірина Сергіївна не взяла.
— Покажи сама.
Юля відкрила чат.
Профіль Дарини був справжній.
Не копія з фотографією.
Принаймні старе листування тягнулося ще з весни: організаційні повідомлення, час пітчу, посилання на презентацію.
А в серпні:
Привіт. У тебе лишилася фінальна табличка з весняного студентського пітчу?
Юля:
Мабуть. А що?
Хочемо подивитися кандидатів перед осіннім набором. Скинь, будь ласка.
Файл.
Через хвилину:
Дякую ❤️
Марта дивилася на дату.
Шосте серпня.
— Вона тоді ще працювала в компанії?
— Ні, — сказала Ірина Сергіївна. — Звільнилася наприкінці липня.
Юля закрила очі.
— Я не знала.
— Це не виправдовує передачу таблиці, — спокійно сказала Олена Петрівна. — Але це важливо.
Марта дивилась на переписку.
— А коли відкрили заявки на стажування?
Ірина Сергіївна відповіла:
— Двадцять п’ятого серпня.
— Тобто шостого вона ще не могла знати, хто подасться.
— Так.
Це руйнувало красиву версію.
Дарина мала стару таблицю.
Але список чотирьох кандидатів з’явився майже через місяць.
Марта потерла скроню.
— Отже, потрібен ще один шматок.
— Так, — сказала Олена Петрівна.
Юля раптом сказала:
— Може, я знаю який.
Усі подивилися на неї.
— Дарина працює не сама.
— Де? — спитала Марта.
— У маленькій агенції. Вони роблять підбір людей для компаній.
Олена Петрівна нахилилася вперед.
— Назва?
Юля сказала.
Ірина Сергіївна набрала щось у ноутбуці.
За кілька секунд повернула екран до себе.
— Аліна вранці писала, що первинний скринінг заявок на стажування вони цього року частково віддали зовнішньому рекрутеру.
Тепер стара таблиця й новий відбір нарешті опинилися в одному ланцюгу.
— Цій агенції?
— Зараз перевірю.
Телефон Ірини Сергіївни задзвонив раніше, ніж вона встигла написати.
Вона подивилася на екран.
— Аліна.
Підняла слухавку.
— Так.
Марта чула тільки уривки.
«Так».
«Вона тут».
«Розумію».
Потім Ірина Сергіївна подивилася на Юлю.
— Добре. Надішліть нам це офіційно.
Відклала телефон.
— Агенція та сама. І ще одне: вони бачать тільки зовнішній відбір. Внутрішні рекомендації компанія веде окремо й зводить із рештою кандидатів уже перед фінальною комісією.
— До чого це зараз? — спитала Марта.
— Поки ні до чого. Аліна попросила просто не змішувати два потоки.
Юля зблідла.
Марта спитала:
— Дарина могла бачити заявки?
Ірина Сергіївна перечитала повідомлення від Аліни.
— Не мала бути призначена до цього набору. Але в агенції права доступу в рекрутерів виявилися ширшими, ніж мали бути: технічно вона могла відкрити картки кандидатів цього клієнта. Зараз перевіряють журнали.
— Тобто «не мала працювати з ними» і «не могла відкрити» — різні речі.
— Саме так.
Коли Марта вийшла з переговорної, Тимур сидів просто на підлозі біля стіни.
— Ти що тут робиш?
— Заряджаю телефон.
Кабель справді тягнувся до розетки.
— Тут?
— Інших нема.
— Брешеш жахливо.
— Трохи.
Вона сіла поруч.
Підлога була холодна.
— Юля не вона.
— Добре.
— Чому добре?
— Бо вона виглядала нормально.
— Це не доказ.
— Я знаю.
Марта коротко розповіла.
Тимур слухав без жартів.
Коли вона закінчила, сказав:
— Тобто стара університетська таблиця опинилася в Дарини. І нові анкети вона теж технічно могла відкрити.
— Так.
— Це вже не два окремі шматки.
— Схоже, що ні.
Він притулив голову до стіни.
— Мені не подобається, що це вже не схоже на дурний студентський жарт.
— Мені теж.
— Ти можеш вийти зі стажування.
Марта повернулася до нього.
— Що?
— Із відкритого відбору. Не з Campus Lab. Якщо це крутиться навколо вакансії, хоча б одна причина зникне.
— А ти?
— Я залишуся.
Марта повільно підвелася.
— Чудово.
— Я не це мав на увазі.
— Ти саме це сказав.
— У тебе вже є шанс через Campus Lab. Я подумав—
Він замовк.
Марта відчула, як у неї холонуть долоні — тепер уже не від підлоги.
— От саме. Ти подумав, що один шанс для мене можна викреслити, бо є інший.
— Ні. Не так.
— А як?
Тимур відкрив рот і нічого не сказав. У коридорі хтось грюкнув дверима аудиторії; далі засміялися першокурсники.
— Ти знаєш про квартиру, — сказала Марта тихіше. — Про мою зарплату теж.
— Знаю.
— Тоді не вирішуй за мене, від чого мені безпечніше відмовитися.
Він кивнув. Не швидко.
— Добре.
Марта взяла рюкзак.
— Я не вийду. Ні звідки.
— Я почув.
— Сподіваюсь.
Вона пішла до коворкінгу сама.
Тимур не наздогнав.
Біля дверей Марта все ж озирнулася. Він залишився біля розетки й змотував кабель. Вона зайшла всередину, сердита вже не тільки на нього.