Розділ 6

Роман Черненко виявився нижчим, ніж Марта його пам’ятала.
Навесні він стояв на сцені. Мабуть, справа була в цьому.
Зараз він сидів у переговорній, тримав перед собою телефон і втретє повторював:
— Я не просив цю таблицю.
Софія виглядала так, ніби хотіла провалитися разом зі стільцем крізь підлогу.
— Там було ваше фото.
— Вірю.
— І ім’я.
— Теж вірю.
— І ви знали про конкурс.
— Софіє, я не кажу, що ти це вигадала.
Олена Петрівна поклала перед нею аркуш.
— Покажи ще раз, будь ласка, як виглядав акаунт.
Софія відкрила Telegram.
Переписка залишилася, хоча самого профілю вже не було.
На аватарці — Роман у темному піджаку. Фото Марта бачила десь раніше, здається, на сторінці компанії.
Перше повідомлення було звичайним.
Добрий день. Я Роман Черненко, партнер Campus Lab. Ірина дала ваш контакт. Можете скинути актуальний список учасників? Треба звірити дані перед стартом.
Софія відповіла через дві хвилини.
Так, звісно.
Потім файл.
Все.
— Ви не телефонували? — спитав Тимур.
— Ні.
Софія сказала це тихо.
— Я бачила його навесні. Знала ім’я. Він був у журі. Це не виглядало дивно.
Марта теж могла уявити, як це сталося.
Між парами. Телефон в одній руці. Кава в іншій. Хтось просить таблицю, яку ти вже десять разів комусь пересилав.
Натиснула.
Побігла далі.
— А якої саме інформації потребувала компанія? — спитала Марта.
Роман повернувся до неї.
— До фіналу — фактично ніякої персональної. Ми отримуємо матеріали команд під номерами. Після визначення переможця нам потрібні контакти людини для стажування.
— Тобто телефони всіх учасників вам не були потрібні.
— Ні.
Олена Петрівна кивнула.
— І пересилати повну реєстраційну таблицю Софія не мала.
Софія зблідла ще більше.
— Мене можуть відрахувати?
— Ні.
— А—
— Ми зараз говоримо не про відрахування. Ти була волонтеркою заходу, зробила помилку і одразу не повідомила про неї. З цим університет розбереться окремо.
Софія кивнула.
— Добре.
— Не добре. Але й не кінець світу.
Марта глянула на Олену Петрівну.
Їй подобалося, як та говорила.
Без «нічого страшного», коли страшне вже сталося.
Роман узяв телефон Софії.
— Можна?
— Так.
Відкрив аватарку.
— Це фото з нашого сайту. Тут нічого закритого.
— А ім’я користувача? — спитав Андрій.
Софія похитала головою.
— Не пам’ятаю.
— У переписці його вже не видно.
— Тобто за профілем ми його зараз не знайдемо? — спитав Тимур.
— Не зараз, — сказав Андрій. — Збережемо переписку, час, посилання, що лишилися. Далі дивимося, звідки людина могла знати, кому писати.
Софія кивнула, не піднімаючи очей.
Марта не стала її підбадьорювати. Зараз це було б схоже на прощення, якого Софія не просила.
Вона дивилася на Романа.
— Чому ми?
— Що?
— Я, Тимур і Софія.
— Не знаю.
— Ви всіх трьох знали до цього конкурсу.
Роман трохи насупився.
— Навесні.
— Так.
Він подивився спочатку на Тимура, потім на Софію.
І раптом сказав:
— Зачекайте.
Ірина Сергіївна підняла голову.
— Що?
— Весняний пітч.
— Що з ним?
— Вони були першими трьома.
Марта не відразу зрозуміла.
Тимур зрозумів.
— Софія була третьою?
Роман кивнув.
Софія здивувалася не менше.
— Нам не казали місця.
— Ми й не оголошували. Лише переможця.
Марта відчула знайоме неприємне стискання в животі.
— Я була друга?
Роман глянув на неї.
— Так.
Тимур дуже обережно повернув голову.
Марта виставила долоню.
— Ні слова.
— Я мовчу.
— Навіть обличчям.
Він відвернувся.
Роман продовжив:
— Розрив був невеликий. Якщо я правильно пам’ятаю, Тимур, Марта, потім Софія.
— Хто мав результати? — спитав Андрій.
— Журі.
— І?
Роман задумався.
— Організатори. Хтось зводив оцінки в таблицю.
Ірина Сергіївна відкрила ноутбук.
— Весняний захід робила не я.
— Там була Оксана Литвиненко, — сказав Роман. — І двоє студентів-волонтерів.
Софія підняла голову.
— Максим.
У кімнаті стало тихіше.
— Який Максим? — спитала Олена Петрівна.
— Соловей. Він зводив форми журі.
Марта знала прізвище.
Звідки — згадала за секунду.
— Одинадцята команда.
Ірина Сергіївна перевірила список.
— Так. Максим Соловей. Капітан.
Тимур сперся ліктями об стіл.
— Він має доступ до старих результатів, знає, хто був у трійці, і зараз сам бере участь.
Олена Петрівна одразу сказала:
— Стоп.
Тимур замовк.
— Це перелік обставин. Не доказ.
— Я знаю.
— Добре.
Марта спитала:
— А друга волонтерка?
Софія подумала.
— Юля. Прізвище не пам’ятаю. Вона, здається, вже випустилась.
— Перевіримо, — сказала Ірина Сергіївна.
На цьому зустріч закінчилася.
Ніхто не пішов ловити Максима Солов’я.
Ніхто не викликав його на допит.
Олена Петрівна окремо попросила їх не говорити про підозру з іншими учасниками.
Тимур дочекався, поки вони вийшли в коридор.
— Я навіть не збирався.
Марта навіть не стала приховувати недовіру.
— Збирався.
— Трохи.
— Саме тому вона й сказала.
Софія наздогнала їх біля автомата з кавою.
— Можна з вами хвилину?
Тимур подивився на Марту.
— Я піду знайду своїх.
Він справді пішов, не намагаючись залишитися «випадково поруч».
Софія купила воду замість кави й кілька секунд крутила пляшку в руках.
— Ви думаєте, що це я?
Марта сперлася на підвіконня.
— Я думаю, що в тебе був доступ і ти збрехала про лист.
— Дякую за м’якість.
— Хочеш, щоб я збрехала у відповідь?
Софія видихнула й похитала головою.
— Ні.
За вікном на подвір’ї хтось переносив складні столи до іншого корпусу. Двоє студентів тягли один боком і сперечалися, де в нього перед.
— Я не робила канал, — сказала Софія. — І не знала про друге завдання до того, як усе почалося.
— Добре.
— Ти мені віриш?
Марта подумала.
— Я не знаю. Але це вже не те саме, що не вірити.
Софія вперше за ранок усміхнулася.
— Ти дуже незручна людина.
— Сьогодні це вже майже комплімент.
— І ще… список, який я відправила тому фальшивому Роману, був не якимось секретним реєстром. Імена команд і капітанів і так висіли на стенді. Я переслала повну робочу таблицю, бо він попросив «актуальну». Там були телефони, курси й контактна пошта, яку люди самі вказали для зв’язку. У когось університетська, у когось особиста. Оце моя помилка.
— Чому така таблиця взагалі була в тебе?
— Я допомагала з реєстрацією. Треба було дзвонити людям, якщо команда не підтвердилася, перевіряти бейджі, виправляти прізвища. Ірина дала доступ на час заходу.
Це звучало набагато прозаїчніше за «витік бази». Волонтерка, якій для роботи справді потрібні контакти. Фальшивий знайомий профіль. Одна пересилка без перевірки.
— Тобі тепер забрали доступ?
— Учора ще. І правильно.
Марта погодилася.
— Ти скажеш команді?
Софія скривилася.
— Доведеться. Вони думають, що мені просто стало погано через стрес.
— Воно й стало.
— Так, але причин було більше.
Вони постояли мовчки.
— Якщо це все закінчиться, — сказала Софія, — я більше ніколи не волонтерю на заходах.
Марта подивилася на неї.
— До наступного семестру.
Софія засміялася.
— Максимум.
Третій етап почався без запізнення.
Цього разу команди отримали не новий проєкт, а п’ятнадцять хвилин із трьома менторами: спеціалістом із доступності, людиною з господарської служби університету і представником компанії-партнера.
Роман сів за третій стіл.
— Це буде незручно, — сказала Леся.
— Чому?
— Ти щойно фактично допитувала його.
— Я ставила питання.
— Саме це я й сказала.
Першою їх вислухала фахівчиня з доступності.
Вона переглянула фотографії й відсунула кошторис убік.
— У вас поки не проєкт доступного входу. У вас ремонт одного мокрого місця.
Марта нахилилася ближче.
— Ми перевірили від доріжки до дверей.
— А двері пробували відкрити так, як це робитиме людина, яка користується кріслом колісним або ходунками? Поріг дивилися? До ручки можна дотягнутися, не з’їжджаючи з пандуса? Доводчик не тягне двері назад?
Віра вже записувала.
Менторка постукала ручкою по фото.
— У нормах доступність — це маршрут. Пандус може бути новенький і правильний, а один поріг або важке полотно зробить весь маршрут непридатним. І ще: не моделюйте чужий досвід на собі. Поговоріть із людьми, які реально користуються цим входом.
Марта згадала вчорашнє коротке опитування. Воно було корисним, але тепер стало очевидно, кого саме вони ще не запитали.
— Добре. Знайдемо користувачів і пройдемо маршрут разом.
— От це вже наступний крок.
У господарській службі їм пояснили, що водостік вони самі переносити не будуть і навіть у студентському проєкті треба рахувати не лише матеріали.
— Роботи, демонтаж, погодження, — перерахував чоловік. — І не пишіть «орієнтовно п’ять тисяч» там, де ви не знаєте.
Сашко тихо закреслив п’ять тисяч.
Роман був останнім. Поки попередня команда збирала речі, у нього на екрані мигнуло повідомлення з темою «внутрішні рекомендації / осінній набір». У прев’ю Марта встигла побачити тільки «Мельник Н.» і слово «referral», перш ніж Роман закрив пошту.
Вона відзначила це машинально — радше тому, що все останні дні здавалося підозрілим, — і за хвилину вже думала про кошторис.
Роман подивився на їхню нову версію.
— Значно краще.
— Навіть після того, як кошторис виріс удвічі? — спитала Марта.
— Саме тому. Дешеве рішення, яке не вирішує проблему, коштує дорожче.
Він поставив два питання про реалізацію, одне про те, хто відповідатиме за проєкт після завершення конкурсу, і відпустив їх раніше.
Ні слова про ранкову розмову.
Марта вже вставала, коли Роман сказав:
— І, Марто.
Вона обернулася.
— Весняний пітч ти програла не через запізнення Тимура.
Тимур, який стояв біля дверей, завмер.
— Я цього не питала.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
Роман злегка усміхнувся.
— Бо ти пів року думаєш, що він виграв випадково.
Марта відчула, як червоніють вуха.
— Я не—
— Ходімо, — сказав Тимур.
І дуже розумно відкрив двері.
У коридорі він мовчав.
Марта пройшла метрів десять.
— Кажи.
— Ні.
— Я бачу, що ти хочеш.
— Мені жити хочеться більше.
— Тимуре.
Він зупинився.
— Я не знав, що ти друга.
— І?
— І нічого.
— Справді?
— Справді.
Вона чекала.
— Ти була хороша, — сказав він. — Я пам’ятаю.
Це прозвучало настільки нормально, що Марта не знайшла, чим відповісти.
— Але проєкт був сирий, — додав він.
О.
— Іди до біса.
— Оце вже знайоміше.
Вона пішла швидше.
Він наздогнав.
— Марто.
— Ні.
— Ти ж хочеш знати.
На жаль, хотіла.
— Що?
— У тебе була краща презентація. У мене — рішення.
Вона повернулася до нього.
— Це дуже самовпевнено.
— Ти щойно три дні робиш те саме. Красиво упаковуєш те, що ще треба перевіряти.
Марта вже відкрила рот.
Потім згадала двері бібліотеки.
Водостік.
Кошторис.
Милиці.
Закрила.
Тимур помітив.
Не посміхнувся.
Це врятувало його.
— А в тебе? — спитала вона.
— Що в мене?
— Твоя проблема.
— Я приходжу пізно.
— Крім цього.
— Боляче.
— Тимуре.
Він подумав.
— Я часто роблю, а потім пояснюю людям, що саме зробив.
— Це правда.
— Знаю.
— Іноді треба спочатку спитати.
— Теж знаю.
Вони стояли посеред коридору, поки їх не обійшла група першокурсників.
Марта раптом сказала:
— Це був комплімент?
— Що?
— Там, усередині.
— Про презентацію?
— Так.
— Частково.
— Забираю питання.
Тимур засміявся.
Максим Соловей сидів за одинадцятим столом.
Марта намагалася не дивитися.
Це виявилося складніше, ніж не дивитися на Тимура кілька днів тому.
Звичайний хлопець.
Темне волосся. Окуляри. Сіра толстовка.
Він сперечався з кимось із команди про таблицю в ноутбуці.
Нічого підозрілого.
О 19:20 він пішов по каву.
О 19:24 повернувся.
О 19:37 позичив зарядку в сусіднього столу.
— Ти зараз ведеш спостереження? — тихо спитав Тимур.
— Ні.
— Ти знаєш, скільки він цукру поклав.
— Три.
— Саме про це.
Марта відвернулась.
— Припини.
— Ірина сказала не розслідувати.
— Я не розслідую.
— Добре.
За хвилину:
— Він лівша.
Марта перевела погляд на його стаканчик.
— Ти гірший за мене.
— Я просто помітив.
Вона ледь стримала сміх.
Телефон завібрував.
Обидва одночасно перестали усміхатися.
Але це був Андрій.
Він написав у приватний чат, куди додали Марту, Тимура і Софію.
Є уточнення щодо фішингових листів. Підійдіть після завершення етапу. Не терміново.
О 20:46 вони вже стояли біля його кабінету.
Софія прийшла останньою.
— Я починаю ненавидіти цей коридор.
Андрій відчинив двері.
— Хороша новина: ваші акаунти чисті. Старі сесії скинуті, стороннього доступу зараз не бачу.
— А погана? — спитав Тимур.
— Листи вам відправляли не випадково.
Він повернув ноутбук.
На екрані була проста таблиця.
Три адреси.
Марта.
Тимур.
Софія.
Поруч — час.
20:43.
20:45.
20:47.
— Заголовки різні, як і мають бути, — сказав Андрій. — Але листи пішли з тієї самої скриньки через той самий поштовий сервіс, з однаковим шаблоном посилання. Це одна розсилка, не три випадкові листи.
— Це ми приблизно знали.
— А цього — ні.
Він відкрив журнал університетського поштового шлюзу.
О 20:49 там була ще одна спроба доставки. Сервер її відхилив: адресата не існувало.
В адресі була одна зайва літера.
Тимур прочитав ім’я.
— Максим Соловей.
Софія видихнула:
— Чорт.
Марта дивилася на екран.
— Тобто його теж хотіли підставити.
— Схоже на те, — сказав Андрій.
Тимур потер потилицю.
— Тоді наша прекрасна теорія прожила приблизно чотири години.
— У нас не було теорії, — сказала Марта.
Він подивився на неї.
— Ти знала, скільки цукру він кладе.
— Це нічого не доводить.
— Нарешті ми погодилися.
Андрій прокрутив таблицю ще трохи.
— Є важливіше.
Марта нахилилася.
Чотири адреси.
Чотири людини.
— У якому вони порядку? — спитала вона.
— За часом створення.
— Ні. Я не про це.
Вона дивилася на імена.
Тимур.
Марта.
Софія.
Максим.
Не весняний рейтинг.
Тоді що?
Софія першою зрозуміла.
— Це капітани.
— Усі капітани, — сказав Андрій, — які минулого місяця подавали заявки на те саме стажування напряму в компанію.
Роман нічого про це не знав.
Марта знала.
Вона подавалася.
І, судячи з обличчя Тимура, він теж.
Софія повільно сіла на стілець.
— Тоді це взагалі не про Campus Lab.
Андрій кивнув.
— Можливо, конкурс просто дав комусь зручний спосіб прибрати конкурентів.