Розділ 5

Місце виявилося не рестораном.
І навіть не кафе в тому сенсі, який Марта вкладала в слово «кафе».
Невеликий зал, каса біля входу, холодильник із напоями, меню над стійкою і чоловік у фартуху, який запитав:
— Вам тут чи із собою?
Марта глянула на Тимура.
— Дуже романтично.
— Я обіцяв недорого, а не свічки.
Вона взяла гречку, курку й салат.
Тимур — картоплю, дві котлети, суп і ще хвилину дивився на холодильник.
— Ти обідав? — спитала Марта.
— Так.
— Коли?
Він подумав.
— Учора.
— Це не обід.
— Технічно був.
Вони сіли біля вікна.
За сусіднім столиком двоє хлопців дивилися футбол на телефоні без звуку. Біля каси сварилася дитина, бо їй купили компот замість коли.
Марта зняла куртку.
— Ти завжди сюди ходиш?
— Коли неподалік працюю.
— Де?
— На подіях. Звук, проектори, екрани. Іноді світло, якщо людина зі світлом не прийшла.
— Тобто ти справді вмієш розбирати принтери.
— Ні. Просто нічого не боюся.
— Це інше.
— Значно дешевше за освіту.
Він взяв ложку.
Марта кілька секунд дивилася на нього.
— Тому ти запізнився на весняний пітч?
Тимур на секунду перестав їсти.
— Ти справді зберігала це питання пів року?
— Я його не зберігала. Воно саме лежало.
— Зручно.
— То що?
Він витер губи серветкою.
— У нас того ранку був монтаж у конференц-залі. Хлопець, який мав мене змінити, написав, що захворів. Я міг піти й залишити там двох людей, які вперше бачили ту систему. Не пішов. Потім знайшли заміну, я сів у таксі й приїхав на пітч уже пізно.
— Чому не сказав журі?
— Сказати що? «Вибачте, я зробив інший вибір і через це запізнився»?
— Хоча б пояснити.
Тимур знизав плечима.
— Мені тоді здавалося, що це звучатиме як торг. Наче за хорошу причину мені мають повернути дев’ять хвилин.
Марта дивилася в тарілку. Її стара версія подій — Коваль проспав, купив каву й увійшов так, ніби всі чекали саме на нього, — раптом стала незручно пласкою.
— Я думала, ти проспав.
— Я здогадався.
— Ти прийшов із кавою.
— Купив у кіоску біля метро. Я тоді ще не снідав.
— І зараз не снідав.
— Зараз уже вечеря.
— Це не захист.
Він відламав шматок хліба й ледь усміхнувся.
Марта підняла палець.
— Навіть не починай.
— Я мовчу.
— У тебе обличчя сказало.
— Це вже цензура.
Телефон Марти завібрував.
Вона одразу глянула.
Тимур помітив.
Цього разу це була Ірина Сергіївна.
Андрій просить переслати самі підозрілі листи як вкладення, не скриншоти. Інструкцію надіслав вам обом на університетську пошту. Нічого з листів не видаляйте.
Марта показала Тимуру.
— Зараз?
— Я б зробив зараз.
— Ти ж їси.
— Це не операція на серці.
Вони відкрили ноутбуки.
Тимур носив старий темний ноутбук із тріснутим кутом корпуса.
Марта глянула.
— Це твій?
— Так.
— Я думала, ти технікою займаєшся.
— Саме тому він ще працює.
За кілька хвилин обидва переслали оригінали Андрію за його інструкцією.
Марта закрила пошту.
— Все.
Тимур не закрив.
— Що?
— Дивлюсь час.
— Навіщо?
— Твій лист прийшов о 20:43.
— Так.
— Мій о 20:45.
— Ми це знаємо.
— Софії коли?
Марта написала їй.
Відповідь прийшла за хвилину.
20:47.
Марта показала екран.
— Через дві хвилини.
— Троє підряд.
— Так.
— Тобто їх не розіслали всім одразу.
— Може, система відправляла по черзі.
— Може.
Тимур повернувся до їжі.
Марта знала це його «може» вже достатньо добре.
— Кажи.
— Нема чого.
— Тимуре.
— Якщо їх надсилали вручну, хтось ішов списком.
— Це може перевірити Андрій.
— Саме тому я мовчу.
— Ти не мовчиш, Тимуре.
— Уже мовчу.
Марта повернулася до тарілки.
Потім згадала дещо.
— Почекай.
— Що?
— Моє перше повідомлення.
Вона відкрила скриншот: «Не шукай третього. Тобі ще дають шанс залишитися в конкурсі».
— Воно прийшло о 22:31. Нас відпустили о 22:18.
Тимур перестав їсти.
— На той момент про третій акаунт знали ми, Ірина й Андрій.
— І, можливо, хтось, кому вони встигли сказати за ці тринадцять хвилин.
Марта глянула на нього.
— Ти зараз захищаєш їх?
— Я захищаю різницю між «дивно» і «доказ».
Вона хотіла сперечатися, але не знайшла з чим.
— Я нікому не казала.
— Я теж.
— Значить, інформація вийшла з кімнати іншим шляхом.
— Так. Або людина, яка писала, вже знала про третю ціль і просто припустила, що ми про неї теж дізнаємося.
Марта відклала телефон.
— Ненавиджу, коли варіантів більше одного.
— Це я вже помітив.
— Їж.
Розмова зіпсувала вечерю приблизно на чотири хвилини.
Потім Тимур спитав:
— Чому копіцентр?
— Що?
— Ти явно можеш знайти іншу роботу.
Марта відклала виделку.
— А що не так із копіцентром?
— Нічого.
— Тоді?
— Просто цікаво.
Вона подумала.
— Близько. Можна мінятися змінами. І власник не влаштовує трагедію, якщо в мене сесія.
— Рідкісний вид.
— Дуже.
— Батьки далеко?
— Година звідси.
— Тоді чому ти—
Він зупинився.
— Що?
— Нічого.
— Ні. Договорюй.
— Чому тобі настільки важливі гроші зі стажування?
Марта відклала виделку.
— Ти завжди ставиш людям такі питання на першій вечері?
— Це перша вечеря?
— Не чіпляйся.
— Я уточнив.
— Тимуре.
Він підняв руки.
— Добре.
Марта могла не відповідати.
— Бо я хочу з’їхати з квартири, де живу.
Він зачекав.
Не спитав чому.
Це допомогло.
— Нас троє. Дві кімнати. Одна дівчина закінчує навчання й їде, власниця вже сказала, що з нового місяця підніме оренду.
— Сильно?
— Достатньо, щоб я не хотіла перевіряти це на собі.
Тимур повозив ложкою по дну тарілки.
— Батьки могли б підстрахувати?
— Могли б.
Марта сказала це спокійно, але наступне питання він, здається, почув ще до того, як поставив.
— Але ти не хочеш.
— Не хочу.
Він кивнув і повернувся до супу.
Ніякого «я розумію». Ніякого «тобі не треба все тягнути самій».
Марта відчула полегшення й сама здивувалася, наскільки.
— А тобі навіщо стажування? — спитала вона.
Тимур кілька секунд крутив ложку між пальцями.
— Бо те, що я називаю роботою, насправді набір чужих форс-мажорів.
— Ти ж працюєш на подіях.
— Так. У грудні можу три тижні не бачити вихідного. У січні — дивитися на телефон і гадати, чи цього місяця буде нормальна сума. Один монтаж закінчується о другій ночі, наступний починається о сьомій. І якщо замовник переносить подію, твої плани нікого не цікавлять.
— Чому не підеш на повну ставку?
— Пропонували. За гроші, за які треба дуже любити проектори.
Марта усміхнулася.
Тимур не підтримав жарт одразу.
— Мені подобається техніка. І люди там нормальні. Просто я не хочу через п’ять років лишитися тим самим хлопцем, якому дзвонять, коли хтось не вийшов на зміну. У стажуванні хоча б видно наступний крок.
Марта кивнула. Це було ближче до її власної причини, ніж вона чекала: не велика мрія й не «покликання», а бажання, щоб наступний рік не був копією цього.
— Ти тому подався і на Campus Lab, і напряму?
Тимур підняв брови.
— Ти теж подалася напряму?
Марта відчула, що відповіла запитанням на запитання вже запізно.
— Можливо.
— Голуб.
— Що?
— Ми, здається, конкуренти у двох різних місцях.
— Ти тільки зараз це зрозумів?
— Я не знав про твою заявку.
— А я про твою.
Він помовчав і кивнув на її телефон, який лежав між тарілками.
— Можна ще раз час листів?
Марта забрала телефон раніше, ніж він дотягнувся.
— Руками не треба.
— Я лише хотів подивитися.
— Я знаю.
Вона розблокувала екран і поклала телефон між ними. Тимур відсунув ложку, щоб не зачепити його, і нахилився ближче.
Він не сперечався. Марта зловила себе на тому, що чекала жарту, — і не дочекалася.
— А якщо після стажування не залишать?
— Буду далі псувати університетські принтери.
— Нарешті план.
Він усміхнувся.
Телефон Тимура завібрував.
Він глянув.
Усмішка зникла.
Марта одразу це побачила.
— Покажи.
Тимур затримав телефон у руці, потім повернув екран до неї.
Невідомий номер.
Повідомлення було коротке.
Не роби з Голуб спільницю.
Марта перечитала.
— Це не означає, що нас бачать зараз, — сказала вона швидше собі, ніж йому.
— Ні. Після другого етапу всі бачили, що нас поставили в пару. І прізвища є в списках.
— Тоді навіщо писати саме зараз?
— Не знаю.
Тимур порівняв номер із її скриншотом.
— Той самий.
Софії писали з іншого. А їм двом — тепер з одного.
— Скрин, — сказала Марта.
— Уже.
— Ірині.
— Уже надсилаю.
Він зробив це без суперечки.
Потім заблокував екран.
— Схоже, тепер я теж у клубі.
— Дуже смішно.
— Я намагаюсь.
— Не треба.
Він кивнув.
На кілька секунд вони замовкли.
Марта дивилася на його телефон.
— Ти можеш піти.
— Куди?
— Не зі мною.
Тимур насупився.
— Навіщо?
— Тобі прямо написали.
— Саме тому.
— Це не відповідь.
— Нормальна відповідь.
— Тимуре, мені не потрібен охоронець.
— Я не охоронець.
— Тоді не поводься так.
Він відсунув тарілку.
— Я збирався провести тебе до зупинки ще до повідомлення.
Марта не одразу знайшлася з відповіддю.
— Я щодня ходжу сама.
— Знаю.
Він зібрав виделкою останню картоплю й більше нічого не додав.
— І це все?
Тимур підняв очі.
— А що ще сказати? Не хочеш — не проводжу.
Без образи. Без показового «як скажеш».
Марта чомусь розсердилася ще більше, хоча сперечатися тепер було буквально ні з чим.
Вони доїли мовчки.
На вулиці Марта зупинилася.
Тимур теж.
— Ти куди? — спитала вона.
— Ліворуч.
Її зупинка була праворуч.
— Тоді до завтра.
— До завтра.
Він пішов. Марта зробила кілька десятків кроків у свій бік і зупинилася.
— Коваль!
Тимур озирнувся.
— Можеш провести. До зупинки.
Він просто повернув назад.
Коли зрівнявся з нею, Марта додала:
— Без коментарів.
— Домовилися.
Вони пішли поруч.
За хвилину він спитав:
— Ти справді поставила мені сім за командну роботу?
— Так.
— Це низько.
— Тепер шість.
— За що?
— За сьогодні.
— Я купив Софії піцу.
— Сім.
— Уже краще.
Біля зупинки стояло четверо людей.
Марта відкрила застосунок із транспортом.
— Шість хвилин.
Тимур став трохи осторонь, не заглядаючи в телефон.
— Можеш іти.
— Знаю.
Тимур не пішов. Просто став трохи збоку, щоб не загороджувати чергу до дверей.
Марта сперечатися вдруге не стала.
Телефон знову завібрував.
Цього разу її.
Вона дістала.
Ірина Сергіївна.
Обидва повідомлення збережіть. Не відповідайте. Андрій передасть матеріали разом з листами. Завтра поговоримо.
Нижче ще одне.
І, будь ласка, не намагайтеся самі встановити власника номера.
Марта показала Тимуру.
— Вона нас уже добре знає.
— Тебе.
— Ти теж підозрілий.
Під’їхав автобус.
Марта ступила до дверей.
— Завтра о п’ятій?
— У мене монтаж до четвертої.
Вона підняла брови.
— Я прийду.
— На дев’ять хвилин пізніше?
— Жорстоко.
Двері зачинилися.
Марта сіла біля вікна.
Тимур залишився на зупинці.
Автобус рушив.
За два квартали вона відкрила телефон.
Нове повідомлення від Софії.
Я згадала одну річ. Перед стартом конкурсу мене просили скинути таблицю учасників ще одній людині.
Марта швидко написала:
Кому?
Три крапки з’явилися майже одразу.
Потім зникли.
З’явилися знову.
Представнику компанії, яка дає стажування.
Ще одне повідомлення.
Роману Черненку. Він був у журі навесні.
Марта повільно опустила телефон.
Романа Черненка вона пам’ятала.
Саме він пів року тому оголосив переможцем Тимура Коваля.