Розділ 4

До п’ятої вечора Марта встигла побувати на двох парах, з’їсти половину сендвіча й тричі перевірити телефон.
Номер більше не писав.
Це мало б заспокоювати.
Не заспокоювало.
На великій перерві Леся відібрала в неї телефон.
— Досить.
— Віддай.
— Ти дивишся на нього кожні дві хвилини.
— Не кожні.
— Я рахувала.
— Навіщо?
— У мене була нудна лекція.
Марта простягнула руку.
Леся віддала телефон.
— Ти сказала батькам?
— Про що?
— Про повідомлення.
— Ні.
— Чому?
— Бо мама подзвонить сім разів, тато запропонує забрати мене машиною, а потім вони обоє вирішать, що конкурс треба кинути.
— І?
— Я не збираюся його кидати.
Леся подивилася на неї поверх стаканчика з кавою.
— Я цього й боялася.
— Чого саме?
— Що ти сприймеш це як особисту образу.
— Мене підставили.
— Саме про це.
Марта доїла сендвіч.
За сусіднім столиком двоє студентів ділили одну зарядку. Біля автомата з кавою хтось уже хвилину доводив, що натискав «капучино», а не «гарячий шоколад». На підвіконні спав кіт, якого ніхто офіційно не тримав в університеті й усі неофіційно годували.
Звичайний день.
Марта раптом дуже захотіла, щоб він таким і залишився.
Телефон завібрував.
Вона смикнулася раніше, ніж устигла подумати.
Леся помітила, але нічого не сказала.
Це був чат Campus Lab.
Другий етап починається о 17:00 у великому коворкінгу. Завдання змінено. Просимо всіх капітанів бути особисто.
Нижче ще одне повідомлення.
Будь ласка, не обговорюйте в загальних чатах обставини вчорашнього інциденту. Організатори повідомлять учасників про зміни окремо.
— О, — сказала Леся. — Уже офіційно «інцидент».
— Учора було «неприємна ситуація».
— Прогрес.
О 16:56 у коворкінгу пахло кавою, мокрими куртками й піцою.
Хтось із організаторів явно вирішив, що шістдесят студентів не можна тримати до ночі без їжі, і на дальньому столі стояли коробки.
Сашко вже взяв два шматки.
— Ми ще нічого не зробили, — сказала Марта.
— Я накопичую сили.
— Ти накопичуєш сир.
— Не заважай стратегії.
Віра сиділа з ноутбуком. Леся малювала щось у блокноті.
— Де всі? — спитала Марта.
— Тут.
— Я про восьму команду.
Сашко повільно підняв голову.
Марта зрозуміла, що сказала.
— Нам із ними можуть дати спільний блок.
— А-а.
— Не починай.
— Я нічого.
Віра не відірвалася від екрана.
— Він біля входу.
Марта не озирнулася.
— Мені байдуже.
— Тоді я дарма сказала.
— Так.
Через хвилину Тимур сам підійшов.
З ним була та сама дівчина з коротким волоссям і худий хлопець у окулярах.
— Привіт.
Марта коротко привіталася.
— Це Катя, — сказав Тимур. — Ти її пам’ятаєш.
Катя простягнула руку.
— Та сама, яку він перебивав на пітчі.
Марта потиснула її.
— Тричі.
— Двічі, — сказав Тимур.
Катя подивилася на нього.
— Чотири.
— Зрада.
Хлопець у окулярах сказав:
— Я Даня. Мене він не перебиває, бо я голосніший.
— Це правда, — сказав Тимур.
Підійшла Ірина Сергіївна.
— Якщо знайомство закінчено, сідайте.
На екрані за її спиною з’явився новий слайд.
ЕТАП 2. СТРЕС-ТЕСТ.
У залі загомоніли.
— Учора ви шукали проблему й пропонували рішення, — сказала Ірина Сергіївна. — Сьогодні ваше завдання — довести, що чужа ідея не працює.
Сашко перестав жувати.
— Оце я люблю.
— А потім, — продовжила вона, — допомогти зробити так, щоб вона працювала.
Сашко зітхнув.
— Уже гірше.
На екрані з’явилися правила.
Команди ділили на пари. Кожна отримувала вчорашній проєкт іншої команди без оцінок журі. За дев’яносто хвилин треба було знайти щонайменше три реальні слабкі місця: вартість, безпека, доступність, технічна можливість, обслуговування.
Після цього команди мінялися зауваженнями й мали до дев’ятої вечора подати виправлену версію власного рішення.
— Парування випадкове, — сказала Ірина Сергіївна. — Ми зробили жеребкування перед початком.
На екрані з’явилися номери.
7 — 8.
Леся побачила номер першою й повільно опустила телефон.
— Ну звісно.
— Жеребкування було при всіх, — сказала Віра.
— Я знаю. Просто дайте мені хвилину поскаржитися.
Сашко вже пересував стільці.
— Якщо ми працюємо парами, давайте хоча б одразу домовимося, хто що дивиться. Я беру бюджет і все, що вони недорахували.
— Це звучить особисто, — сказала Леся.
— Я бухгалтерськи вразливий.
Марта відкрила файл із правилами ще раз. У документі було окремо написано, що команди не повинні псувати чи приховувати інформацію одна від одної й мають передати зауваження в тому вигляді, у якому потім самі готові їх обговорювати. Нормальне правило. Після останньої доби навіть трохи зворушливе.
— Віра — доступність і маршрут. Леся — користування простором. Сашко — гроші. Я зведу й перевірю, щоб ми не придумали проблему замість них.
— А моральне знищення суперника? — спитав Сашко.
— Після дев’ятої.
До їхнього столу підійшла Катя з восьмої команди й поставила на край два маркери.
— Один наш, один ваш. Інакше Коваль знову оголосить канцелярію спільним ресурсом.
— Один раз було, — долинуло від сусіднього столу.
Катя навіть не повернулася.
— Працюємо, — сказала Марта.
Перші десять хвилин виявилися майже тихими. Папір шелестів, хтось поруч сперечався про подовжувач, із коридору раз у раз заходили люди по піцу. Марта читала чужий проєкт і вперше за день не перевіряла невідомий номер. Це було добре саме своєю буденністю: файл, ручка, люди, які не намагалися залізти в її акаунт.
Потім Сашко ткнув пальцем у кошторис восьмої команди.
— О. А от тепер я живу.
Сашко повільно повернувся до Марти.
— Ну хто б міг подумати.
— Випадкове.
— Абсолютно.
Тимур із сусіднього столу підняв руку.
— А можна переграти?
— Ні.
— Я навіть не сказав чому.
— Саме тому.
У залі засміялися.
Марта теж мало не усміхнулася.
Проєкт восьмої команди називався «Тиха кімната».
Вони пропонували переобладнати невелике приміщення на першому поверсі бібліотеки на простір для короткого відпочинку між парами: кілька місць, приглушене світло, розетки, шумоізоляційні панелі, заборона на дзвінки.
— Ви зробили кімнату, де студентам дозволено спати? — спитав Сашко.
— Відпочивати, — сказала Катя.
— Спати.
— У нас немає ліжок.
— Це дискримінація.
Марта читала кошторис.
— У вас немає вентиляції.
Даня відкинувся на стільці.
— Є вікно.
— Воно не відкривається.
— Звідки ти знаєш?
— Я була в цій кімнаті.
Тимур глянув на неї.
— Навіщо?
— Там раніше зберігали архів студентської газети.
— І ти, звісно, це знаєш.
— Я два місяці допомагала його розбирати.
— Звісно.
Марта підняла очі.
— Ти можеш перестати казати «звісно»?
— Можу.
— Добре.
— Але буде складно.
Віра штовхнула до них роздруківку.
— Тут ще проблема з доступом.
— Яким? — спитала Катя.
— Якщо кімната працює до восьмої, а бібліотека до сьомої в окремі дні.
Катя насупилась.
— Точно.
— І хто контролює десять хвилин чи сорок? — додала Леся. — Якщо всередині п’ять місць, а хтось зайняв одне на три години?
Даня записав.
Тимур сидів навпроти Марти й крутив ручку між пальцями.
— Ще щось?
— Пожежні вимоги, — сказала Марта. — Якщо ви додаєте звукопоглинальні матеріали, треба хоча б перевірити, чи можна конкретні панелі використовувати в громадському приміщенні. Не просто замовити найдешевші.
Тимур перестав крутити ручку.
— Це хороше.
— Я знаю.
— Скромність теж сильна сторона.
— У вас дев’яносто хвилин.
— Сімдесят дві.
Марта глянула на годинник.
Він мав рацію.
Це зіпсувало задоволення.
Через сорок хвилин вони помінялися.
Команда Тимура розклала перед Мартою їхній пандус.
Точніше, те, що від нього залишилося після стрес-тесту.
— Ні, — сказала вона.
— Що? — спитав Тимур.
— Ви порахували повну заміну покриття.
— Бо одна плита не єдина проблема.
Катя підсунула фотографію. На двох сусідніх плитах теж був перепад; одну вони вже переміряли, другу позначили для повторної перевірки.
Марта нахилилася над фото.
— Коли ви встигли?
— Поки ви розбирали нашу вентиляцію, — сказав Тимур.
Він не посміхався. І це чомусь подіяло краще за будь-яку його репліку.
Даня поклав поруч інше фото.
— І ще вода.
На знімку водостічна труба закінчувалась майже біля початку пандуса. Після дощу темна смуга тягнулася просто на доріжку.
Марта провела пальцем по фото.
— Тобто ми поміняємо покриття, а взимку тут знову буде лід.
— Якщо не вирішити воду — так.
Вона відсунула свій кошторис.
— Добре. Це треба перерахувати.
Тимур кілька секунд дивився на неї.
— Я, якщо чесно, готувався до довшої сварки.
— Я сварюся, коли ти дратуєш. Не коли ти маєш рацію.
— Це дуже зручне пояснення.
Марта взяла ручку.
— Не псуй момент.
О 18:34 телефон знову завібрував.
Марта глянула машинально.
Невідомий номер.
Той самий.
Вона не відкрила повідомлення одразу.
Тимур помітив.
— Знову?
Марта вже відкривала повідомлення.
— Покажи Ірині.
— Зараз.
— Не «потім».
— Я сказала зараз.
Він нічого не відповів.
Повідомлення було коротке.
Третя команда сьогодні не закінчить етап.
Марта перечитала.
Показала Тимуру.
— Це вже погроза? — тихо спитав він.
— Не знаю.
— Я б не перевіряв.
Вона встала.
Ірина Сергіївна була біля столу організаторів. Поруч стояла Олена Петрівна.
Марта показала телефон.
Обидві прочитали.
Юристка одразу спитала:
— Ви не відповідали?
— Ні.
— Добре.
— Що означає «не закінчить»?
— Поки що нічого конкретного.
— А якщо—
— Марто, зараз головне не придумувати за автора повідомлення, що він мав на увазі.
Ірина Сергіївна вже шукала когось поглядом у залі.
— Де третя команда?
Марта теж подивилася.
Їхній стіл був порожній.
— Вони були тут, — сказала вона.
— П’ять хвилин тому, — додав Тимур.
Ірина Сергіївна дістала телефон.
Подзвонила.
Не відповіли.
Ще раз.
— Софія? Це Ірина. Передзвони мені, будь ласка.
У Марти стиснувся живіт.
— Може, вони просто вийшли.
— Може.
Тимур уже дивився на вихід.
— Я перевірю коридор.
Олена Петрівна сказала:
— Сам. Нікуди далі корпусу не йдеш.
— Я не—
— Я бачу, що ти збираєшся.
Він підняв руки.
— Коридор.
Марта пішла за ним.
— А ти куди? — спитала юристка.
— У туалет.
Олена Петрівна подивилася на неї.
— Серйозно?
— Тепер уже так.
Третю команду знайшли біля сходів на другому поверсі.
Усі четверо стояли навколо Софії.
Вона сиділа на підвіконні, бліда, з пляшкою води в руках.
— Що сталося? — спитала Марта.
Софія підняла голову.
— Нічого.
Хлопець поруч із нею сказав:
— Їй стало погано.
— Я нормально.
— Ти мало не впала.
— Не мало.
— Я тебе тримав.
— Бо ти вирішив, що я падаю.
Тимур присів навпочіпки на відстані.
— Викликали когось?
— Не треба мені нікого викликати.
Софія говорила сердито, але руки трохи тремтіли.
Марта сіла поруч.
— Тиск?
— Я не знаю.
— Ти їла?
Софія подивилася на неї.
Відповідь була зрозуміла.
Тимур підвівся.
— Зараз.
— Куди?
— За нормальною їжею.
— Не треба.
— Це університетський захід. «Нормальна їжа» означає піца.
Він пішов.
Софія закрила обличчя долонями.
— Господи.
— У тебе щось болить? — спитала Марта.
— Ні.
— Голова?
— Трохи.
— Нудить?
— Ні.
— Ти не зобов’язана зараз продовжувати конкурс.
Софія прибрала руки.
— Саме це їм і треба.
Марта підняла голову.
— Кому?
Софія подивилася на інших.
— Можете піти?
— Соф—
— П’ять хвилин.
Команда неохоче відійшла.
Залишилися Марта і Софія.
— Тобі писали? — спитала Марта.
Софія кивнула.
— Сьогодні?
— Вночі.
— Що?
— Що якщо я не хочу проблем, маю вийти з Campus Lab.
Марта дістала телефон.
— Покажи.
— Я видалила.
— Навіщо?
— Злякалась.
— Номер залишився?
— Не знаю. Я заблокувала.
— Софіє…
— Я знаю.
Марта стрималась.
— Ірині сказала?
— Ні.
— Чому?
Софія засміялася без веселощів.
— Бо вчора я вже збрехала їм.
Марта нічого не сказала.
Софія дивилася на свої кеди.
— Я відкрила той лист.
— Ти сказала, що ні.
— Я знаю.
— Чому?
— Бо коли вони спитали, вже було зрозуміло, що через нього зайшли в акаунти. Я подумала, що нас усіх викинуть.
— Але твій акаунт теж був у журналі.
— Саме тому.
На сходах з’явився Тимур із коробкою піци й пластиковим стаканом.
Побачив їхні обличчя.
— Я невчасно?
— Дуже, — сказала Софія.
— Добре. Це моя спеціалізація.
Він поставив коробку поруч.
— Їж.
— Я не хочу.
— Мені теж не хочеться коштувати організаторам виклику швидкої через шматок піци.
Софія подивилася на нього.
Потім усе-таки взяла шматок.
Марта сказала:
— Треба сказати Ірині.
— Ні.
— Софіє.
— Я сама.
— Коли?
— Після етапу.
— Тобі вже погрожують.
Тимур перестав дивитися на піцу.
— Що?
Софія різко повернулася до Марти.
— Навіщо ти—
— Бо мені теж.
Тиша.
Тимур сів на сходинку.
— Тепер можна спочатку?
Марта показала йому своє повідомлення.
Софія прочитала через плече.
Обличчя в неї змінилося.
— Це не той номер.
— Що?
— Мені писали з іншого.
Марта подивилася на Тимура.
— Точно? — спитав він.
— Я ж його блокувала.
Софія відкрила телефон, зайшла в список заблокованих контактів і показала номер.
Інший.
Повністю.
— Два номери, — сказав Тимур.
— Або дві сім-карти. Або двоє людей.
Марта глянула на нього.
— Поки що це тільки варіанти.
— Згоден.
Софія подивилася на них обох.
— Ви навіть у серйозних розмовах примудряєтеся сперечатися?
— Уже менше, — сказала Марта.
Софія ледь усміхнулася й доїла піцу.
Ірина Сергіївна вислухала Софію без крику.
Це було гірше.
— Ти видалила повідомлення?
— Так.
— Добре. Телефон від цього не вибухне. Подивимося, що можна відновити з того, що лишилося. Номер є — це вже щось.
Софія кивнула.
— Я вибачаюсь.
— За те, що злякалася?
— За те, що збрехала.
— Оце вже краще.
Олена Петрівна попросила Софію окремо записати, що саме вона пам’ятає: приблизний час, текст, номер, чи переходила за посиланнями. Без здогадок.
Марта слухала. Ніхто не бігав коридорами, не відбирав телефони й не кричав «викликайте поліцію».
Усе було набагато прозаїчніше: записати, не видаляти, зберегти оригінал листа, змінити пароль, не відповідати й повідомити, якщо буде ще щось. Від цього історія здавалася не меншою, а реальнішою — і неприємнішою.
До дев’ятої вони все-таки закінчили етап.
Команда Марти змінила проєкт: додала відведення води, повну перевірку покриття й окремий пункт про погодження робіт із господарською службою.
Команда Тимура відмовилася від «тихої кімнати» в приміщенні без нормальної вентиляції й знайшла інше — менше, зате з вікном і ближче до входу.
О 20:52 Марта відправила файл.
Тимур заглянув їй через плече.
— Вісім хвилин запасу.
— Так.
— Ти хвора?
— Відійди.
— Просто переживаю.
Вона закрила ноутбук.
— А ви?
— 20:49.
Марта звірила час на його екрані.
— Три хвилини.
— Я теж росту.
Катя з сусіднього столу сказала:
— Він збрехав. Я відправила.
— Катю.
— Що?
— Командна етика.
— Чотири перебивання.
Тимур зібрав речі.
— Я запам’ятаю цей день як низку зрад.
Усі вже були втомлені настільки, що навіть Сашко перестав просити піцу.
Біля виходу Марта одягнула куртку. Тимур стояв поруч і явно чогось чекав.
— Ти знову на роботу? — спитав він.
— Ні. Сьогодні вихідна.
— А.
Він почав застібати куртку, потім зупинився.
— Я йду поїсти. Тут за два квартали є місце, яке працює допізна. Без музики, без свічок і без цін за воду як за окрему страву.
— Це запрошення?
— Так.
Сказав надто просто, і Марта на секунду втратила готову відповідь.
— Катя й Даня теж мали йти, — додав Тимур, озирнувся й побачив порожній коридор. — Схоже, уже ні.
— Дуже переконлива легенда.
— Можу їм подзвонити.
— Не треба.
Марта застебнула куртку. Відмовитися було легко: вона втомилася, завтра знову пари, вдома чекала купа дрібних справ.
— Десь близько?
— Хвилин сім.
— І недорого?
— Саме так.
— Добре. Але я не називаю це побаченням.
Тимур подивився на неї.
— Я теж нічого не називав.
— От і не починай.
Вони вийшли разом.
Марта пройшла приблизно двадцять метрів, перш ніж помітила дивну річ: уперше за два дні ніхто не наказував їм іти в один бік, не ставив у пару і не викликав до переговорної.
Вона могла звернути на своїй вулиці.
Не звернула.