Розділ 3

Марта не відповіла на повідомлення.
Зробила скриншот, ще один — разом із номером і часом, потім поклала телефон екраном униз.
— Точно нічого? — спитав Денис.
— Точно.
— У тебе зараз обличчя, як коли нам привезли двісті дипломів із прізвищем «Ковальчук» через «а».
— Працюй.
— Я й працюю.
Перед ним стояла дівчина в пуховику й чекала, поки принтер виплюне сто двадцять сторінок курсової. Принтер робив це зі звуком, ніби особисто засуджував її освітній вибір.
Марта відкрила чат з Іриною Сергіївною.
Мені щойно написали з невідомого номера.
Додала скриншот.
Відповідь прийшла майже одразу.
Не відповідайте. Не видаляйте. Можете зараз говорити?
Марта подивилася на клієнтів.
— Денисе, дві хвилини.
— Іди.
Вона вийшла в маленький коридор біля туалету, де пахло картоном і тонером.
Ірина Сергіївна подзвонила сама.
— Номер ваш особистий?
— Так.
— Він був у заявці на Campus Lab?
— Так.
— Десь публічно вказаний?
Марта задумалась.
— Не думаю. У соцмережах точно ні.
— Добре. Скрин збережіть. Повідомлення не видаляйте. І нічого їм не пишіть.
— А що ви будете робити?
— Андрій уже зберігає журнали й листи. Я повідомила керівника про інцидент. Тепер ще маємо номер телефону.
— Це настільки серйозно?
На тому кінці стало тихо.
— Марто, якби хтось просто вкрав завдання студентського конкурсу, я була б дуже зла. Але пережила б.
— А зараз?
— Хтось розіслав фішингові листи учасникам, використав університетські облікові записи і, схоже, має дані з реєстрації. Це вже не моя компетенція як координатора конкурсу.
Марта сперлася плечем об стіну.
— Поліція?
— Не біжіть попереду. Спочатку зберемо те, що маємо. Якщо підтвердиться несанкціонований доступ, університет вирішить щодо офіційного звернення. Ви теж маєте право звернутися окремо.
— Мені треба?
— Я не можу вирішувати за вас. Але якщо будуть нові повідомлення — одразу надсилайте.
— Добре.
— І ще. Завтра о восьмій тридцять зайдіть до нас.
— У мене пара о восьмій тридцять.
— Я напишу викладачеві.
— Не треба.
— Марто.
— Я сама попереджу.
Пауза.
— Добре. О дев’ятій?
— О дев’ятій можу.
— Тимур теж буде.
Марта заплющила очі.
— Це обов’язково?
— Дуже.
О 23:54 Денис перевернув табличку на дверях.
— Все. Якщо зараз хтось принесе дисертацію, я прикинусь мертвим.
— Ти так казав минулого четверга.
— І допомогло.
Марта зібрала зі столу обрізки паперу. Денис перевірив останні чеки, закрив зміну в ПРРО й дочекався, поки сформується Z-звіт.
— Каса сходиться, — сказав він.
— Чудо.
— Сто дві гривні чайових.
— Це твої.
— Чому?
— Ти мене прикривав.
— Я дев’яносто хвилин сидів і дивився серіал.
— Сімдесят.
— Не знецінюй мій внесок.
Вона вдягнула куртку.
Денис раптом спитав:
— Той чувак тебе дістає?
Марта не одразу відповіла.
— Який?
— Через якого ти весь вечір дивишся в телефон.
— Це не чувак.
— Жінка?
— Денисе.
— Я уточнюю.
— Це через конкурс.
— А.
Він зібрав чашки.
— Тоді нормально.
— Що нормально?
— Чувак був би гірше.
Марта засміялася.
На вулиці вже майже не було людей. Марта викликала машину, хоча зазвичай у цей час ішла до нічного автобуса. Сказала собі, що просто не хоче мокнути на зупинці.
Коли водій звернув не на ту смугу й за хвилину повернувся до маршруту, вона все одно перевірила номер машини в застосунку ще раз.
Це її розлютило більше, ніж саме повідомлення.
Більше нічого не прийшло.
Машина висадила її біля будинку за дванадцять перша. На першому поверсі не горіла одна лампа, зате ліфт цього разу працював, що Марта сприйняла як особисту послугу від всесвіту.
У квартирі світилося на кухні. Христина сиділа за столом у великій футболці, з навушником в одному вусі й ноутбуком перед собою. Поряд холонув чай.
— Ти ж казала, що до одинадцятої.
— Казала.
— А зараз?
— Не питай.
Христина посунула до неї тарілку з двома шматками яблука.
— Оля спить. Власниця писала.
Марта зняла куртку не одразу.
— Що цього разу?
— З наступного місяця плюс дві тисячі за квартиру. Каже, комуналка й «ринок змінився».
— Комуналка окремо.
— Я теж помітила.
Христина розвернула телефон. Повідомлення було коротке й ввічливе; від цього цифра не ставала меншою.
Марта швидко порахувала свою частку. Потім ще раз, уже з меншою кількістю вечірніх змін на випадок, якщо Campus Lab почне забирати по п’ять годин щодня.
— Оля ж у жовтні з’їжджає, — сказала Христина.
— Знаю.
— Можна знайти третю.
— Можна.
— А можна шукати щось інше.
Марта відкрила холодильник. Там стояла каструля, половина лимона й пакет молока з написом ОЛЯ чорним маркером.
— Щось інше дорожче.
— Ти ще не дивилася.
— Дивилася.
Христина зняла навушник.
— Коли?
— Минулого тижня.
— І мовчала?
— Не було про що говорити.
— Зрозуміло. Тобто в тебе вже є таблиця.
Марта дістала каструлю.
— Немає.
Христина мовчки дивилася.
— Є чернетка.
— Господи.
Марта поставила їжу в мікрохвильовку. Телефон лежав на столі екраном униз, але вона все одно знала, де саме.
— У тебе щось сталося? — спитала Христина вже без сміху.
— На конкурсі дурня.
— Яка?
Марта вагалася. Не хотіла переказувати всю історію о першій ночі, а ще менше хотіла чути, що треба відмовитися від участі.
— Хтось злив завдання й намагається зробити вигляд, що це ми з одним хлопцем.
— З одним хлопцем?
— Це не головна частина речення.
— Для мене поки головна.
— Христю.
— Добре. Серйозно: тобі щось загрожує?
Марта згадала повідомлення. «Не шукай третього».
— Не знаю.
Христина нахмурилася.
— Це мені вже не подобається.
— Організатори знають. Завтра буде адміністратор і юрист. Я нічого сама не роблю.
Остання фраза прозвучала настільки переконливо, що Марта вирішила не уточнювати, скільки разів за вечір уже встигла прокрутити в голові третій акаунт.
Мікрохвильовка дзенькнула.
— Напиши мені, коли завтра підеш із корпусу, — сказала Христина.
— Навіщо?
— Щоб я знала, коли починати панікувати.
— Дуже заспокоює.
— Будь ласка.
Марта кивнула й сіла їсти просто на кухні. О першій сімнадцять на телефон прийшло рекламне повідомлення від магазину косметики. Вона прочитала його повністю, перш ніж зрозуміла, що тримає ложку в повітрі.
Після цього поставила телефон на зарядку в кімнаті й повернулася на кухню без нього.
На цілих дев’ять хвилин.
Тимур сидів біля кабінету о 8:52.
Марта побачила його ще з кінця коридору.
— Ти рано.
— Ти теж.
— У мене була пара.
— Вісім хвилин?
— Викладач відпустив раніше.
— Мій би сприйняв це як особисту образу.
На лавці поруч із ним стояла паперова склянка.
Марта сіла на іншому кінці.
— Тобі писали?
— Що саме?
Вона показала скриншот.
Він перестав усміхатися.
— Ні.
— Взагалі нічого?
— Після вчорашнього — нічого.
Він простягнув телефон.
— Можеш подивитися.
Марта не взяла.
— Я тобі вірю.
Телефон так і залишився в його руці.
Тимур подивився на неї довше, ніж зазвичай.
— Добре, — сказав він.
Марта чекала ще чогось. Жарту, наприклад.
Він просто прибрав телефон.
Двері відчинилися.
— Заходьте, — сказав Андрій.
Сьогодні він був у тій самій толстовці.
Марта вирішила, що або системні адміністратори справді мають форму, або він не був удома.
У переговорній сиділа Ірина Сергіївна й незнайома жінка років сорока.
— Це Олена Петрівна, юрист університету, — сказала вона.
Тимур тихо присів.
— Тепер я трохи сумую за вчора.
Юристка почула.
— Не треба. Я не кусаюся.
— Добре.
— Поки що.
Тимур подивився на Марту.
Та опустила очі, бо починала сміятися.
Андрій відкрив ноутбук.
— Ми зрозуміли, як з’явилися ваші записи.
Марта одразу випросталася.
Андрій повернув ноутбук так, щоб вони бачили екран.
— Листи не крали у вас пароль. Вони підвели вас до іншого — до дозволу сторонньому застосунку.
— Я нічого не встановлювала, — сказала Марта.
— І не треба було. Пам’ятаєте біле вікно після кнопки з листа? Назва застосунку зверху, нижче — список того, до чого він просить доступ, і кнопка «Прийняти».
Марта згадала не сторінку цілком, а один рядок дрібного тексту. Щось про файли. Тоді це виглядало як звичайна службова формальність.
— Воно було справжнім? — спитав Тимур.
— Саме вікно авторизації — так. Це і є неприємна частина. Ви вже були ввійшли в університетські акаунти, тому пароль не питало. Ви підтвердили, що сторонній застосунок може читати файли, які доступні вам як користувачам.
— Одним «прийняти», — сказав Тимур.
— Так. Люди часто читають назву, бачать знайомий вхід і тиснуть далі. На це й розраховано.
Олена Петрівна поклала ручку.
— Тобто пароль у них не був?
— За тим, що бачимо зараз, ні. Застосунок отримав окремий ключ доступу й робив запити від імені користувача в межах виданого дозволу.
Марта відчула себе трохи дурною. Потім — сердитою, що це відчуття взагалі з’явилося.
— Ми вчора змінили паролі.
— І правильно. Але для такого типу атаки цього недостатньо. Ми вже відкликали надані дозволи, вимкнули цей застосунок для наших користувачів і скинули активні сесії. Тепер перевіряємо, хто ще встиг погодитися.
Тимур потер перенісся.
— Добре. Тепер питання, від якого мені вже наперед соромно. Як він побачив завдання, якого нам не дали?
Ірина Сергіївна перестала дивитися на нього.
Марта це помітила.
— Файл уже був у папці.
Андрій кивнув.
— Папку другого дня створили заздалегідь усередині робочої папки капітанів. Посилання на завдання мали розіслати сьогодні, але права доступу файл успадкував від батьківської папки ще вчора.
— Тобто ми його не бачили в розсилці, — сказала Марта, — але наші акаунти технічно вже мали право його прочитати.
— Саме так.
— Погана схема.
— Уже переробили, — сухо сказала Ірина Сергіївна.
Андрій показав рядок журналу.
— Коли застосунок отримав дозвіл, він перебрав доступні файли й звернувся до завдання. У журналі це виглядає як доступ вашого користувача, хоча запит зробив застосунок.
— В обох?
— Так. З різницею трохи більше двох хвилин.
— А третій?
У кімнаті щось змінилося.
Марта помітила це одразу.
Олена Петрівна склала руки на столі.
— Третій акаунт також отримав фішинговий лист.
— Хто? — спитав Тимур.
— Учасниця третьої команди. Софія Романюк.
Марта знала її.
Не особисто.
Софія вчилася на четвертому курсі, працювала в студентській раді й учора двічі допомагала Ірині Сергіївні з реєстрацією.
— Вона відкривала посилання? — спитала Марта.
— Каже, що ні, — відповів Андрій.
— А журнал?
— Її акаунт звертався до файлу о 20:57.
Тимур глянув на Марту.
— Після нас.
— Так.
— Чому її не було в каналі?
Олена Петрівна відповіла:
— Саме це ми й з’ясовуємо.
— Вона могла бути авторкою?
— Могла, — сказала юристка. — Як і хтось інший. І я дуже прошу вас не перетворювати слово «могла» на звинувачення.
Марта не заперечила.
Тимур теж.
Цього разу без жарту.
— А мій номер? — спитала Марта.
Ірина Сергіївна підсунула до неї роздруківку.
— Оце гірша частина.
Це була таблиця реєстрації.
Прізвище. Ім’я. Факультет. Курс. Контактна електронна пошта. Телефон.
Хтось указував університетську адресу, хтось особисту — поле збирали для зв’язку, а не як перелік облікових записів.
Навпроти Марти — її номер.
Навпроти Тимура — теж.
— Хтось отримав це? — спитала вона.
— Ми поки не можемо підтвердити, що саме цей файл копіювали, — сказав Андрій. — Але він був у робочій папці організаторів. Доступ до неї зараз переглядаємо.
— Тобто номер могли взяти звідси.
— Так.
Олена Петрівна сказала:
— Від сьогодні всі контактні таблиці винесли з робочих папок конкурсу. Доступ обмежили. Інцидент зафіксований окремо.
Тимур подивився на свою стрічку в таблиці.
— А нас?
— Що вас?
— Ми беремо участь чи ні?
Ірина Сергіївна вперше за всю зустріч усміхнулася.
— Берете.
Марта випрямилася.
— Обох поновили?
— Вас ніхто не дискваліфіковував.
— Тимчасово заблокували доступ.
— І правильно зробили.
— Я не кажу, що неправильно.
— Ти саме це кажеш, — тихо сказав Тимур.
Марта штовхнула його ногою під столом.
Він замовк.
— Другий етап починається о сімнадцятій, як і планувалося, — продовжила Ірина Сергіївна. — Завдання замінимо.
— Повністю? — спитав Тимур.
— Повністю.
— Шкода. Старе було непогане.
У кімнаті стало тихо.
Марта повернулася до нього.
— Звідки ти знаєш?
Тимур кліпнув.
Потім зрозумів.
— Я бачив скрин у каналі.
— Там був тільки перший аркуш.
— І?
— Там не було самого завдання. Лише заголовок і частина умов.
Тимур дивився на неї.
— Було.
— Не було.
Марта дуже добре пам’ятала той скриншот.
Вона збільшувала його двічі.
Ірина Сергіївна вже тягнулася до телефону.
— Зараз.
Тимур дістав свій.
— Ось.
Відкрив учорашнє фото.
Марта нахилилася ближче.
На його екрані справді було більше.
Під заголовком містився ще один шматок документа — приблизно третина сторінки.
На її скриншоті цього не було.
— Канал редагували, — сказав Андрій.
— Або допис міняли між нашими скринами, — сказала Марта.
Тимур подивився на час.
— Я зберіг о 21:43.
— Я о 21:41.
Дві хвилини.
Ірина Сергіївна простягнула руку.
— Надішліть обидва Андрію.
Марта відкрила месенджер.
І тут Тимур тихо сказав:
— Марто.
Вона підняла голову.
Він дивився не на неї.
На роздруківку з телефонами.
— Що?
— Мій номер теж тут.
— І?
— Мені не писали.
— Я знаю.
— Чому?
Вона теж подивилася на таблицю.
Однакові дані.
Однакові фальшиві листи.
Однаковий доступ.
А повідомлення отримала тільки вона.
Марта повільно відклала телефон.
Тепер це вже скидалося не на спробу прибрати двох конкурентів.
Хтось окремо хотів, щоб саме вона перестала шукати.