Розділ 2

— А ти? — спитала Марта.
Тимур поклав телефон на стіл.
— Ні.
Марта вже відкрила рот, але Сашко першим сказав:
— Може, не зараз?
Половина коворкінгу дивилася на них прямо. Решта — через екрани телефонів. У каналі сипалися реакції; хтось встиг написати «ОПА», перш ніж адміністратор загального чату вимкнув повідомлення.
— Ніхто нічого не видаляє, — сказала Леся, вже роблячи скриншоти.
Тимур теж сфотографував екран.
Марта зробила те саме.
За кілька хвилин підійшла Ірина Сергіївна. Вдень вона носила рацію й могла одночасно знайти подовжувач, фотографа і людину, яка загубила бейдж. Зараз рації не було.
— Марта. Тимур. Зі мною.
У маленькій переговорній за скляною стіною стояло шість стільців і тарілка з печивом, якого ніхто не хотів.
Ірина Сергіївна зачинила двері.
— Спочатку: скрин у каналі не дорівнює доказу. Адміністратор перевіряє журнали. Поки що мені потрібна ваша версія без здогадок. Ви бачили завдання другого етапу до цієї публікації?
— Ні, — сказала Марта.
— Ні, — сказав Тимур.
— Файл відкривали?
Обоє відповіли так само.
— Посилання комусь пересилали?
— У мене його не було, — сказала Марта.
— У мене теж.
Ірина Сергіївна кивнула й записала щось на аркуші.
— До ранку доступ ваших акаунтів до матеріалів Campus Lab обмежать. Команди залишаються в конкурсі. Це не дискваліфікація.
Марта відчула, як у неї напружилися щелепи.
— А якщо журнал справжній?
— Тоді з’ясовуватимемо, що означає доступ із вашого облікового запису. Не поспішайте робити з технічного запису визнання вини.
Тимур уперше за весь вечір не вставив жарту.
Ірина Сергіївна підсунула їм два аркуші.
— Де ви були з 20:40 до 21:00, які пристрої використовували, хто був поруч. Не робіть себе переконливішими, ніж було насправді.
Марта почала писати: стіл команди, ноутбук перед нею, Леся поруч, Сашко сперечається про кошторис. Віра повернулася десь о 20:48.
На слові «телефон» вона зупинилася.
20:43.
У пошті лежав лист: «Campus Lab: уточнення для капітанів команд».
— Я це відкривала.
Ірина Сергіївна одразу простягнула руку.
У листі просили до 21:00 підтвердити контакт капітана. Марта пам’ятала кнопку, потім знайоме університетське вікно, потім «готово». Вона зробила все майже не відриваючись від розмови із Сашком.
— Це ваше? — спитала Марта.
Ірина Сергіївна не відповіла відразу.
І цього вистачило.
Тимур уже гортав пошту.
— Стривайте.
— У тебе теж?
— 20:45.
Він показав екран.
Той самий лист.
Майже.
У Марти було:
Підтвердіть контакт до 21:00.
У Тимура:
Підтвердіть контакт до 21:15.
Ірина Сергіївна забрала обидва телефони, поклала поруч.
— Нічого більше не натискайте.
— Уже трохи пізно для цієї поради, — сказав Тимур.
Цього разу вона йому не відповіла.
Вийшла з переговорної.
За склом одразу пожвавилися всі, хто до цього старанно робив вигляд, що не дивиться.
Леся підняла брови.
Марта показала долонею: потім.
Тимур нахилився над столом.
— Ти вводила пароль?
— Ні.
— Точно?
— Я знаю, вводила я пароль чи ні.
— Добре.
— А ти?
— Ні. Натиснув підтвердити, сторінка написала «готово».
— У мене так само.
Він потер підборіддя.
— Тобто або це збіг—
— Не збіг.
— Я хотів дійти до кінця речення.
— Не варто було.
Він глянув на неї й раптом усміхнувся.
Не широко. Швидше втомлено.
— З тобою дуже легко.
— У нас зараз проблеми.
— Я помітив.
Марта відсунула печиво подалі, хоча воно їй не заважало.
— Чому ми?
— Не знаю.
— Ти виграв весняний пітч.
— Я вже зрозумів, що ти його пам’ятаєш.
— Ти запізнився на дев’ять хвилин і все одно виграв. Таке запам’ятовується.
— А я пам’ятаю, що ти сиділа в студентському журі й поставила мені сім за командну роботу.
Марта подивилася на нього.
— Бо ти перебивав Катю.
— Двічі.
— От бачиш. Теж пам’ятаєш.
Тимур усміхнувся й нарешті замовк.
Двері відчинилися.
Ірина Сергіївна повернулася з чоловіком років тридцяти в темній толстовці. Марта бачила його вдень біля проєктора.
— Це Андрій, наш системний адміністратор.
Тимур перестав усміхатися.
— Листи не наші, — сказав Андрій.
Ніхто нічого не відповів.
— Вони дуже схожі на наші. Відправник на телефоні виглядає нормально, але це не наш сервіс. Я заберу заголовки листів, перевірю деталі. Паролі ви не вводили?
— Ні, — сказала Марта.
— Ні.
— Добре. Сесії ми все одно скинемо. Паролі зміните.
Марта запам’ятала: скинути сесії, змінити пароль.
— А журнал?
Андрій подивився на Ірину Сергіївну.
Вона сказала:
— Записи є.
У Марти похололи пальці.
— Тобто файл справді відкривали?
— З ваших облікових записів були звернення до матеріалу. Майже одночасно.
— Через ці листи?
— Поки не знаю.
— Але ми—
— Я чую вас.
Марта відкинулася на спинку стільця.
Тимур сидів нерухомо.
— Ще хтось? — спитав він.
Андрій не відразу відповів.
— Ще один обліковий запис.
Марта глянула на нього.
— Чий?
— Цього я вам зараз не скажу.
— Чому?
— Бо ця людина поки не фігурує в публічному каналі.
Тимур нахилив голову.
— Тобто автор виклав нас двох, але третього приховав.
Андрій подивився на нього вже уважніше.
— Можливо.
— Або третій і є автором.
— Можливо.
— Хто це?
— Коваль, — сказала Ірина Сергіївна.
Він підняв руки.
— Спробував.
О 22:18 їх нарешті відпустили.
Коворкінг спорожнів. Мартина команда чекала біля гардероба.
Леся одразу підійшла.
— Ну?
— Нас поки не вигнали.
— Чудовий стандарт успіху.
— Хтось надіслав нам підроблені листи.
— Вам обом?
— Так.
Сашко глянув у бік Тимура, який говорив зі своєю командою.
— Значить, він не винен?
— Я цього не сказала.
— Марто.
— Що?
— Якщо хтось підставив вас обох—
— Це не робить його приємнішим.
— Господи, я не про це.
— Я знаю.
Віра підійшла ближче.
— А завтра?
— Працюємо.
— Ти бачила завдання?
— Ні.
— Тоді працюємо.
Марта любила Віру.
Саме за це.
Вони вийшли з корпусу разом. Після теплого коворкінгу повітря різонуло холодом. Асфальт ще блищав після дощу.
Сашко з Вірою пішли до метро.
Леся чекала автобус.
— Ти куди? — спитала вона.
— На роботу.
— Зараз?
— У мене зміна до дванадцятої.
Леся подивилася на годинник.
— Марто, там уже пів на одинадцяту.
— Саме тому треба йти.
— Тебе щойно мало не викинули з конкурсу.
— Це не звільняє мене від зміни.
— Я можу—
— Ні.
— Я ще нічого не запропонувала.
— Позичити гроші.
Леся застебнула куртку до самого підборіддя.
— Ти страшенно дратуєш.
— Сьогодні вже казали.
— Не дивуюся.
До копіцентру було десять хвилин пішки.
Марта пройшла половину, коли позаду хтось наздогнав її.
— Голуб.
Вона не зупинилася, тільки прибрала телефон у кишеню.
Тимур наздогнав її біля переходу.
— Я йду в той самий бік.
— Це місто. Тут таке трапляється.
Вони дочекалися зеленого. Тимур не говорив до середини кварталу, і Марта вже почала підозрювати, що він справді просто йде поруч.
— Я не думаю, що це зробила ти, — сказав він нарешті.
Марта збилася з кроку.
— Дуже щедро.
— Це не комплімент. Хтось підсунув нам однакові листи, а потім виставив обох у канал. Було б дивно, якби один із нас підставляв себе тим самим способом.
— Можна було б підставити другого й створити собі алібі.
— Можна. Ти про це думала?
— Тепер думаю.
— Чудово. Забираю довіру назад.
Вона ледь усміхнулася, але цього разу не віджартувалася.
— Я теж не думаю, що це ти.
Тимур на секунду подивився на неї, ніби хотів перевірити, чи не знущається.
— Добре.
— Не звикай.
— Не встиг.
Біля копіцентру він зупинився.
— Ти тут працюєш?
— Так. І я вже запізнилася так, що Денис має право успадкувати мою частину зарплати.
Тимур глянув на освітлене вікно, потім на годинник.
— Тоді йди.
— Завтра побачимося.
— Якщо нас не виженуть.
— Не виженуть, — сказала Марта швидше, ніж вирішила, що в це вірить.
Він кивнув.
— До завтра.
Він уже відійшов на кілька кроків.
— Я взагалі не це мав на увазі.
— Я теж.
Тимур озирнувся.
Марта зайшла всередину й зачинила двері.
За стійкою сидів її напарник Денис із чашкою локшини швидкого приготування.
— Ти запізнилася на годину сорок.
— Знаю.
— Я вже хотів продати бізнес.
Марта зняла куртку.
— Скільки дають?
— Триста гривень і шаурму.
— Бери.
Вона ввімкнула другий комп’ютер.
На телефоні було нове повідомлення.
Незнайомий номер.
Без привітання.
Не шукай третього. Тобі ще дають шанс залишитися в конкурсі.
Марта перечитала.
Денис сьорбнув локшину.
— Щось сталося?
— Ні.
Вона відкрила чергу замовлень і двічі ввела не той тираж.