Розділ 1

— Не чіпайте його.
Хлопець біля столу реєстрації навіть не озирнувся.
— Пізно.
Він уже витягнув з принтера пластикову касету.
Марта поставила коробку на підлогу.
У коробці лежали дванадцять бейджів, три рулони двостороннього скотчу, ножиці, зарядка від чужого ноутбука і паперова табличка «CAMPUS LAB. РЕЄСТРАЦІЯ», яку вона друкувала о пів на першу ночі, бо організатори згадали про неї приблизно о пів на дванадцяту.
— Це термопринтер університету.
— Я здогадався.
— Він на інвентарному обліку.
Тепер хлопець подивився на неї.
— А це якось змінює принцип його роботи?
Марта впізнала його.
Звісно.
Із двох тисяч студентів саме Тимур Коваль мав стояти тут о 16:47 з викруткою в руці.
— Поклади касету.
— Заклинило стрічку.
— Я бачу.
— Тоді навіщо ми сваримося?
— Ми не сваримося. Ти розбираєш чуже майно, я прошу перестати.
Тимур трохи подумав.
— Це значно гірше.
За його спиною вже зібралося людей двадцять. Хтось тримав каву, хтось ноутбук, двоє першокурсників сперечалися, чи можна зареєструвати команду з чотирьох людей, якщо п’ятий «буде, але духовно».
На столі миготів червоний індикатор.
Марта глянула на годинник.
До відкриття залишалося тринадцять хвилин.
— Дай сюди.
— Викрутку?
— Принтер.
— Він важчий.
— Коваль.
— Голуб.
Він пам’ятав її прізвище. Це дратувало більше, ніж мало б.
Тимур повернув касету, прокрутив маленький валик нігтем і витягнув звідти шматок зім’ятої чорної стрічки.
Принтер ожив.
Черга схвально загомоніла.
Марта ненавиділа чергу.
— Молодець, — сказала вона.
— Дякую.
— Тепер відійди.
Він відійшов.
Без останньої репліки.
Це було майже підозріло.
Марта сіла за ноутбук, відкрила таблицю учасників, і наступні двадцять хвилин черга не залишила їй часу ні на Тимура Коваля, ні на весняний пітч. Так було простіше.
Університет проводив Campus Lab уперше: п’ять вечорів роботи, окремий фінал, одинадцять команд і гроші компанії-партнера не на макет, а на реалізацію. Капітан команди-переможця отримував ще й оплачуване тримісячне стажування.
Оце слово Марта прочитала в умовах чотири рази.
Не через «кар’єрний шанс». Через суму.
Її вистачало, щоб на три місяці прибрати вечірні зміни в копіцентрі й не рахувати кожну поїздку додому як маленьку фінансову помилку. Якщо після стажування когось залишали — ще краще. Але до цього Марта собі не дозволяла добудовувати історію.
Телефон коротко завібрував у долоні.
Денис: «Я прикрию до 22:20. Після цього ти винна мені або зміну, або життя».
Марта написала: «Зміну».
«Нудна людина».
Вона прибрала телефон. На сьогодні їй треба було тільки закінчити етап раніше десятої.
О 17:12 усіх загнали в актову залу.
Марта сіла біля Лесі, яка одразу забрала в неї пляшку води.
— Ти їла?
— Так.
— Що?
— Не починай.
— Отже, ні.
Леся відкрила сумку.
— У мене є сирник.
— Звідки?
— Купила.
— Ти не їси родзинки.
— Тому й віддаю тобі.
Марта взяла сирник.
На сцені організатор щось говорив про міждисциплінарність, відповідальність і можливість змінювати простір довкола себе.
Леся нахилилася ближче.
— Твій друг прийшов.
— У мене немає друга.
— Той, якого ти не любиш.
— Таких багато.
— Високий.
— Це сильно звузило вибір.
— Який виграв у тебе весняний пітч.
Марта розгорнула серветку.
— Він не виграв у мене.
— А диплом кому дали?
— Йому.
— Гроші?
— Йому.
— Марто.
— У нього був інший проєкт.
Леся кивнула.
— Абсолютно. Вибач.
Тимур сидів через два ряди попереду. Поруч із ним була його команда — четверо людей, яких Марта знала лише в обличчя. Він щось сказав дівчині з коротким волоссям. Та засміялася й штовхнула його ліктем.
Марта відкусила сирник.
— І він спізнився на власний захист, — додала вона.
— Я мовчу.
— На дев’ять хвилин.
— Я вже взагалі не тут.
На сцені змінився слайд.
ЕТАП 1. ДО 22:00 СЬОГОДНІ.
Зал стих.
Завдання виявилося простішим, ніж Марта очікувала.
Кожна команда мала знайти на території кампусу одну реальну проблему, підтвердити її спостереженнями або коротким опитуванням і до десятої вечора подати односторінкове рішення. Без презентації. Без красивих рендерів. Проблема, докази, рішення, приблизна вартість.
— О, — сказала Леся. — Тобі дали офіційний дозвіл ходити й шукати, що тут не так. Вони ще пошкодують.
Марта нарешті усміхнулася.
Біля виходу з актової зали Леся зупинилася перед стендом із командами. Організатори вивісили його ще під час реєстрації: номер, назва, капітан і факультети учасників. Той самий список лежав у загальному чаті у вигляді PDF. Телефонів і пошти там не було — тільки те, що й так мало допомогти людям не питати двадцять разів, хто з якої команди.
— Сьомі, — сказала Леся. — Звучить як місце, яке ми займемо.
— У нас одинадцять команд.
— Тим більше є простір для росту.
Сашко підійшов із двома паперовими стаканчиками й віддав один Вірі. Він добровільно взяв на себе кошторис ще до того, як вони дізналися, чи буде в конкурсі хоч один кошторис, і тепер поводився так, ніби це офіційна посада.
— Я пропоную знайти проблему, яку можна полагодити за п’ять тисяч, — сказав він.
— Ти ще не знаєш проблему.
— Зате знаю бюджет, який не хочу рахувати.
Віра відкрила нотатки в телефоні.
— Спочатку дивимось. Потім вирішуємо. І не беремо те, що просто має зробити господарська служба.
Марта кивнула. Саме тому вона покликала Віру в команду: та вміла одним реченням прибрати половину поганих ідей і не робила з цього події.
— П’ятнадцять хвилин на коло, — сказала Марта. — Кожен записує три речі, які реально заважають студентам. Не «хотілося б більше лавочок», а щось конкретне.
— А лавочки чим тобі не догодили? — спитала Леся.
— Нічим. Саме тому.
Вони вийшли на подвір’я разом із кількома іншими командами. У перші десять хвилин Марта побачила три групи, які фотографували одну й ту саму чергу біля кавового автомата, і відразу викреслила її зі списку. Біля входу до гуртожитку двоє хлопців міряли щось рулеткою, а дівчина з одинадцятої команди знімала на телефон розбиту велостійку.
— Відчуваю інновації, — сказала Леся.
— Це нормально. Нам не треба вигадувати проблему, якої ніхто не має.
— Я все ще за лавочки.
Сашко записав щось у телефон.
— А я за розкладом маршруток між корпусами.
— Ми не запустимо маршрутку за один студентський бюджет, — сказала Віра.
— Я просто перевіряв, чи ти уважна.
Марта пішла далі. Після актової зали й списків усе нарешті стало простішим: не «виграти стажування», не Тимур Коваль через два ряди, не десяток конкурентів у чаті. Треба було знайти одну річ, яка не працює, і довести це.
Такі завдання вона любила.
О 17:31 її команда вже була надворі.
О 17:46 вони відкинули погане освітлення біля третього корпусу: надто очевидно.
О 18:10 — переповнені урни біля гуртожитків: це не вимагало студентського проєкту, це вимагало, щоб хтось вчасно вивозив сміття.
О 18:38 Леся мало не впала на слизькому пандусі біля бібліотеки.
Марта зупинилася.
— Не йди далі.
— Нарешті в тобі прокинулася подруга.
— Подивись униз.
Біля стику нового пандуса зі старою плиткою стояла вода. Одна плита просіла так, що край утворював невисоку, але добре помітну сходинку. Поруч висіла свіжа табличка з піктограмою крісла колісного.
— Новий пандус, — сказала Віра. — Стара доріжка.
— І водостік сюди, — додав Сашко.
Вони не стали «перевіряти доступність» самі. За наступні двадцять хвилин поговорили з людьми, які виходили з бібліотеки. Охоронець сказав, що після дощу тут уже двічі просили посипати слизьке місце. Студент із ортезом на нозі показав на просілу плиту:
— На милицях край чіпляєш, особливо ввечері. Я тепер обходжу через центральний вхід.
Марта попросила дозволу записати фразу й номер для короткого уточнення. Він погодився.
Цього було мало, щоб робити висновки про всіх користувачів маршруту. Але вже достатньо, щоб проблема перестала бути Лесиним невдалим кроком.
О 19:26 вони повернулися до коворкінгу.
І там сидів Тимур.
За її столом.
— Ні.
Він підняв очі від ноутбука.
— Що саме?
— Стіл.
— А.
Він подивився на табличку, приклеєну до краю.
КОМАНДА 7.
— Переконливо.
— У вас восьмий.
— У нас там немає розетки.
— Це складне випробування.
— Ми намагалися адаптуватися. Втратили двох.
Його команда займала сусідній стіл. Один хлопець сидів просто на підлозі біля розетки.
Марта поклала блокнот.
— П’ять хвилин.
— Домовилися.
Він справді звільнив місце через п’ять хвилин. Перед тим як піти, підняв із проходу кабель свого подовжувача й притиснув його до ніжки столу стрічкою, щоб ніхто не перечепився.
Марта помітила це, хоча не збиралася. Зручніше було б, якби Коваль завжди поводився однаково.
До десятої залишалося дві години.
Марта перестала стежити за ним.
Їхній кошторис виявився завеликим. Леся знайшла дешевше покриття. Сашко сперечався, що замінити одну плиту недостатньо. Віра пішла повторно міряти ділянку рулеткою.
О 21:37 Марта відправила файл — з двадцятьма трьома хвилинами запасу, які відчувалися майже як розкіш.
Вона перевірила підтвердження двічі й закрила ноутбук.
— Все.
Сашко підняв руки.
— Пиво.
— Додому, — сказала Марта.
— Це сумна версія того самого слова.
Леся вже натягувала куртку.
Телефон Марти завібрував.
Потім ще раз.
І ще.
В університетському чаті з’явилося нове посилання.
campus_leaks
Анонімний канал створили сім хвилин тому.
Перша публікація складалася з одного зображення.
Марта відкрила його.
Спочатку вона не зрозуміла, що бачить.
Потім наблизила.
Це був документ Campus Lab.
Завдання другого етапу.
Те, яке учасникам мали видати завтра о п’ятій.
Внизу стояв короткий підпис:
«Дехто дуже хоче це стажування».
А під ним — другий скриншот.
Журнал доступу до файлу.
Чотири рядки.
Організатор.
Куратор.
Адміністратор системи.
І:
M. HOLUB — 20:51
Леся перестала застібати куртку.
— Марто…
— Я його не відкривала.
Телефон знову завібрував.
Нова публікація.
Цього разу журнал був довший.
Ще одне ім’я.
T. KOVAL — 20:53
З сусіднього столу долинуло:
— От лайно.
Марта повільно підняла голову.
Тимур дивився у свій телефон.
Потім на неї.
Вперше за весь вечір він не усміхався.
— Ти це зробила? — спитав він.
Марта встала.
— А ти?