Розділ 8. Цього разу я вже не піду

Аліна

Офісний простір LuxTech після технічної бурі виглядав незвично спокійно. У кабінетах — приглушене світло, деякі відділи ще працювали, деякі вже святкували завершення важкого періоду. Декілька днів інтенсивного аналізу, аудиту, робота з внутрішніми та зовнішніми командами — і винного знайшли. Це була не помилка, не випадковість, а намір.

Витік ішов від одного з молодших аналітиків, який, як виявилось, паралельно працював на конкурентів. Класика жанру. Але у випадку з LuxTech і FERMATA це могло мати катастрофічні наслідки.

Артур зайшов до переговорної тоді, коли всі підписували фінальний звіт. Він був стриманий, але в його очах читалось особисте напруження.

— Інформація підтверджена, — він звернувся до мене. — Систему очистили. Контракти захищено. Ми офіційно закриваємо інцидент.

Я кивнула, але не сказала ні слова. Моє обличчя залишалось зібраним, хоч трохи блідим. Очі — зосереджені, але втомлені. І Артур це помітив.

— Ти добре себе почуваєш?

Я злегка стиснула губи, змахнула щось із краю столу, ніби це мало переключити увагу.

— Все гаразд. Просто безперервні дні. Та й вечір попереду складний.

— Можеш не виступати. Я зроблю це за тебе, — запропонував він.

Я глянула прямо, майже з усмішкою, але твердо:

— Це не варіант. Сьогодні фуршет для партнерів і спонсорів. Якщо я не з’явлюсь на сцені, всі подумають, що ми щось приховуємо. А я хочу, щоб усі чули саме мене, коли ми говоритимемо про безпеку, відповідальність і довіру.

Артур подивився на мене довше, ніж треба. І зітхнув.

— Тоді хоча б пообіцяй, що після цього ляжеш спати. Не на мейлі. Не в месенджері. В ліжку.

— Побачимо, — коротко відповіла я, вже гортаючи список виступів у телефоні.

І хоча в моєму голосі було “все під контролем”, Артур бачив — щось не так.

***

Через кілька годин просторий офіс LuxTech перетворився на місце ділового свята. Партнери, інвестори, ключові члени команди — усі вже зібрались, розмовляли, сміялися, піднімали келихи шампанського, святкуючи завершення кризового етапу.

Ігор зʼявився як завжди в ідеальному костюмі, з тією ж самовпевненістю, що притягувала. Поцілував мене в щоку, та знову десь загубився — “поговорити з організаторами”, “перевірити підрядника”, “зателефонувати спонсору”.

Артур тим часом зосереджено працював за кулісами. Узгоджував технічні моменти: мікрофони, екрани, порядок виступів. До офіційної частини залишались лічені хвилини.

Я відчула, як щось стискає всередині. Моє тіло не слухалось — втому вже не вдавалося замаскувати. Я пробиралась крізь натовп до свого кабінету за сумкою і заспокійливими. Ще трохи — і я мала зібратись для виступу, тільки кілька хвилин тиші.

І раптом — звук.

Ледь чутний. Легкий стогін. Сміх. Рух.

Двері до одного з маленьких службових кабінетів були прочинені. Інстинкт спинив мої крок.

Я підійшла ближче. 

Його руки міцно тримали Каміллу, яка сиділа на краю столу. Її ноги щільно обвивали його талію, її шия — під його губами. Його руки — там, де колись були тільки на мені.

Нічого не сказавши, я відступила назад. Один крок. І ще один.

Я навіть не плакала. Просто дихала, щоби не впасти.

— Аліна? — тихий голос Артура пролунав з коридору. Він ішов до мене.

— Що сталось?

Я мовчки кивнула на двері.

Артур зазирнув. Побачив і відвернувся.

— Ти хочеш, щоб я щось зробив?

— Ні, — мій голос був тихий. — Я хочу піти звідси. Просто зараз.

— Може, я сам виступлю. Або взагалі скасуємо це, — говорив Артур, коли я готувалася для сцени, вперто тримаючись на ногах.

— Ні. Я вийду. Всі повинні побачити, що FERMATA — це не лише стратегії. Це — витривалість. Відповідальність. Лідерство.

— Але ти ледь стоїш.

— Саме тому я вийду.

Виступ був сильним. Впевненим. Упертим. Артур говорив першим, розклавши все по фактах. Потім — я. Мої слова звучали чітко, хоч голос трохи тремтів. Але кожне речення — удар по сумніву.

— Ми не просто компанії. Ми — партнери. Ми пройшли кризу. І тепер зможемо ще більше.

Після виступу я передала своїй помічниці планшет:

— Стеж за подіями. Все під контролем, так?

— Так, звісно.

— Бо мені недобре. Я їду додому.

Я пройшла до ліфту, взялася за кнопку — і раптом… світ став надто темним.

Артур 

Я шукав її поглядом ще під час виступів — вона була занадто бліда, занадто спокійна, не та впевнена Аліна, яку я знав, а мовчазна, затиснута всередині себе.

Після офіційної частини я обійшов зал — шукаючи її.

— Ви не бачили Аліну? — звернувся до її помічниці.

— Вона сказала, що їй зле. Їде додому.

І все всередині мене стиснулося.. Я різко побіг до ліфтів і саме в той момент, коли двері прочинились — побачив її. Вона стояла, тримаючись за стіну. Обличчя — бліде, ніби з нього витягнули колір. Очі — порожні.

— Аліна! — я зробив кілька швидких кроків.

Вона похитнулась, але я встиг підхопити її на руки. Її тіло обмʼякло в моїх руках, дихання було, але поверхневе.

І тут з іншого боку коридору зʼявився Ігор. Я відчував його погляди. Спершу на обличчі Аліни, а потім — на тому, як я тримаю її. Як її обличчя ледь торкається моїх грудей. Як ліфт закривається, прямо переж ним, не залишаючи місця для питань.

— Твою мать… — пролунав крик з-за дверей, що замкнулись.

Я не озирнувся, не мав на це часу. На вулиці я посадив її на пасажирське сидіння. 

— Ну давай, малеча… тримайся, — пробурмотів, уже заводячи авто.

Ігор вибіг, мов тінь, але моя машина вже зникала за рогом.

Мої пальці ще більше стиснулись на кермі. Я побачив його ім’я на екрані ще до того, як телефон завібрував у повну силу. Гудіння — наполегливе, дратівливе. Я не був здивований і навіть не думав зупинятися. Раніше, можливо, підняв би, сказав щось різке, кидав би в очі правду чи образу. Але зараз… Зараз Аліна лежала на пасажирському сидінні — бліда, непритомна, з пульсом, який я кілька разів перевіряв.