Частина 7. Привид минулого

Аліна

Світло було м’яким, теплим, у кімнаті пахло ваніллю, вином і трояндами. На підлозі відблискували свічки. Я стояла в центрі кімнати у шовковому пеньюарі кольору шампанського, який ледь торкався мого тіла, ніжні бретелі спадали з плечей, а тканина прозора настільки, що просвічувала мої стоячі соски.

Двері відчинилися тихо. Ігор зупинився на порозі — просто дивився, без жодного слова. Я провела пальцями по склянці вина, не відводячи очей.

— Я чекала.

Перший поцілунок був повільним. Його пальці ковзали по моїй шиї, потім — нижче, по лопатках, по спині. Моя шкіра тремтіла в точках дотику, але я не відступала.

Пеньюар з’їхав з плечей сам собою. Я відкинула його вбік, не зводячи очей з нього. Він торкався мене повільно, наче вивчав наново. Мої пальці ковзнули під його сорочку, гладили спину, виводячи знайомий візерунок.

Ми пересувались кімнатою, не відриваючись одне від одного. Торкання ставали глибшими. Поцілунки — сміливішими. Дихання змішувалось. Він підняв мене на руки, легко, наче я нічого не важила, і поніс на кухню. Я обвила його стегнами, провела пальцями по його щелепі.

— Я знаю, що ти не очікував, — прошепотіла я.

Ця ніч була особливою,  ніч розливалась теплом свічок, а наші тіла говорили більше, ніж будь-які слова. Але різкий звук порушив усе. Вібрація. Тихий рингтон, що пролунав із моєї сумки, залишеної на барному стільці біля кухонного острова.

Я завмерла. Ігор не відразу відпустив мене, але, побачив, як я тягнуся до сумки, опустив мене м’яко на ноги.

Я дістала телефон, глянула на екран — і на кілька секунд просто дивилась. “Артур.”

— Серйозно? — прошепотів Ігор, уже стоячи трохи осторонь, застібаючи сорочку.

Я зітхнула, ковтнула повітря, як перед стрибком, і прийняла виклик.

— Алло?

— У нас проблема, — голос Артура був низький, зібраний, але напружений. — Витік. По нашому проєкту. Дані пішли назовні. Ми ще не знаємо, що саме, але це може бути критично. І це вже вивчає служба безпеки. Твоя команда теж має бути готова.

Я миттєво посерйознішала. Очі зустрілись із Ігорем — і він уже все зрозумів по моєму обличчю. Його щелепа напружилась.

— Блдь… — тільки й вирвалося з нього. Він відвернувся на секунду, вдарив кулаком по спинці стільця.

Я закінчила дзвінок коротким:

— Зрозуміло. Я їду.

Ігор вже хапав ключі від машини.

— Я з тобою. Не обговорюється.

Його тон був сухий, без запитань — просто факт. Я швидко зібрала волосся, накинула жакет і, застібаючи ґудзики на ходу, сіла в машину поруч з Ігорем. Думки ще не встигли сформулюватися, лише пульсували фразами — коротко і уривчасто, як сигнали тривоги.

Артур

О третій ночі будівля LuxTech була майже порожня — лише приглушене світло коридорів і відлуння каблуків Аліни. Поруч неї йшов Ігор..... Вони ввійшли в головний офісний блок — і майже одразу відчинили двері мого кабінету.

Я стояв, спертий об край столу, документи в руках. Побачивши, що Аліна не одна — лише стиснув щелепу.

— Ну а як інакше, — буркнув тихо, ніби собі, але точно так, щоб всі почули.

Ігор зреагував першим.

— Маєш що сказати? — його тон був рівний.

— Я б сказав, але це пахне не переговорами, а чужим ліжком, — я кинув документи на стіл. 

— Може, зосередимось на проблемі? — голос Аліни залишався холодним, хоча очі блиснули.

— Проблема в тому, що я пам’ятаю, як ти пахнеш, коли щойно трахалася — кинув я тихо, але з викликом.

Ігор уже зробив крок до мене. Атмосфера — на межі.

— Зроби ще один крок — і вся твоя впевненість залишиться на підлозі, — буркнув я, не зрушивши з місця, але напружений, як струна.

Ігор зупинився. Лише посміхнувся — сухо, майже зневажливо:

— Хм, чоловік міряється спогадами замість вчинків... для мене це не виклик.

— А ти вже так багато встиг вчинити? —  мій голос був глузливо-спокійний, але очі — палаючі.

— Достатньо, щоб бути тут з запахом сексу.

Аліна втрутилась — не голосом, а рухом. Долоня Ігоря на її передпліччі — м’яка, але тверда межа. Вона відсунула її.

— Досить, — сказала спокійно, рівно, але з такою вагою, що ми обоє замовкли.

Вона підійшла до столу, розгорнула документи. Протокол доступу, витяг із системи безпеки. Я мовчки сів. На обличчі — тінь емоцій, які вже не варто було проявляти. Ігор відійшов до вікна, вивчаючи вміст планшета.
 

Аліна

Раптом двері відчинилися без стуку.

— Вибачте, що без попередження. 

Я підняла очі. Жінка. Висока, з бездоганним укладеним волоссям кольору гіркого шоколаду, в темному брючному костюмі, який не приховував, а підкреслював впевненість. Погляд холодний, рухи точні. В руці — планшет, в іншій — ключ-карта з логотипом LuxTech.

— Камілла… — Артур не приховував роздратування.

— Я маю право знати, що відбувається з компанією мого колишнього чоловіка, де я досі тримаю 17% акцій. Чи вже ні, Аруре? — її погляд ковзнув по всіх у кімнаті, зупинившись на мені. Потім — на Ігореві.

— Схоже, я вчасно, — вона промовила тихо, з ледь помітною, напружено теплою усмішкою. — Аліна, так? Не думала, що ти знову в місті..

Камілла повільно підійшла до Ігоря. Її хода була впевненою, мов хода актриси у фінальній сцені. Вона зупинилася поряд, торкнулась його плеча — і нахилилася до нього, щоб поцілувати. Ігор відвернувся, не одразу. Камілла помітила це — і посміхнулась ще ширше.

— А ти мені нічого не розказував про неї, — сказала майже лагідно Ігорю. Але її інтонація різала повітря.

Артур підвів очі на Каміллу.

— Навіщо ти тут насправді?

— А ти сам як думаєш? — її усмішка змінилась. Стала холодною, контрольованою.

Я нічого не сказала. Жодного звуку. Я просто взяла свій планшет, відвернулась — і вийшла з кабінету. Двері зачинились м’яко. Але в тій тиші це був як удар. Я вийшла на терасу, різко. Пальці нервово рилися в сумочці — знайшла пачку, запальничку не одразу. Сигарета — до губ. Я зробила затяжку, місто внизу мерехтіло звичними вогнями. Ніч була гарною. Все інше — ні.