Частина 6. Кава без цукру

Ігор

Прокинувся раніше, ніж хотів. Голова ще важка після нічного віскі, але думки вже гуділи. Пальці самі потягнулись до телефона — як завжди, перше, що хотів побачити, це її.

Відкрив чат. Порожньо.

Написав, не думаючи:

“Вгадай, хто прокинувся з думкою про твої плечі вчорашньої ночі?”

Посміхнувся сам до себе і подумав, що вона, певно, ще спить — або робить вигляд. Після кількох хвилин тиші мій екран раптом загорівся.

Фото. Її волосся, розкидане по подушці. І підпис:

“Вгадай, чия ніч була безсонною?”

“Спойлер: не від тебе, а від планів LuxTech. Але ти в топі думок теж був ”

Я засміявся вголос. Це так на неї схоже — навіть у флірті тримає планку. І я одразу у відповідь набрав:

“Ну, раз я хоча б в топі — офіційно вважаю, що виграв ранок.”

“Не поспішай. Ще є шанс спуститись у шорт-лист.”

Я хмикнув. Вона любила ці ігри слів — сухі, гострі, без зайвих натяків.

“Спокушаєш?”

“Я просто чесна. А чесні жінки небезпечні.”

Відкинувся на подушку, усміхаючись. Пальці вже самі друкували:

“А я в житті не уникав небезпеки. Особливо — в чорній сукні.” 

Натиснув “надіслати” і залишив телефон на тумбочці. Можна було ще трохи повалятись. Але вже знав — день почався правильно.

Аліна

Наступного ранку, після тієї самої переписки, усе йшло за звичним ритуалом мого “входження в день”. Телефон уже лежав у сумці — екран погас, але легка усмішка ще трималась на губах.

Я зачинила за собою двері квартири, клацнув замок, і кілька рішучих кроків сходами до паркінгу. На підземному рівні — лаконічний бетон, ехо каблуків, світло фар сусідніх авто. Мій Porsche, темно-сірий з матовим відтінком, як завжди блищав чистотою. Я провела рукою по даху — звичка перевіряти, чи нічого не забула зверху — і сіла в салон.

Салон прийняв мене як рідну: шкіряні сидіння, м’який запах парфумів, що встигли вбратись у все. Запустила двигун — глибокий, м’який звук. Вулиці Ейндговена ще не були перевантажені, місто тільки прокидалось. Я виїхала з паркінгу, плавно вливаючись у потік. Сонце вже пробивалося крізь щілини між будівлями, освітлюючи дорогу теплим світлом.

Рух у місті був звичний. Але в голові — мікс із думок.

LuxTech.

Презентація.

Нова фаза співпраці.

І Артур.

Я стиснула кермо трохи сильніше.

“Я не боюся його бачити. Але мені не хочеться, щоб він знову був у моїх щоденних планах. Це вже не роман. Це — таблиці, бюджети, інтерфейси. Ігор не заслужив на те, щоб знову переживати ревнощі. Але як йому пояснити, що я можу бути поряд із минулим — і не згоріти. Або не можу?”

Я вдихнула, зібрала волосся в тугий пучок і сказала вголос, ніби самій собі:

— Це лише робота.

Навігатор показував 12 хвилин до офісу. Рівно через цей час я вже йшла коридором до FERMATA Renovation. Скляні двері зі срібними рамами м’яко зачинилися за спиною. Я крокувала впевнено, строгий білий костюм зі штанами палаццо, волосся гладко зібране у вузол, бежеві підбори, легкий аромат парфумів з мускусною ноткою. Я пройшла повз рецепцію, кивнула кільком працівникам, не сповільнюючи кроку. Телефон у руці, погляд — у повідомлення:

«Марта: банери готові, шлемо макети в LuxTech? Чекаємо твоє ОК.»

«Богдан: бюджет по кухонним проєктам оновив, подивись на пауер-поінт.»

Я паралельно прокручувала таблицю в Google Sheets, звіряючи суми, й діставала з сумки бейдж.

 тут — СТУК.

Легкий, але несподіваний. Я наштовхнулась на когось плечем. Телефон ледь не випав із рук.

— Перепрошую, — голос м’який, знайомий. Я підвела очі.

Артур стояв у костюмі, з ледь розстебнутою верхньою ґудзиком сорочкою. Погляд — спокійний, але вивчаючий. Він легенько торкнувся моєї руки, допомагаючи стабілізувати рівновагу.

— Все добре? Ви не вдарились?

— Ні, — відповіла я коротко. Голос рівний, без тремтіння. На якусь мить ми просто дивилися одне на одного і не могли відвести погляд... чи просто не хотіли.

Ігор

Я зайшов у хол FERMATA впевненим кроком, без поспіху, як людина, що йде до своєї жінки. Сірий костюм, без краватки, у руці — стакан кави. У повітрі змішався аромат парфуму й обсмажених зерен.

Після ранкової переписки настрій був легкий. Я навіть посміхався, поки одягав сорочку. Здавалося, що напруга після вчорашньої розмови розтанула, як пара з кави. Я подумав, що перебільшив. Що накрутив себе дарма, що усе це — просто робота, а я сам поводився, як ревнивий підліток. 

…але до того, що я побачив щойно, я точно не був готовий.

У просторому холі, під холодним світлом ламп, вона стояла навпроти нього. Його рука ще торкалась її зап’ястка, а в його погляді було щось більше. Мене ніби обдало холодом, але зовні я залишався спокійним. Жодного руху, жодного м’язового тремтіння — тільки повільний, зібраний крок уперед. Я підійшов до них і став між ними, легко торкнувся її плеча, нахилився ближче, щоб відчути знайомий аромат парфумів, і тихо прошепотів біля самого вуха:

— Доброго ранку.

Потім поцілував її і простягнув стакан кави. Вона взяла його без вагань, подивилась на мене й усміхнулась — коротко, формально, так, як посміхаються перед зустріччю, коли поруч колеги.

Артур стояв поруч, дивився уважно, але без виклику. Його посмішка була майже непомітною — тонка, ледь натягнута, але в ній було щось… неприємно знайоме.

— Вона не любить каву, — промовив він спокійно, але кожне слово влучало чітко. Він більше не обертався,  його кроки повільно розтанули в просторі холу, а от фраза залишилась між нами, мов тінь, яку не можна стерти.