Частина 5. Контракт із минулим

Артур

Я не очікував нічого особливого від цієї зустрічі. Ранок, як сотні інших: кава, короткий дзвінок із технічним відділом, швидкий перегляд презентації. Новий девелопер, новий контракт. Стандарт. Єдине, що мене трохи дратувало — рання година. Я не любив переговори до десятої, мозок тоді ще не встигає включити режим “дипломат”.

— Замовник серйозний, — сказав проєктний менеджер. — Кажуть, вони беруть лише топові підрядні компанії.

Я кивнув. Просто ще один партнер, іще один проєкт. У ліфті думав зовсім не про цю зустріч — про фінальний звіт, новий тендер і черговий аврал у команді. Звичні клопоти. Коли відчинились двері переговорної, я навіть не підняв одразу очей.

— Компанія LuxTech. Ми готові презентувати архітектуру інтеграції, — почав я, сідаючи на своє місце.

Аліна 

— Компанія LuxTech. Ми готові презентувати архітектуру інтеграції.

На мить наші очі зустрілись. Але ні він, ні я — ані тіні емоцій. Ніхто в кімнаті нічого не запідозрив.

Все мало бути на найвищому рівні. І я мала вести цей проєкт. FERMATA мала супроводжувати внутрішні ремонти в усьому комплексі, а IT-партнер мав забезпечити системи безпеки, цифрову навігацію, клієнтські портали й інтерфейси для забудовника. 

Спочатку це виглядало як звичайна робоча співпраця. Я не знала, що цим партнером виявиться компанія Артура.

Презентація розпочалась. Я чітко вела свою частину, показувала слайди, пояснювала логіку зонування, управління командами підрядників, канали комунікації з замовниками. Потім слово взяв Артур.

— Наша система — це не просто контроль. Це спокій інвестора. Ми входимо в проєкти, де не можна помилятись. Тому обираємо партнерів… з характером.

Я злегка підняла брову. Але — жодної посмішки.

— FERMATA працює за принципом "що обіцяно — те здано". Тому ми не просто партнери. Ми — гарантія спокою.

Артур на це відповів, з натяком: — Інколи спокій — це просто добре приховане завмирання.

Я повільно перевела погляд на нього. — А інколи — це вміння тримати удар, а не ховатись за софістикованими термінами.

Його команда навіть не моргнула. А моя — вже знала, що це  мій стиль: чітко, без зайвих слів.

Він ледве помітно всміхнувся, але вже без іронії. — Добре. Тоді рухаймось далі.

Я кивнула: — Саме це ми й робимо.

Кімната наповнилась технічними обговореннями. Але між нами тривала напруга, яку не можна було прочитати, якщо не знати історії.

Ігор

Я завжди тримав руку на пульсі ринку. Девелопмент — це не просто будівництво, це шахи. Кожен тендер — як партія, де треба знати не лише свої кроки, а й тих, хто грає проти тебе. Щоранку я переглядав звіти, оновлення, аналітику. Звичка. Навіть не тому, що треба — просто інакше я не вмів.

З Аліною ми майже не говорили про роботу. У нас був той короткий, але солодкий період, коли все здається легким. Кава зранку, повідомлення на обід, вечори без теми “що далі”. Я не питав, у що вона занурена, вона не питала про мої об’єкти. І, мабуть, це нас рятувало — поки.

Того дня я сидів у своєму кабінеті, розглядав чергові тендери. Рутинно, без емоцій, поки не натрапив на один — великий житловий комплекс у центрі. Класна локація, серйозні інвестори. Я прокрутив список підрядників, майже машинально, аж доки не зупинився.

FERMATA.

А нижче — LuxTech.

Артур.

Віскі у склянці здалося водою. Кілька секунд просто дивився на екран, не кліпаючи. Потім усміхнувся — не весело, а з тою гіркою іронією, коли доля знову вирішує пожартувати. Рука сама потягнулась до пляшки. Налив ще трохи. Ковток — і в голові стало тихіше, але не спокійніше.

Якби це був хтось інший — я б навіть не звернув уваги. Але Артур…

Я довго сидів, намагаючись зрозуміти, що робити з усім цим. Смішно: я навіть не знав, хто ми з Аліною зараз. Пара? Просто двоє, яким добре разом? Але чомусь новина про цей контракт виглядала як ляпас.

Я взяв телефон. Кілька секунд просто дивився на екран. Потім набрав коротко:

“Потрібно зустрітися. Сьогодні.”

Аліна

За останні два місяці від моменту знайомства стосунки між мною та Ігорем набрали обертів. Ми проводили багато часу разом — вечері, довгі розмови, поїздки на вихідні, ранкова кава, плани. Ми не проговорювали це чітко, але обидва вже вважали себе парою. І було видно, що нам добре разом.

Я сиділа навпроти Ігоря. Тепле світло свічок, вино, ідеально подані страви. Все було чудово. Але я бачила — щось не так.

Він мовчав трохи довше, ніж зазвичай. Їв повільніше. Уникав погляду.

— Щось трапилось? Ти сьогодні дивно мовчазний, — сказала я, відставивши келих. — Хочеш поговорити?

Ігор подивився на мене з-під лоба.

— Ти серйозно?

— А що, мені треба здогадуватись?

— Я забудовник Аліна. Я не в TikTok дивлюсь твої новини. Я бачу тендери. Бачу, з ким ти працюєш.

Я відклала серветку.

— А, тобто ти вирішив, що я маю погоджувати робочі контракти з тобою?

— Я вирішив, що якщо ти ведеш спільний проєкт з Артуром — я маю про це знати від тебе, а не з документів.

— Це робота, Ігор. Ми з тобою не на стадії, де я маю кожен крок погоджувати.

— А ми на якій стадії? Бо останні два місяці я був впевнений, що ми пара. І що ти довіряєш мені хоча б трохи більше, ніж його прізвищу.

Я схрестила руки.

— Не змішуй особисте й професійне. Я не роблю бізнес, виходячи з емоцій. LuxTech найсильніші, це було раціональне рішення.

— Раціональне? — голос його потеплів, але з ноткою гіркоти. — Просто цифри? Ні спогадів, ні історії?

— Ні. Нічого з того. І якщо ти хочеш перевіряти мене через людей з мого минулого — ти помилився з жінкою.

— Можливо.

Я подивилась йому прямо в очі.

— Якщо ми пара — ти маєш довіряти. Інакше — ми просто добре проводили час.