Частина 4. Код

Аліна

Ми їхали вулицями міста. Асфальт відблискував ліхтарями, неон від вітрин малював м’які переливи на склі авто.

У салоні грала спокійна музика — щось джазове, ненав’язливе, з м’якими басами.

Я дивилась у вікно, мовчки.

Ігор — зосереджено на дорозі.

Раптом на екрані мультимедіа висвітилось повідомлення.

Потім ще одне. І ще.

“Артур.”

І знову: “Артур.”

Текст був прихований — лише ім’я, і спливаючі бульбашки з крапками.

Ігор мовчки змахував кожне повідомлення. Без коментарів. Без реакцій. Видаляв. Далі. Одне за одним.

У машині запала глибока тиша. Та, в якій серце чує себе голосніше, ніж музика.

Через кілька хвилин він заговорив. Спокійно, ніби між іншим:

— Це вже… закритий генштаб?

Я обернулась не одразу. Посміхнулась собі. Потім повернулась до нього і відповіла спокійно:

— Генштаб давно без керівництва.

— Але десь там щось іще стріляє.

— Ну… хіба що холостими, — я злегка знизала плечима. — Але точно не в моєму напрямку.

Ігор посміхнувся. Одним краєм вуст.

— Добре. Бо я, знаєш, не люблю вступати в бої за території, які ще не розміновані.

Аліна усміхнулась у відповідь, трохи хитро:

— Не переживай. Тут усе чисто..

— Перекусимо? — раптом сказав Ігор, не відводячи очей від дороги.

Я здивовано повернулась до нього.

— Зараз? Ти серйозно?

— Абсолютно. Я голодний. А ти виглядаєш як жінка, яка не їла бургер з 2019-го.

— І не планувала, до речі.

— Планування — це ж твоя зона відповідальності, а сьогодні — ніч без правил.

Він звернув на сусідній поворот. Вже за кілька хвилин перед нами виринуло знайоме яскраве лого.

McDonald’s.

— Ти мене серйозно везеш у Мак? — я ледь не засміялась.

— У найкращий Мак у цьому місті. Тут соус особливий, я перевіряв.

Ми замовили два великі меню. Сиділи просто в машині, обидвоє з коробками на колінах, їли, як ніби цей бургер — найважливіше, що сталося за тиждень.

Було щиро. По-дитячому.

Але від того — по-справжньому.

Я саме відкусила шматок — і соус некрасиво, по-зрадницьки, мазнув мені під губу.

Я розсміялась.

— Та блін, — прошепотіла.

Ігор усміхнувся. Витягнув серветку з коробки, потягнувся до мого обличчя.

— Дай, я…

Але я різко відхилилась.

Не тому, що мені було неприємно. І не тому, що Ігор зробив щось не так.

А тому, що моє тіло пам’ятало, що означає втратити контроль.

Після всього пройденого — я навчилась відбивати кожен порив “допомогти”, який міг перетворитися на залежність.

Навіть якщо зараз це був просто жест.

Навіть якщо перед мною — не хтось із минулого. А Ігор.

Це був захисний механізм. “Я сама”.

Бо кожен раз, коли хтось у минулому доторкався до мене в момент слабкості — за цим приходила емоційна ціна.

Тож я витерла сама.

Не з гордості. З інстинкту.

А потім — ніби за сигналом — знову сміх.

Ми згадували дурні історії, кричали у відкритий люк, перемикали радіо.

Сміялись. Як давно не сміялись.

Як ті, хто щойно скинув кілька років тиску з плечей.

Під ранок він підвіз мене додому.

Місто прокидалось, небо було ще синюватим, але вже з першим відтінком нового дня.

Ігор зупинив авто біля мого під’їзду. Вийшов. Відкрив мені двері.

Я зняла його піджак. Але не одразу віддала, потримала його в руках — ніби не хотіла відпускати весь цей вечір.

Ніби хотіла ще трошки побути в ньому.

— Дякую. За вечір. І за бургер.

— Це була найсмачніша стратегічна зупинка в моєму житті.

І перед тим як я відчиняла двері, він нахилився і легко, м’яко поцілував мене у щічку.

— Спи спокійно, — прошепотів з усмішкою.

Я усміхнулась.

— До зв’язку, генерале.

Я зайшла в під’їзд, але ще на кілька секунд озирнулась.

Ігор стояв біля авто, руки в кишенях, погляд — теплий.

Ця ніч залишилася зі мною.

Ніч — де було по-справжньому.

Ігор

Я під’їхав до свого будинку, але не виходив одразу. Кілька хвилин просто сидів у машині, тримаючи руки на кермі. Її аромат усе ще був у салоні.

Мені давно не було так спокійно з кимось. Без гри, без необхідності показувати себе. Просто… поруч. І водночас — чорт забери, як давно я настільки когось не хотів. Я б просто вічно слухав, як вона говорить, як зітхає, як тримає паузу між словами. Те спокійне, тупе, майже небезпечне відчуття, коли тобі добре — і ти розумієш, що це може коштувати занадто дорого.

Я вимкнув двигун, вийшов. Холод ударив у груди, але голова все одно горіла. Ввів код на панелі біля дверей, і електрозамок клацнув, відчиняючи вхід. Будинок зустрів тишею. Тепле світло з датчиками руху засвітилось у холі. Скинув куртку, ключі — як завжди, в миску на столі. І тільки тоді — помітив Артура який сидів у мене на кухні.

Спокійно. Розслаблено. З бокалом віскі, який точно налив собі сам.

— Давно чекаєш? — я навіть не здригнувся.

— Достатньо, щоби зрозуміти, що твоя ніч була дуже цікавою, — відповів Артур, дивлячись крізь келих.

— Ти або дуже впевнений у собі, або не боїшся чужих систем безпеки, — кинув я, навіть не здивувавшись.

— Про чужі речі ти б мав знати краще за всіх, — відрізав Артур спокійно, без тіні усмішки. — Особливо про те, як у них не лізти.

Кілька секунд мовчанки.

— І що тепер? — сухо кинув я, відкриваючи холодильник.

— Нічого. Просто хочу знати… Це було серйозно? Чи просто випадковий рятувальний вечір?

Я повернувся до нього. Погляд спокійний, але вже з тим холодом, який з’являється, коли мені ставлять не ті запитання.

— Я не граю в рятувальника.

Артур на секунду опустив погляд, але відповів різко: