Частина 3. Між димом і полум’ям

Артур

Коли музика стихла, я відкинувся на спинку стільця, роблячи вигляд, що мене не цікавить нічого, крім розмови за столом. Дівчата сміялися, келихи дзвеніли, офіціанти бігали між рядами — звичайна п’ятниця, звичайна зала.

Коли Ігор різко відсунув стілець, я глянув у бік столу, де щойно сиділа Аліна, і побачив порожнє місце. Келих стояв на серветці, ще з краплями ігристого. Мить — і пазл склався. Вона вийшла, а він — не просто встав, він ішов за нею.

Я різко підвівся, зробив кілька кроків і вхопив його за рукав.

— Не треба, — сказав я спокійно, але досить голосно, щоб він почув.

Він обернувся, примружився, ніби оцінював мене.

— Серйозно? — він посміхнувся холодно, майже з викликом. — Розслабся. Це не Камілла, — кинув коротко й пішов далі, навіть не озирнувшись.

Я стояв і дивився йому вслід, відчуваючи, як у грудях повільно наростає те саме відчуття, від якого я колись ледь не зруйнував себе — коли знаєш, що нічого не можеш зробити, але все одно хочеш спробувати.

Аліна

Я дістала з клатча сигарету. Це не була звичка — радше ритуал. Іноді, коли все складалось вдало і тіло було розслаблене, хотілось запалити одну. Не для ефекту. А щоб затримати момент ще на кілька хвилин.

Я покрутила сигарету між пальцями, притулила до губ. І тільки тоді згадала — що в мене немає запальнички.

— Люблю, коли хтось виглядає настільки добре — почувся голос позаду.

Я повернула голову.

Ігор стояв за кілька кроків. У руці — запальничка. Усмішка — трохи грайлива, трохи нахабна.

Ніби це був не випадковий вихід. Ніби він знав, що я тут.

— Ви мене переслідуєте? — спокійно, навіть з інтересом, запитала я.

— А ви завжди не прикурюєте сигарету? — відповів він, підходячи ближче.

Я піднесла сигарету до губ, не відводячи очей.

— Я зазвичай не курю.

— Я зазвичай не танцюю.

— Виходить, ми обидвоє сьогодні робимо винятки.

Він підніс запальничку. Полум’я блиснуло між нами. Я нахилилась — повільно, спокійно, з легким прищуром очей.

Затягнулась, випустила дим убік. Потім глянула на нього.

— Ви так часто рятуєте жінок у кризових нікотинових ситуаціях?

— Тільки тих, з ким уже танцював.

— Відбір жорсткий.

— Я не граю в масовість, а в точність.

Він стояв поруч, але не тиснув. Його близькість відчувалась не в жестах, а в тиші між словами.

— Ви хочете ще щось сказати, чи просто плануєте мовчки стояти й робити вигляд, що не зваблюєте?

— Я думав, це очевидно.

— Що?

— Що я зваблюю.

Я не відповіла одразу. Просто усміхнулась і знову затягнулась. Дим піднявся догори, змішуючись з вечірнім повітрям.

— Так чим займається така впевнена, стримана, і, як мені здається, трохи небезпечна жінка?

Я кинула на нього погляд — не зверхній, але й не надто відкритий.

— Працюю з об’єктами. Всередині. Планування, контроль, фінанси, стратегія.

— Будівництво?

— Можна й так сказати. Але я більше про процес, ніж про бетон.

Він посміхнувся — щиро.

— Я забудовник. В Ейндговені.

Я коротко глянула на нього.

— Світ тісний.

— А тепер ще й тісніший, — відповів він, і в цей момент зняв свій піджак.

Без пафосу, без запиту дозволу — просто накинув мені на плечі. Рух — спокійний, упевнений. Турбота без коментарів.

Я вдихнула аромат його парфумів — глибокий, дерев’яний, трохи з перцем. І ще щось тепле, майже знайоме.

Він стояв поруч, вже без піджака, але ні на секунду не виглядав вразливим.

— Дякую, — сказала я, дивлячись вперед.

— Просто… не люблю, коли красивим жінкам холодно.

Я не відповіла. Але пальці легенько стиснули тканину на плечах.

І ця мить затрималась довше, ніж будь-яка попередня.

Ми ще кілька хвилин мовчали. Не тому, що не було про що говорити — просто цій тиші не хотілося заважати.

— Повернемось? — запитав Ігор, глянувши на двері до зали.

— Я ще трохи постою.

Він нічого не відповів. Просто усміхнувся, кивнув — і зайшов назад до ресторану, залишивши свій піджак на її плечах.

Я зробила останню затяжку. Випустила дим повільно, наче дозволяла собі ще одну хвилину нічного спокою.

Кинула недопалок у попільничку, що стояла біля входу, розвернулась — і пішла до дверей.

І тут усе сталось швидко.

Хтось, виходячи з ресторану, зачепив моє плече. Я зробила крок убік і влетіла корпусом у якогось чоловіка.

Бокал у його руці злетів, і вино червоною хвилею полилося на нього самого — на сорочку, штани, навіть взуття.

— Блдь! Ти що, не бачиш, куди йдеш?!* — пролунав грубий голос.

Чоловік був низький, кремезний, із обличчям, яке давно не знало стриманості. Розстібнутий піджак Gucci, масивний ланцюг поверх сорочки, яка вже встигла ввібрати в себе пляму вина.

На руці — годинник, який кричав: “я важливий, бо дорогий.”

— Вибачте… — почала я, але він уже зайшов на повну.

— Та йди на хй зі своїм вибач! —* рявкнув. — Ска, вляпала весь костюм! Ти взагалі нормальна?!

Він зробив крок до мене. І просто штовхнув мене

Не сильно. Але зненацька. Достатньо, щоби тіло втратило рівновагу.

І саме в цей момент — якраз коли я почала падати — мене підловив Артур.

Він ішов рестораном, вже з явним наміром втрутитись. 

Його рука підхопила мене впевнено, під спину, і вона зависла буквально на мить — між падінням і порятунком.

Ми зустрілись поглядом.

Не було часу ні на слова, ні на подяку — тільки ця коротка секунда, в якій усе зчитувалось: він розуміє, але не може нічого зробити.

— Ти що твориш, тварюко?! — голос Артура був низький, хрипкий, у ньому не було ані краплі вагання.

Він рвонувся вперед, накинувся на того “рішалу” з таким гнівом, який не грають.