Частина 2. Один танець

Аліна

Біла сорочка, коротка стрижка, руки складені перед собою — він уже не той хлопчина з минулого. Артур виглядав як чоловік, який знає, чого хоче. І знає, як це отримати.

Він сидів за столиком ближче до сцени. В компанії успішних чоловіків: дорогі годинники, сорочки з ідеальним комірцем, розслаблена впевненість у позах. Він щось слухав, іноді кивав. А іноді — дивився на мене.

Але мене не стиснуло. Не затрусило. Не було того щемкого відчуття, яке раніше накривало при одному погляді.

В грудях не здригнулась жодна давня звичка.

Мій погляд ковзнув далі.

І спокійно повернувся до друзів.

— О, ми ще й виграємо танцювальний конкурс сьогодні, — підморгнула я Марті і закрутилась далі, сміючись. Наче ніякого “Артура” там і не було.

Музика різко змінилась. Динаміка зникла, її змінив повільний, м’який ритм. Скрипка з легким джазовим підтоном наповнила залу новим настроєм.

Я вже підходила до столика, щоби забрати келих, але в ту мить хтось легенько торкнувся моєї руки.

Це був один із чоловіків за тим самим столиком, де сидів Андрій.

— Перепрошую, — сказав він тихо, голосом, від якого пішли мурахи — не зміг пройти повз чарівної жінки. 

— Ви маєте на увазі — повз мене, яка вже втомилась?

Він усміхнувся, легко, впевнено.

— Ні. Я маю на увазі — повз вас, яка виглядає так, ніби створена для повільного танцю. Хоча б одного.

Він не простягнув руку демонстративно. Просто залишив її поруч. Запрошення — м’яке, делікатне, без тиску.

Я не відповіла одразу. Подивилась на його обличчя — чисто виголене, сильна лінія щелепи, ясний погляд. А потім — на свою долоню. І подала її.

— Один танець, — сказала я.

— Один танець, — кивнув він.

Артур

Ігор — людина, яку я колись називав другом. Не випадковим знайомим, не просто партнером по роботі — справжнім другом. Ми починали приблизно одночасно: він у будівництві, я в IT. Разом ночами сиділи над бізнес-планами, ділили клієнтів, ідеї, навіть поради про жінок. Він був інший — більш легкий, більш гнучкий. Там, де я зважував кожен крок, він просто діяв. І в цьому, мабуть, була його перевага. І моя помилка

Усе змінилось після Камілли. Моєї колишньої дружини. Вона з’явилась у моєму житті тоді, коли з Аліною вже все закінчилось. Мені здавалося, що все ще можна виправити, що ми просто втомились, що час усе розставить. Але час не лікує, коли вже нічого тримати. Вона поїхала. А я залишився — із купою незаданих запитань і відчуттям, що щось важливе я впустив, навіть не усвідомивши коли.

Камілла прийшла тихо. Ми познайомилися на бізнес-заході — вона працювала в консалтингу, була з тих жінок, які завжди тримаються рівно, виглядають бездоганно й говорять правильні речі. Мене тоді це привабило: ясність, контроль, жодної драми. Камілла виглядала як стабільність, але насправді була калькулятором у сукні. 

Коли почались проблеми з компанією, я майже не спав. Дні зливалися в одне — зустрічі, документи, цифри, що не сходились. Вона бачила, як мене затягує цей шторм, і відходила все далі. Я не звинувачував. Кожен має межу... Але вже за тиждень після розлучення вона почала з’явилятися поруч з Ігорем на фото — усміхнена, спокійна, в новій сукні й з тим самим поглядом, у якому завжди було трохи розрахунку.

Їхній роман почався швидко і закінчився ще швидше. Але після цього — уже нічого не могло бути, як раніше. Між мною та Ігорем залишилась натягнута тиша. Дружба, побудована на довірі, не витримує, коли один із вас переходить межу.

І сьогодні, коли я побачив, як він дивиться на Аліну, у мені знову щось стиснулося. Не просто цікавість — оцінка. Та сама, з якою Ігор завжди підходив до всього, що йому подобалось. Машини, угоди, жінки — усе для нього було “можливістю”.

І коли він підійшов до неї, коли торкнувся її руки — я вже знав, що буде далі.

Ігор завжди брав те, що йому хотілось. 

Аліна

Ми вийшли на середину танцполу, де світло стало теплішим, майже камерним. Його рука лягла на мою талію, друга — тримала долоню. Я легко поклала свою руку йому на плече. Дихання синхронізувалось, рухи — плавні, без метушні.

— Я Ігор, — сказав він.

— Аліна.

— Мені здається, ми тут єдині, хто не прикидається, що не дивиться на інших.

— А ви дивитесь?

— Я — точно.

Я всміхнулась.

— Я — ні. Я просто танцюю.

— І танцюєте красиво.

Він говорив просто. Без надмірностей. Без банального “ви чарівна”.

У його голосі було щось, чого я давно не чула — справжня, спокійна зацікавленість.

Ми ще кілька секунд мовчали. Музика огортала нас м’яким ритмом. Я відчула, як плечі розслабились, тіло рухалось природно, ніби ми танцювали не вперше.

І тільки раз — одним поглядом — я зрізала залу.

Він сидів трохи осторонь, келих у руці, але не пив. Просто дивився.

Погляд — гострий, вивчаючий, майже роздратований.

Я не відвела очей. Навпаки — затримала погляд на ньому. І… посміхнулась. Ледь-ледь. Без виклику.

А потім повернулась до Ігоря.

— Ви завжди так — підходите до жінок і викрадаєте їх?

— Тільки коли знаю, що шкодуватиму, якщо не зроблю цього.

Ми ще кілька хвилин танцювали, не кваплячись. Розмовляли спокійно, але легко. Сміялись. Не гучно — так, як сміються люди, яким добре.

Ігор жартував, у нього було тонке відчуття моменту, і не було ані краплі спроби щось довести. Я відповідала впевнено, коротко — наче не хотіла, щоби ця розмова закінчувалась, але й не поспішала затягувати її.

Йому вдалось те, що рідко вдавалось іншим — він не намагався зруйнувати мою броню, він просто… був. Присутній, спокійний, уважний.

Коли пісня закінчилась, він затримав мою руку.

— Дякую, — сказав просто.

— І я вам, — відповіла я. І пішла до столика, не озираючись.