Частина 1. Початок після

Аліна

Я стояла біля дзеркала у вбиральні й швидко поправляла губи. Дзеркало було в плямах, хтось, мабуть, бризнув водою або нервово мив руки, але мені було байдуже. Моє відображення — спокійне, впевнене, з тією внутрішньою тишею, яка з’являється тільки після бурі.

За останні півроку я встигла відбудувати себе наново.

Після кількох років у Лондоні, шлюбу, який закінчився розлученням, і тисячі несказаних “чому” — я повернулася в Ейндговен. У рідне, велике, нідерландське сучасне місто, яке пам’ятало мене ще школяркою, а зустріло вже жінкою.

Тихо, без пафосу. Купила квиток — і просто прилетіла. Ніяких гучних заяв, сліз чи обіцянок. Лише одна фраза в голові: “А тепер — тільки вперед.”

Мої батьки залишились жити у Вінсбруку — невеликому, тихому містечку за п’ятдесят кілометрів звідси. Саме там усе колись почалося:

перша зустріч із Софі, перший вечір у барі, Артур, Нік, поцілунки, нічні переписки, дивні погляди й дурне серце, яке тоді ще вірило, що знає, чого хоче.

Вінсбрук залишився частиною моєї історії. А Ейндговен — став новим стартом.

За шість місяців я відкрила свою справу — FERMATA Renovation, консалтингову компанію, що супроводжувала внутрішні ремонти в квартирах і будинках для забудовників.

Працювала, мов скажена, майже без вихідних. Пила каву прямо на будівництвах, зустрічалася з клієнтами в неділю ввечері, воювала з підрядниками і вираховувала бюджети з точністю до цента.

Але тепер це приносило плоди. Мене знали в місті. Мою справу хвалили. Клієнти рекомендували, конкуренти дивилися косо, а забудовники вже не запитували: «Хто це?».

Я не просто вижила — Я вистояла.

І зараз, коли я відкривала двері з вбиральні до ресторанної зали, я знала:

я вже інша.

Не та, що поїхала шукати себе.

А та, що вже знайшла.

Артур

Цей вечір мав бути формальністю. Кілька партнерів, обговорення нової угоди, легкий алкоголь, стандартний тост “за успіх”. Я майже не слухав. Погляд ковзав по людях, але думками я вже був у завтрашніх переговорах.

Ігор сидів поруч, як завжди — занадто гучний, занадто впевнений у собі. Говорив з усіма, сміявся над своїми жартами. І раптом штовхнув мене ліктем.

— Дивись яка лялька зайшла.

Я навіть не хотів підводити голову, але все ж глянув. І в ту секунду весь шум у залі просто зник. Я впізнав її з першого кроку. Світле хвилясте волосся спадало на плечі, підсвічене теплим світлом. Довгі ноги, струнка фігура і… червоні, пишні губи.

Я мало що пам’ятаю з тієї розмови коли ми сиділи в машині, і я, ніби між іншим, сказав, що люблю, коли на дівчині червона помада. Вона засміялась тоді й відповіла: “А ти, мабуть, думаєш, що я ніколи таку не ношу.” Після того вона завжди приходила на зустрічі з нафарбованими губами. Робила вигляд, що це звичка. А я робив вигляд, що вірю. Ніби це не для мене. Ніби я нічого не зрозумів.

І от тепер — ті самі губи, той самий колір. Тільки все інше змінилось. Вона виглядала по-іншому: дорослішою, спокійною, упевненою. У її рухах зникла та поспішність, яка раніше видавала внутрішню дитину.

Я дивився на неї й намагався зрозуміти, що саме відчуваю. Не шок і не біль. 

Я шукав логіку. Чому саме зараз, чому саме тут. Може, просто збіг. Може, нагадування. А може, життя вирішило показати, що деякі історії не мають крапки — лише паузи.

Аліна

“КЕГ” — мій улюблений ресторан. Саме тут я колись святкувала дні народження, успіхи, розриви, просто життя. Тут лунали тости, розливались коктейлі, сміялися до сліз і танцювали на барній стійці. Цей заклад знав мене різною — веселою, розбитою, закоханою, сильною. І сьогодні він зустрічав мене знову.

Легка вібрація підлоги, музика з живої сцени, крики “за любов!”, аплодисменти — все було як завжди в п’ятницю. Столики переповнені, офіціанти носились з тацями, у залі пахло вином і трохи парфумами.

А ще — відчувалось якесь передчуття. Місто було живе. І я була частиною цього.

— А от і Аліна! — вигукнула Марта, щойно я зайшла до зали.

Її голос перекрив музику, обійми були щирі. — Ми вже думали, ти здалась.

— Я не здаюсь. Ви ж мене знаєте, — усміхнулась і пальцями легенько вдарила по келиху з ігристим, який мені одразу подали. Дзвін скла був чітким, ніби маленький сигнал: я повернулась, і я тут, щоби виблискувати.

Я була у чорній вишуканій сукні з відкритими плечима. Спина рівна, підбори впевнені, погляд спокійний. Образ — на мільйон.

Але справжня сила була не зовні.

Всередині — броня. Спокій, впевненість, досвід і тиша, в якій вже ніхто не міг порушити баланс.

Я більше не була дівчиною, яка втекла. Я була жінкою, яка повернулась — на своїх умовах.

— Дівчата, підемо трохи розімнемось? — Марта вже потягнула мене до танцполу, виблискуючи сережками й ентузіазмом.

— Ви без мене й пісню не дотанцюєте, — відповіла я, поставивши келих і встаючи.

Рух — упевнений. Усмішка — правильна. А всередині — контроль.

На танцполі було тісно, але нашій четвірці завжди вдавалось викрутитись так, щоб навколо всі розступались. Ми сміялись, крутились, хтось підспівував, хтось кричав “давай ще!” у ритм.

Музика лунала динамічно, вдаряла в ребра і підкидала пульс.

Я рухалась вільно, без розрахунку, без спроб справити враження. Просто кайфуючи.

Сукня блищала в світлі софітів, моя усмішка — справжня, тіло — розслаблене.

І саме тоді, в одному з обертів, я побачила його...