Епілог. Через два роки

Артему три роки. Він бігає садом, ганяється за метеликом, сміється голосно, радісно. Марія сидить на ганку, дивиться на нього, посміхається.

Петро виходить з дому з двома чашками кави:

— Для тебе.

— Дякую, — Марія бере чашку, робить ковток. — Ідеальна, як завжди.

Петро сідає поруч. На її пальці блищить каблучка — не та, що дав Максим, а нова. Вони одружилися тихо, без гостей, просто вони двоє та Артем. У ратуші, за п’ятнадцять хвилин. Але це було найщиріше весілля, яке Марія коли-небудь мала.

— Про що думаєш? — питає Петро.

— Про те, як дивно влаштоване життя, — відповідає Марія. — Два роки тому я думала, що моє життя закінчилося. А тепер…

— Тепер воно тільки починається, — закінчує Петро.

Артем підбігає до них:

— Дивіться! Метелик!

Він тримає на долоні жовтого метелика. Той сидить, розправивши крила.

— Красивий, — каже Марія. — Але пусти його, добре? Він має летіти.

Артем розкриває долоню. Метелик злітає, кружляє над ними, потім зникає в небі.

— До побачення, метелику! — кричить Артем і біжить далі.

Марія та Петро дивляться йому вслід. Потім дивляться один на одного. І в цьому погляді — все. Любов, що народилась із болю. Сім’я, що виникла з руїн. Надія, що виросла з відчаю.

— Я люблю тебе, — каже Марія.

— Я теж люблю тебе, — відповідає Петро.

Вони цілуються, повільно, ніжно, поки їхній син бігає садом, поки сонце світить над ними, поки життя — складне, непередбачуване, болісне, але прекрасне життя — продовжується.

Десь там, у невидимому світі, дві душі дивляться на них. Максим і Ірина. Вони бачать свого сина, онука, що бігає садом. Бачать Петра та Марію, що сидять обійнявшись на ганку.

І, можливо — тільки можливо — вони посміхаються. Посміхаються, бо їхні люблені не загубилися в пітьмі горя. Не зламалися. Знайшли один одного. Знайшли спосіб жити далі.

Не забуваючи.

Але й не зупиняючись.

Марія встає, йде до Артема:

— Час обідати, малюк.

— Ще трошки! — просить він.

— Ще п’ять хвилин, — погоджується вона.

Петро підходить, бере її за руку. Вони стоять разом, дивлячись, як їхній син грається, як сонце золотить його світле волосся — таке саме, як у Максима.

— Він щасливий, — каже Петро тихо.

— Так, — киває Марія. — І це найголовніше.

Вони йдуть до будинку разом, рука в руці. За ними Артем біжить, сміється, кричить щось про метеликів та квіти. Життя кипить, рухається вперед, не питаючи дозволу.

На столику в їхній спальні, там, де сонячне проміння падає м’яким світлом, стоїть фотографія. Максим тримає велику рибу, посміхається в камеру. Поруч — Ірина, її очі сповнені любові до сина.

І коли вітер проникає крізь відчинене вікно, здається, ніби фотографія оживає на мить. Ніби вони благословляють це нове життя, цю нову родину, що виросла з попелу їхньої трагедії.

Марія бачить фотографію, коли проходить повз. Зупиняється, торкається рамки:

— Дякую, — шепоче вона. — Дякую за все. За Артема. За Петра. За те, що ви були частиною мого життя, навіть якщо занадто короткий час.

Петро підходить ззаду, обіймає її:

— Вони знають.

— Звідки ти впевнений?

— Бо інакше ми б не знайшли одне одного. Інакше ми б зламалися. Але ми тут. Живі. Разом. І це — їхній подарунок нам.

Марія обертається в його обіймах, цілує його. За дверима кімнати чути, як Артем грається, щось бурмоче собі під ніс дитячою мовою.

— Ходімо, — каже Марія. — Наш син чекає.

Наш син. Ці слова більше не ріжуть, не болять. Вони гріють, об’єднують, дають силу.

Вони виходять з кімнати, залишаючи фотографію в сонячному промінні. Йдуть до кухні, де Артем вже сидить за столом, чекаючи на обід.

— Тато, — каже він, дивлячись на Петра, — а ти розкажеш мені ще одну історію про мого іншого тата? Того, що на небі?

Петро сідає поруч з ним, бере на коліна:

— Звичайно, синку. Хочеш почути про те, як він врятував кошеня?

— Так! — очі Артема світяться.

Марія готує обід, слухає, як Петро розповідає. Розповідає про Максима — не з болем, не зі скорботою, а з любов’ю. З теплотою. З радістю, що може ділитися цими спогадами з онуком.

І раптом вона усвідомлює — вони справилися. Вони взяли найстрашнішу трагедію свого життя і перетворили її на щось інше. Не забули біль. Не зрадили пам’ять. Але знайшли спосіб жити, попри все.

Знайшли спосіб любити знову.

Вечір приходить тихо. Артем засинає після довгого дня, його дихання рівне, спокійне. Марія та Петро сидять у вітальні, дивляться у вікно на зоряне небо.

— Бачиш ту зірку? — Петро вказує на найяскравішу. — Максим завжди казав, що коли помре, стане зіркою. Щоб ми могли його бачити.

Марія дивиться, усміхається:

— А Ірина?

— Вона поруч. Бачиш, трохи лівіше? Дві зірки поруч. Вони разом, як і мали бути.

Вони дивляться на небо, тримаючись за руки. І в цей момент усе стає на свої місця. Минуле, теперішнє, майбутнє. Біль, любов, надія. Все переплітається в єдине ціле, яке називається життям.

Життям після.

Життям, що продовжується, попри все.

Життям, яке вони будують разом — Марія, Петро та Артем. Троє людей, з’єднаних трагедією, але скріплених любов’ю.

І десь там, на тій яскравій зірці, Максим дивиться на них і посміхається. Посміхається, бо його син ростє в любові. Бо його дружина щаслива. Бо його батько знайшов спосіб жити далі.

А поруч, на другій зірці, Ірина теж дивиться. І, можливо — тільки можливо — вона теж посміхається. Посміхається, бо зрозуміла нарешті: любов не ділиться. Вона множиться. І навіть у трагедії можна знайти красу, якщо не боятися дивитися.

Марія встає, простягає руку Петро:

— Ходімо спати. Завтра новий день.

— Завтра нове життя, — усміхається Петро, беручи її руку.

Вони йдуть до спальні, вимикаючи світло за собою. Будинок занурюється в темряву, але це тепла, затишна темрява. Темрява дому, де живе сім’я. Де є любов.