Частина дванадцята. Новий початок

Весна прийшла рано. Березень був теплим, дерева розпускалися швидше за звичай. Марія та Петро знайшли будинок — невеликий, затишний, на околиці іншого міста, за сто кілометрів від старого життя.

Упаковувати речі було важко. Кожна коробка — це спогад. Кожна річ — це питання: брати чи залишити?

Марія стояла в кімнаті Максима — тепер кімнаті Артема, — і дивилася на старі іграшки на полицях.

— Бери, — сказав Петро з порога. — Бери все, що хочеш. Артем має знати, що належало його батькові.

Марія кивнула, почала складати іграшки в коробку. Петро підійшов, допоміг.

— Ця машинка, — сказав він, беручи старий іржавий автомобільчик, — Максим возив її скрізь. Навіть спати клав поруч. Ірина жартувала, що він одружиться на машинках, коли виросте.

Марія посміхнулася:

— Розкажеш Артему?

— Звичайно. Розповім всі історії. Всі, що пам’ятаю.

Вони працювали разом, пакували, згадували. Іноді плакали. Іноді сміялися. Іноді просто стояли мовчки, тримаючись за руки.

День переїзду був сонячним. Вантажівка стояла перед будинком, вантажники виносили коробки, меблі. Марія тримала Артема на руках — йому було вже вісім місяців, він важкий, але вона не хотіла випускати його.

— Готова? — запитав Петро, підходячи.

— Так, — відповіла Марія. — А ти?

Петро подивився на будинок — на ці сірі стіни, на ці вікна, крізь які він дивився стільки років:

— Готовий. Тут було моє минуле. Але там, — він вказав на дорогу, — там наше майбутнє.

Вони сіли в машину. Артем на задньому сидінні у своєму кріслі, гойдав новою іграшкою. Петро завів двигун, але не поїхав одразу. Дивився в дзеркало заднього виду на будинок.

— Прощавай, — прошепотів він. — Спасибі за все.

Марія поклала руку йому на плече. Він накрив її своєю рукою, стиснув.

Вони поїхали. Будинок зникав у дзеркалі — все менший, менший, поки не став точкою, поки не зник зовсім.

Нова оселя зустріла їх свіжою фарбою та запахом деревини. Будинок був світлим, з великими вікнами, через які заливалося сонце. Кімната для Артема була на другому поверсі, з видом на сад.

— Тут він буде щасливим, — сказала Марія, дивлячись у вікно.

— Ми всі будемо щасливі, — відповів Петро, обіймаючи її ззаду.

Вони стояли так, дивлячись на сад, поки Артем повзав по підлозі, досліджуючи новий простір. Поки сонце повільно хилилося до заходу, малюючи світло золотим.

Того вечора, коли Артем заснув у своєму новому ліжечку, Марія та Петро сиділи на кухні за чаєм — їхній ритуал, який вони принесли зі старого життя.

— Думаєш, ми зробили правильно? — запитала Марія.

— Не знаю, — чесно відповів Петро. — Але я знаю, що я щасливий. Вперше за довгий час по-справжньому щасливий. А ти?

Марія замислилася, потім посміхнулася:

— Так. Я теж щаслива. І знаєш що? Я думаю, що Максим був би радий. Радий, що я не залишилась сама. Що Артем має сім’ю. Справжню сім’ю.

— А Ірина?

Марія подумала про ту суворе жінку, яка ніколи не взяла її за руку:

— Ірина любила свого сина. І я думаю, що в глибині душі вона любила мене теж. Просто боялася. Боялася втратити Максима. І ця втрата сталася, але не через мене. Просто… сталася.

Петро кивнув. Підвівся, простягнув руку:

— Ходімо.

— Куди?

— Покажу тобі щось.

Він повів її до кімнати, яка мала стати їхньою спальнею. На столику біля ліжка стояла фотографія — Максим з Іриною, усміхнені, щасливі.

— Я хочу, щоб вони були тут, — сказав Петро. — З нами. Не як привиди минулого, а як частина нашої родини. Щоб Артем бачив їх кожен день. Щоб знав, що його люблять не тільки ми, а й вони, десь там.

Марія заплакала — від щастя, від полегшення, від любові до цього чоловіка, який розумів усе без слів.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— Не дякуй. Це наша родина. Вся наша родина.

Вони обнялися, стояли в темряві нової кімнати, нового дому, нового життя. А на столику фотографія усміхалася їм — не з докором, не з болем, а з благословенням.