Частина одинадцята. Рішення

Зима прийшла зі снігом та тишею. Марія та Петро не говорили більше про той поцілунок. Не обговорювали, що він означає, куди веде. Просто продовжували жити — піклуватися про Артема, готувати разом, сидіти вечорами за чаєм.

Але щось змінилося. Дотики стали частішими — випадкове торкання рук, коли передавали один одному тарілку. Об’єднання в дверях. Рука на плечі під час розмови.

Погляди теж змінилися. Тепер, коли Петро дивився на Марію, в його очах було щось тепле, м’яке. Коли Марія дивилася на нього, відчувала, як серце прискорюється.

Одного вечора, коли Артем спав, Петро покликав її до свого кабінету. Вона ніколи там не була — це був його святий простір, куди він ховався від світу.

Кабінет був невеликим. Письмовий стіл, книжкові полиці, старе крісло. На стіні — фотографія Ірини та Максима.

— Сядь, — запросив Петро, вказуючи на крісло.

Марія сіла. Він ходив по кімнаті, нервово, наче шукав слова.

— Я багато думав, — почав він нарешті. — Про нас. Про те, що відбувається. Про те, що це означає.

Марія чекала мовчки.

— Я розумію, що людям це здасться дивним, — продовжував Петро. — Свекор і невістка. Через рік після смерті сина та дружини. Але коли я думаю про це, коли справді чесний з собою… я не відчуваю провини. Або ганьби. Я відчуваю тільки… правильність.

Він зупинився перед нею:

— Ми обоє були розбиті. Обоє втратили все. Але якимось дивом ми знайшли один одного в цих руїнах. І тепер я не можу уявити своє життя без тебе. Без Артема. Без того, як ти посміхаєшся вранці, як співаєш йому колискові, як готуєш каву занадто міцну, бо забуваєш, скільки класти.

Марія посміхнулася крізь сльози.

— Я не прошу тебе забути Максима, — сказав Петро. — Ніколи. Він був твоїм чоловіком, батьком твоєї дитини. Але я прошу… дозволь мені бути поруч. Не замість нього. Поруч з його пам’яттю.

Марія підвелася, підійшла до нього:

— Петре, я теж багато думала. І знаєш, що найбільше мене лякає? Не те, що люди скажуть. Не те, що це може бути неправильно. А те, що я можу тебе втратити. Що якщо ми спробуємо і щось піде не так… я втрачу не тільки партнера, а й друга, опору, людину, яка допомагає мені вижити.

— Це не піде не так, — сказав Петро, беручи її за руки. — Я не дозволю. Ми вже пройшли через найгірше. Що ще може нас зламати?

Марія подивилася на фотографію на стіні — на Ірину та Максима:

— Ти думаєш, вони б зрозуміли?

Петро теж подивився:

— Максим — так. Він любив тебе. Хотів, щоб ти була щаслива. А Ірина… — він замовк. — Ірина була складною жінкою. Але вона любила нашого сина більше за все. І я думаю, що вона б хотіла, щоб його дитина росла в сім’ї. У справжній сім’ї, де є любов.

— А є? — тихо запитала Марія. — Любов?

Петро подивився їй в очі:

— Я не можу порівнювати з тим, що відчував до Ірини. Це було інше життя, інший я. Але те, що я відчуваю до тебе… це реальне. Це сильне. І це росте з кожним днем.

Марія стояла, не відводячи погляду. Потім повільно підняла руку, торкнулася його обличчя:

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. — Не так, як Максима. Інакше. Але люблю.

Петро закрив очі, притиснувся щокою до її долоні:

— Я теж. Я теж люблю тебе.

Вони поцілувалися — не обережно, як у машині, а глибоко, пристрасно, як два люди, які занадто довго стримувалися. Марія відчула, як щось всередині неї розкривається, оживає. Вона думала, що ця частина її померла разом з Максимом. Але ні. Вона просто спала. Чекала.

Коли поцілунок закінчився, вони стояли, обійнявшись, дихаючи важко.

— Що тепер? — запитала Марія.

— Тепер, — Петро відсунувся, дивлячись на неї, — тепер ми будуємо нове життя. Разом. Але не тут.

— Що ти маєш на увазі?

Петро взяв її за руку, повів до столу. На ньому лежала газета з оголошеннями про продаж будинків.

— Цей дім, — сказав він, — повний спогадів. Хороших і поганих. Ірина тут народила Максима. Максим тут ріс. Але тепер… тепер ці стіни пам’ятають тільки біль.

Він подивився на Марію:

— Я хочу, щоб ми почали спочатку. Знайшли новий дім, десь, де немає минулого. Де Артем виростатиме, де ми будуватимемо нові спогади. Де ми можемо бути собою, без оглядки на те, що думають інші.

Марія дивилася на газету, потім на нього:

— Ти впевнений? Цей будинок — твоє життя.

— Був, — поправив Петро. — Був моїм життям. Але те життя закінчилося в лютому, на тій дорозі. Тепер у мене інше життя. З тобою. З Артемом. І я хочу жити його повністю, без тіні минулого.

Марія обійняла його:

— Тоді так і зробимо. Знайдемо новий дім. Почнемо спочатку.

— Разом?

— Разом.

Вони стояли в кабінеті, обійнявшись, поки за вікном падав сніг, поки світ повільно змінювався. І десь у цих обіймах, у цій тиші, народжувалося щось нове — не заміна старому коханню, а його продовження. Інша форма, інший вираз, але така ж сильна, така ж справжня.