Частина десята. Перша усмішка в темряві

Листопад повернув холод. Рік від весілля. Рік від того дня, коли Марія востаннє бачила Максима живим. Вона прокинулася того ранку з важким каменем у грудях.

Петро вже не спав. Вона знайшла його на кухні, він сидів зі старим фотоальбомом. На сторінках — Максим у різному віці. Дитина. Підліток. Юнак. Ірина поруч з ним на багатьох фото — усміхнена, щаслива.

— Доброго ранку, — сказала Марія тихо.

Петро підвів голову. Його очі були червоними:

— Рік.

— Так. Рік.

Вона сіла поруч, дивилася на фотографії. На одній Максим тримав велику рибу, посміхався в камеру. Йому було років п’ятнадцять.

— Ми їздили на рибалку, — сказав Петро. — Він тоді вперше спіймав щуку. Був такий щасливий. Ірина сміялася, що він тиждень розповідав про це всім знайомим.

Марія посміхнулася крізь сльози:

— Він мені теж розповідав. Про ту рибалку. Казав, що це був один з найкращих днів його дитинства.

Вони сиділи в тиші, гортали альбом. Кожна фотографія — це історія. Кожна історія — це біль, але й любов. Спогад про те, що було і чого більше ніколи не буде.

— Хочеш поїхати на цвинтар? — запитав Петро.

— Так. Візьмемо Артема?

— Звичайно. Хай познайомиться з батьком і бабусею.

Вони поїхали втрьох. Артем спав у автокріслі, несвідомий того, куди вони їдуть і чому. На цвинтарі було тихо, листя під ногами шурхотіло.

Могила була доглянутою — Петро приїжджав сюди регулярно. Два надгробки поруч. “Ірина Ковалевська. Любляча дружина та мати.” “Максим Ковалевський. Любний син та чоловік.”

Марія поклала квіти, опустилася на коліна. Петро став поруч, тримаючи Артема на руках.

— Привіт, — прошепотіла Марія. — Це я. І це… це наш син. Артем. Йому три місяці. Він схожий на тебе. Очі — точнісінько твої. І посмішка теж.

Вона замовкла, не знаючи, що ще казати. Як уміститися в слова все те, що вона відчувала?

— Мені тебе не вистачає, — сказала вона нарешті. — Кожен день. Кожну мить. Я намагаюся бути сильною, намагаюся жити далі, але… але це так важко без тебе.

Петро опустився поруч з нею, все ще тримаючи Артема:

— Ірино, — почав він, і голос тремтів. — Максиме. Я хочу, щоб ви знали… Маріє та Артем у мене. Я дбаю про них. Обіцяю, що доглядатиму. Що вони ніколи не будуть самі.

Артем раптом заплакав — не голосно, а тихо, наче відчув сум навколо. Марія взяла його з рук Петра, заколисала:

— Тихо, малюк. Все гаразд.

Але Артем не заспокоювався. Марія приклала його до грудей, він почав їсти. Вона сиділа на холодній землі біля могили чоловіка, годувала їхнього сина, а Петро сидів поруч, і це було одночасно найсумніше і найсвітліше, що вона коли-небудь відчувала.

Коли Артем наївся і заснув, вони ще трохи посиділи. Потім Петро простягнув руку, допоміг Марії підвестися:

— Час йти.

Вони пішли до машини. Перед тим як сісти, Марія обернулася, подивилася на могилу востаннє:

— До побачення. Я люблю тебе.

У машині вони довго мовчали. Петро вів, Марія дивилася у вікно. Артем спав на задньому сидінні.

— Як ти думаєш, — сказав Петро раптом, — як вони дивляться на нас звідти? Що відчувають?

Марія замислилася:

— Думаю… думаю, що вони раді. Що ми не здалися. Що знайшли спосіб жити далі. Разом.

— Разом, — повторив Петро, і в цьому слові було щось нове. Щось, що змусило серце Марії битися швидше.

Вона подивилася на нього. Він тримав руль, дивився на дорогу, але в кутку губ була ледь помітна посмішка.

— Петре, — почала вона обережно. — Що ти маєш на увазі?

Він не відповів одразу. Проїхали ще кілька хвилин у тиші. Потім він зупинив машину на узбіччі, вимкнув двигун, повернувся до неї:

— Маріє. Я не знаю, чи правильно говорити це. Не знаю, чи не занадто рано. Але я відчуваю… щось.

Серце Марії завмерло:

— Що саме?

— Не знаю, як це назвати. Це не те, що я відчував до Ірини. Це інше. Але воно є. І воно росте. З кожним днем, який ми проводимо разом. З кожною розмовою. З кожним разом, коли ти посміхаєшся Артему, або коли готуємо разом вечерю, або коли просто сидимо у тиші.

Марія не могла дихати. Вона знала, що має відчувати — шок, обурення, провину. Але замість цього відчувала тільки… розуміння. Бо вона теж це відчувала. Теж помічала, як щось змінюється між ними.

— Я теж, — прошепотіла вона. — Я теж це відчуваю.

Петро взяв її руку:

— Я знаю, що люди не зрозуміють. Скажуть, що це неправильно. Що занадто швидко. Що ми зраджуємо їхню пам’ять.

— Але ми не зраджуємо, — сказала Марія твердо. — Ми не забуваємо їх. Ніколи не забудемо. Просто… просто ми живі. І нам потрібно продовжувати жити.

— З тобою, — додав Петро. — Я хочу продовжувати жити з тобою. Не просто під одним дахом. Не просто як люди, які ділять біль. А як… як партнери. Як родина.

Марія заплакала. Вона притягнула його до себе, обійняла. Він обійняв її у відповідь, і вони сиділи так у машині на узбіччі дороги, поки Артем тихо спав позаду, поки світ навколо продовжував рухатися.

— Що ми робимо? — запитала Марія, коли вони нарешті відпустили один одного.

— Не знаю, — зізнався Петро. — Але думаю… думаю, ми маємо бути чесними. Один з одним, з собою. І якщо це справжнє, якщо це не просто потреба у втіхи після горя… тоді ми знайдемо шлях.

Марія кивнула. Вона взяла його обличчя в долоні, подивилася в очі:

— Я не хочу тебе втратити. Ані як опору, ані як друга, ані… ані як щось більше.

— Ти мене не втратиш, — пообіцяв Петро. — Ніколи.

Він нахилився, і їхні губи зустрілися. Поцілунок був м’яким, обережним, повним питань. Але коли вони відірвалися один від одного, обоє знали — це було правильно. Не раціонально, не логічно, не те, що схвалить суспільство. Але правильно для них.

Вони поїхали додому. В дзеркалі заднього виду Марія бачила Артема — він прокинувся, дивився своїми блакитними очима на світ за вікном. Посміхався.