Частина дев’ята. Зближення

Артему виповнилося три місяці. Він став активнішим — реагував на звуки, стежив очима за рухом, хапав іграшки. Марія та Петро проводили з ним багато часу — грали, розмовляли, читали книжки, навіть коли знали, що він не розуміє слів.

Одного вечора, коли Артем нарешті заснув після довгого дня, Марія та Петро сиділи разом на кухні за чаєм. Це стало їхнім ритуалом — щовечора, коли дитина спала, вони сідали, пили чай, розмовляли.

— Як ти думаєш, він пам’ятатиме їх? — запитав Петро раптом.

Марія знала, про кого він говорить:

— Максима та Ірину? Він ніколи їх не бачив.

— Так. Але ми можемо розповідати. Показувати фотографії. Зробити так, щоб він знав, хто вони були.

— Ти хочеш цього?

Петро кивнув:

— Так. Хочу, щоб він знав, що його батько був хорошою людиною. Що його бабуся любила готувати і співати. Що у нього була родина, навіть якщо він її не пам’ятає.

Марія простягнула руку через стіл, взяла його долоню:

— Ми розповімо йому. Я обіцяю. Він знатиме про них все.

Петро стиснув її руку, не відпускаючи. Вони сиділи так — рука в руці, — і це було природно. Не незручно, не дивно. Просто природно.

— Маріє, — почав Петро після довгої паузи. — Я маю щось сказати.

— Що?

Він подивився їй в очі:

— Я хочу вибачитися. За все. За те, як я ставився до тебе на початку. За холод, за відстороненість. За те, що я… що я звинувачував тебе.

— Петре…

— Ні, дослухай, — він стиснув її руку сильніше. — Я звинувачував. Не словами, але… але поглядом, мовчанням, поведінкою. Мені було легше думати, що ти винна, ніж визнати правду.

— Яку правду?

— Що ніхто не винен. Що це просто жахлива, безглузда випадковість. Що Ірина поїхала за кермом, бо любила керувати. Що Максим поїхав з нею, бо любив маму. Що це могло статися в будь-який день, у будь-який момент. І що ти… ти не мала з цим нічого спільного.

Марія заплакала. Не від горя — від полегшення. Від того, що нарешті почула ці слова.

— Я знаю, що ти не винна, — продовжував Петро, сам плачучи. — Я завжди знав. Але знати і приймати — це різні речі. І мені знадобився весь цей час, вся ця біль, щоб нарешті прийняти.

— Я теж себе звинувачувала, — зізналася Марія. — Кожен день думала: а що якби я поїхала з ними? Що якби запропонувала поїхати окремо? Що якби…

— Не роби цього, — Петро підвівся, обійшов стіл, обійняв її. — Не муч себе “що якби”. Я роблю це кожен день, і це нікуди не веде. Тільки глибше в пітьму.

Марія обійняла його у відповідь. Вони стояли на кухні, обійнявшись, двоє зламаних людей, які нарешті знайшли один в одному не ворога, а союзника.

Коли вони відпустили один одного, Петро сказав:

— Я боюся.

— Чого?

— Втратити вас. Тебе і Артема. Я знаю, що це нелогічно, але щоразу, коли ви виходите з дому, коли ви не відповідаєте на дзвінок… я думаю: “А що якщо знову?” Я не переживу це втретє.

Марія взяла його обличчя в долоні:

— Ми нікуди не підемо. Чуєш? Ми тут. З тобою. І ми залишимося.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він кивнув, витер сльози. Потім раптом запитав:

— А ти? Ти не боїшся?

— Постійно, — зізналася Марія. — Боюся, що не впораюся. Що буду поганою матір’ю. Що Артем виросте і запитає про батька, а я не зможу дати йому відповіді, які його задовольнять.

— Ти чудова мати, — сказав Петро твердо. — І Максим був би пишатися тобою. Тим, як ти тримаєшся. Тим, як ти піклуєшся про нашого сина.

Наш син. Він сказав “наш син”. Марія відчула, як щось тепле розливається в грудях.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Вони повернулися до чаю, але атмосфера змінилася. Стала легшою, світлішою. Вони розмовляли про звичайні речі — про те, що приготувати завтра, про те, як Артем вже починає тримати голову, про погоду.

Але під цими звичайними словами була нова близькість. Нове розуміння. Вони більше не були чужими людьми, що живуть під одним дахом через обставини. Вони були сім’єю — непрогнозованою, незвичайною, зламаною, але сім’єю.