Частина восьма. Перші місяці

Повернення додому було дивним. Марія з Артемом на руках увійшла в будинок, і він здався їй іншим. Не таким холодним, не таким порожнім. Наче народження дитини принесло сюди щось нове — життя, надію, майбутнє.

Петро допоміг їй піднятися до кімнати. Марія побачила, що за час її відсутності він щось змінив — зібрав старі постери зі стін, прибрав підліткові іграшки з полиць. Замість них стояла дитяча колиска, яку він, очевидно, купив. Пеленальний столик. Шафка з дитячим одягом.

— Коли ти встиг? — здивувалася Марія.

Петро почухав потилицю, ніяково:

— Вчора. Після того, як ти народила. Не міг спати, то подумав… що треба підготувати кімнату.

Марія поклала Артема в колиску. Він спав, обличчя спокійне, дихання рівне. Вона повернулася до Петра:

— Дякую. Це… це дуже багато значить.

Він кивнув, дивлячись на онука:

— Він такий маленький. Я забув, якими маленькими вони народжуються.

— Ти пам’ятаєш Максима немовлям?

— Звичайно. Кожну мить. — Петро посміхнувся сумно. — Він теж так спав — тихо, спокійно. Ірина завжди переживала, чи дихає він. Перевіряла кожні п’ять хвилин.

Вони помовчали, дивлячись на дитину. Потім Петро сказав:

— Якщо тобі щось потрібно — їжа, допомога, що завгодно — кажи. Я не експерт у дітях, але… я можу вчитися.

— Ми обоє можемо вчитися, — відповіла Марія.

Перші ночі були важкими. Артем прокидався кожні дві-три години, плакав, хотів їсти. Марія годувала його, гойдала, співала тихі колискові. Іноді вона плакала разом з ним — від втоми, від гормонів, від того жахливого усвідомлення, що вона робить це сама. Без Максима. Без його підтримки, його усмішки, його слів: “Ти чудово справляєшся.”

Одної ночі, коли Артем особливо довго не міг заспокоїтися, у двері постукали. Увійшов Петро:

— Можна?

— Звичайно, — Марія хитала дитину на руках, сама ледь тримаючись на ногах від втоми.

— Дай мені, — Петро простягнув руки. — Поспи трохи. Я погойдаю.

— Ти впевнений?

— Певен. Я ж казав — я можу вчитися.

Марія передала йому Артема. Лягла на ліжко, не роздягаючись. За хвилину вже спала.

Коли вона прокинулася кілька годин потому, Петро все ще сидів у кріслі біля вікна. Артем спав у його обіймах. Петро теж заснув, голова нахилена, дихання спокійне.

Марія дивилася на них — на цього чоловіка, який втратив все, але знайшов у собі сили допомагати їй. На цю дитину, яка мала вирости без батька, але принаймні матиме діда.

Вона підійшла тихо, обережно взяла Артема з рук Петра, поклала в колиску. Петро прокинувся:

— Вибач, заснув…

— Не вибачайся, — посміхнулася Марія. — Дякую. За допомогу.

Петро підвівся, розім’яв плечі:

— Завжди. Знай, що завжди можеш покликати.

Він пішов, зачинив двері. Марія сіла в крісло, де щойно сидів він, дивилася на сплячого сина. Подумала: можливо, ми справимося. Можливо, разом ми знайдемо спосіб жити в цьому новому світі, де немає Максима та Ірини, але є ця маленька жива людина, яка потребує нас обох.

Дні складалися в тижні. Петро та Марія виробили рутину — вона годувала Артема, він допомагав з купанням, з прогулянками, з домашніми справами. Вони розмовляли більше — про дитину, про те, як вона росте, змінюється.

— Сьогодні він посміхнувся, — сказала Марія одного ранку за сніданком. — Справжня усмішка, не просто газики.

Петро відклав газету:

— Правда?

— Правда. Хочеш подивитися? Може, посміхнеться ще раз.

Вони пішли до кімнати. Артем лежав у колисці, дивився на іграшку, що висіла над ним. Петро нахилився:

— Привіт, хлопчику.

Артем подивився на діда і раптом широко посміхнувся — беззубою, неповноцінною посмішкою немовляти, але такою щирою, такою радісною.

Петро завмер. Потім повільно простягнув палець. Артем схопив його своєю крихітною ручкою, стиснув. Не відпускав.

— Він… він тримає мене, — прошепотів Петро, і голос його тремтів.

Марія стояла поруч, дивилася на них — на діда та онука, які дивилися один на одного, з’єднані одним крихітним дотиком. І раптом Петро заплакав. Сильно, голосно, не соромлячись сліз.

Марія обійняла його за плечі. Він обернувся, притиснувся до неї, плакав їй на плече:

— Я так скучив за ними. За Іриною. За Максимом. Кожен день я прокидаюся і на хвилину забуваю. І потім пам’ятаю. І це… це вбиває мене щоразу.

— Я знаю, — шепотіла Марія, сама плачучи. — Я теж. Я теж щодня пам’ятаю.

Вони стояли так, обійнявшись, поки Артем тихо ворушився в колисці, поки сонце за вікном повільно піднімалося вгору, освітлюючи кімнату теплим світлом.

Коли вони нарешті відпустили один одного, Петро витер очі:

— Вибач. Я не хотів…

— Не вибачайся, — Марія взяла його за руку. — Ніколи не вибачайся за те, що відчуваєш біль. Ми обоє маємо право на цей біль.

Петро стиснув її руку у відповідь:

— Як ти це робиш? Як ти залишаєшся такою сильною?

Марія подивилася на Артема:

— Бо мушу. Бо є він. І якщо я зламаюся, якщо дозволю собі втонути в горі… хто подбає про нього?

— Я, — тихо сказав Петро. — Я подбаю. Про вас обох.

Вони подивилися один на одного. І в цей момент щось змістилося — якась невидима стіна, яка стояла між ними весь цей час, почала тріснути.