Частина сьома. Народження

П’ятнадцяте серпня. Марія прокинулася о третій ночі від болю. Не від переймань — вона вже знала, як вони мають відчуватися з книжок та розповідей лікаря, — а від чогось іншого. Гострого, пекучого болю внизу живота.

Вона застогнала, обхопила живіт руками. Дитина ворушилася дико, наче теж відчувала щось не те.

— Ні, — прошепотіла Марія. — Ще не час. Ще два тижні…

Але біль посилився. Вона відчула, як щось тепле потекло вниз по ногах. Води. Води відійшли.

— Петре! — закричала вона. — Петре!

Кроки на сходах — швидкі, панічні. Двері її кімнати відчинилися. Петро ввійшов у піжамі, волосся розтріпане:

— Що сталося?

— Дитина, — Марія стиснула зуби від чергової хвилі болю. — Вона йде. Треба… треба їхати…

Петро кинувся до неї, допомагаючи встати:

— Зараз. Зараз все буде. Я одягнуся, візьму ключі…

Він метушився, намагаючись одночасно допомогти їй і зібратися сам. Марія тримала його за руку, намагаючись дихати так, як їй говорили на курсах для вагітних. Глибоко. Повільно.

Але біль був таким сильним, що дихання не допомагало.

Вони дісталися до машини — повільно, Петро підтримував її під лікоть. Посадив на заднє сидіння, сам сів за кермо. Завів двигун, поїхав.

— Тримайся, — казав він, дивлячись у дзеркало заднього виду. — Ще трохи.

Марія кусала губу до крові, намагаючись не кричати. Кожна вибоїна на дорозі відгукувалася новою хвилею болю. Здавалося, дорога до лікарні нескінченна.

Коли вони нарешті під’їхали, Петро вискочив з машини, кинувся до входу:

— Допоможіть! Моя… моя невістка, у неї пологи!

Вибігли медсестри з каталкою. Посадили Марію, повезли всередину. Петро йшов поруч, тримав її за руку:

— Все буде добре. Чуєш? Все буде добре.

У пологовій Марія відмовилася від знеболювальних. Лікарка — молода жінка з добрими очима — спробувала переконати:

— Пані Марія, немає потреби терпіти такий біль. Є епідуральна анестезія, ви не відчуватимете…

— Ні, — Марія похитала головою. — Я хочу відчувати. Я повинна.

— Але чому?

Як пояснити? Як сказати, що вона не заслуговує на полегшення? Що її чоловік помер, а вона жива, і цей біль — це найменше, що вона може прийняти як плату за своє життя?

— Просто ні, — повторила вона.

Лікарка зітхнула, але не наполягала.

Переймання посилювалися. Марія кричала — не могла стримати крик, навіть якщо хотіла. Світ звузився до однієї точки — до цього болю, який розривав її зсередини.

— Дихайте, — говорила лікарка. — Глибоко, повільно…

Але Марія не могла дихати. Не могла нічого, крім як відчувати цей жах, цю неможливість того, що відбувається.

І раптом — рука. Чиясь тепла рука взяла її долоню, стиснула.

Вона розплющила очі. Петро. Він стояв біля ліжка, тримав її руку, його обличчя було білим, але він не йшов.

— Петре, — прошепотіла вона. — Ти не повинен… це не місце для…

— Я залишаюся, — сказав він твердо. — Мій син не може бути тут. Але я можу. І я буду.

Марія стиснула його руку так сильно, що відчула, як його кістки хрустнули. Він не видав жодного звуку. Просто стояв, тримав, дозволяв їй боляче йому, дозволяв ділитися цим болем.

— Я бачу голову, — сказала лікарка. — Ще один раз, сильніше! Ще трошки!

Марія натужилася з останніх сил. Відчула, як щось усередині неї розривається, виходить назовні. Почула крик — не свій, а чийсь інший. Дитячий крик — гнівний, дикий, живий.

— Хлопчик, — сказала лікарка, піднімаючи немовля. — У вас хлопчик.

Акушерка обрізала пуповину, обгорнула дитину в пелюшку, поклала Марії на груди. Марія дивилася на нього — на це крихітне створіння з зачервоненим обличчям, стиснутими кулачками, з очима, що ще не бачили світу, але вже кричали про своє існування.

— Привіт, — прошепотіла вона крізь сльози. — Привіт, малюк. Я твоя мама.

Дитина заспокоїлася, почувши її голос. Розплющила очі — блакитні, як у Максима. Подивилася на неї так, наче впізнала.

Марія обернулася до Петра. Він стояв, дивлячись на онука, і по його обличчю текли сльози. Він навіть не намагався їх приховати.

— Хочеш потримати? — запитала Марія тихо.

Петро здригнувся, наче прокинувся:

— Я… я не знаю, як…

— Ніхто не знає, — посміхнулася Марія крізь сльози. — Поки не спробує.

Вона простягнула йому дитину. Петро взяв — обережно, наче тримав щось найцінніше на світі. Притиснув до грудей, подивився на крихітне обличчя.

— Він схожий на нього, — прошепотів Петро. — На Максима. Ці очі… точнісінько такі самі.

— Так, — Марія витерла сльози. — Він буде схожий на свого батька.

Петро дивився на онука, гойдав його легенько. Дитина не плакала. Просто лежала в його обіймах, дивилася на діда своїми незрозумілими блакитними очима.

— Як назвемо? — запитав Петро.

Марія замислилася. Вони з Максимом не встигли обговорити імена. Не встигли багато чого.

— Артем, — сказала вона нарешті. — Максим колись казав, що якщо буде син, він хотів би назвати його Артемом. Це було ім’я його діда, твого батька.

Петро підняв голову, подивився на неї. В його очах було щось нове — не біль, не холод. Щось тепле, вразливе.

— Батько був би радий, — сказав він тихо. — Дуже радий.

Він повернув дитину Марії. Вона взяла, притиснула до себе. Артем заплющив очі, заснув — втомлений від свого першого часу в цьому світі.

— Відпочинь, — сказав Петро. — Я буду поряд, якщо щось потрібно.

Він не пішов. Сів у крісло біля ліжка і так і залишився — дивився на неї та на дитину, наче боявся, що якщо відведе погляд, вони зникнуть.

Марія заснула, обіймаючи сина. Коли вона прокинулася кілька годин потому, Петро все ще сидів там. Не спав. Просто сидів і дивився.

— Петре, — покликала вона тихо. — Ти не спав?

— Не міг, — відповів він. — Боявся… боявся, що щось станеться.

— Нічого не станеться, — запевнила його Марія. — Ми живі. Ми обидва живі.