Частина шоста. Пізня вагітність

Червень прийшов із спекою. Марія важко переносила останні місяці вагітності — ноги опухали, спина боліла, дихати ставало все важче. Вона проводила більшість часу в кімнаті, лежачи на ліжку з відкритим вікном, намагаючись знайти хоч трохи прохолоди.

Петро помітив. Він почав приносити їй воду зі льодом, вентилятор поставив у її кімнаті, навіть купив кондиціонер — старий, що гудів, але хоч якось охолоджував повітря.

— Тобі не треба, — сказала Марія, коли він встановлював його.

— Треба, — відповів він коротко. — Не можу дозволити, щоб ти страждала від спеки в такому стані.

Він працював, встановлюючи прилад. Марія дивилася на його спину, на сиве волосся, на згорблені плечі, і думала: він постарів. За ці місяці він постарів на роки. Зморшок стало більше, волосся — сивішим, рухи — повільнішими.

Коли він закінчив і кондиціонер заревів, Петро витер піт із чола:

— Має працювати. Якщо ні — скажи, я подивлюся.

— Петре, — покликала Марія, коли він уже виходив. Він обернувся.

— Чому ти це робиш?

— Що саме?

— Все це. Дбаєш про мене. Купуєш продукти, ставиш кондиціонер… Чому?

Він помовчав довго, дивлячись у підлогу. Потім:

— Тому що ти носиш його дитину. І тому що… тому що ти теж страждаєш. Я бачу, як ти плачеш ночами. Чую крізь стіни. Я знаю, що тобі важко.

Марія не знала, що він чує. Їй стало соромно.

— Вибач. Я намагаюся тихо…

— Не вибачайся, — Петро подивився на неї. — Не вибачайся за те, що відчуваєш біль. У тебе є на це право.

Він вийшов, зачинивши двері. Марія сиділа на ліжку, слухаючи гудіння кондиціонера, і думала: можливо, ми знайдемо спосіб співіснувати. Можливо, ми зможемо допомогти один одному вижити в цьому пеклі горя.

Липень був ще спекотнішим. Марія майже не виходила з кімнати. Живіт був уже величезним, дитина ворушилася майже постійно — штовхала, крутилася, наче не могла знайти зручного положення.

— Я знаю це відчуття, малюк, — шепотіла Марія, гладячи живіт. — Мені теж незручно.

Петро готував їй їжу. Він не вмів готувати — після смерті Ірини виявилося, що всі ці роки саме вона годувала сім’ю. Його страви були простими, іноді навіть несмачними, але Марія їла, дякувала. Вона бачила, як він намагається.

Одного вечора вона спустилася на кухню і побачила його біля плити. Він намагався зварити суп, але щось пішло не так — від каструлі йшов дивний запах.

— Петре?

Він обернувся, на обличчі — розгубленість:

— Я… я не знаю, що сталося. Робив, як Ірина завжди робила, але…

Марія підійшла, зазирнула в каструлю. Вода вже випарувалася, овочі почали підгоряти.

— Треба було додати більше води, — сказала вона м’яко. — І зменшити вогонь.

Петро дивився на каструлю, його обличчя зім’ялося:

— Вона завжди так легко це робила. Я навіть не замислювався… А тепер…

Він не закінчив, але Марія зрозуміла. Тепер Ірини немає, і він не знає навіть таких простих речей, як зварити суп.

— Я можу навчити тебе, — запропонувала вона. — Якщо хочеш.

Петро подивився на неї:

— Ти? У твоєму стані?

— Я можу сидіти і давати інструкції. А ти робитимеш.

Вони почали готувати разом. Марія сиділа за столом, підказувала. Петро стояв біля плити, виконував. Іноді він помилявся, іноді вона поправляла його. Іноді він питав: “А Ірина додавала ще часник?” І Марія відповідала: “Не знаю. Але можна спробувати.”

Коли суп був готовий — пристойний, навіть смачний, — вони сіли разом за стіл. Перший раз за всі ці місяці вони їли разом, не мовчачи.

— Дякую, — сказав Петро. — За допомогу.

— Завжди, — відповіла Марія.

Вони доїли суп у тиші, але це була інша тиша. Не важка, не холодна. Просто тиша двох людей, які вчаться жити разом.

Того вечора, коли Марія піднялася до кімнати, Петро покликав її:

— Маріє.

Вона обернулася. Він стояв біля сходів, тримаючись за перила:

— Ти… ти готова? До народження?

Марія поклала руку на живіт:

— Не знаю. Чи можна бути готовою до чогось такого?

— Мабуть, ні, — він зробив паузу. — Але якщо тобі щось знадобиться… якщо треба буде їхати в лікарню, в будь-який час… я відвезу. Не соромся кликати.

— Дякую, Петре.

Він кивнув і пішов до свого кабінету. Але перед тим, як зачинити двері, він обернувся:

— Вона… Ірина хотіла бути бабусею. Вона любила дітей. Якби все було інакше… якби вона дожила до цього дня… вона б любила цю дитину. Попри все.

Марія не змогла відповісти. Горло стиснулося. Вона тільки кивнула.

Петро зачинив двері кабінету. Марія почула, як він заплакав — вперше за весь цей час голосно, не приховуючи.

Вона сіла на сходах, притиснула долоні до вух, намагаючись не чути. Але чула. І плакала разом з ним — кожен у своєму кутку цього великого, порожнього, зламаного дому.