Частина п’ята. Перші дні під одним дахом

Перші дні були найважчими. Марія та Петро існували в одному домі, наче два привиди — рухалися коридорами, готували їжу, спали, але майже не перетиналися. Вони обоє уникали зустрічей, обоє не знали, що казати один одному.

Марія прокидалася о сьомій. Спускалася на кухню, заварювала чай, їла те, що могла з’їсти — зазвичай небагато. Тоді поверталася до кімнати і лежала на ліжку, дивлячись у стелю, намагаючись не думати. Не думати про Максима. Не думати про аварію. Не думати про те, що її життя розсипалося на шматки за одну мить.

Петро з’являвся на кухні пізніше — о дев’ятій, десятій. Він виглядав, наче не спав усю ніч. Очі червоні, обличчя осунулося. Він робив собі каву, сідав за стіл, дивився у вікно. Не їв.

Іноді Марія залишала йому їжу — бутерброд, суп, що-небудь. Клала на стіл, не кажучи нічого. Він кивав їй, коли бачив. Вона кивала у відповідь. Це була вся їхня комунікація.

Вночі вона чула, як він ходить коридором. Кроки повільні, важкі. Він зупинявся біля дверей її кімнати. Стояв там — вона не знала, як довго. Хвилину, п’ять, більше? Потім йшов далі.

Одного разу вона відчинила двері, коли почула його кроки. Він стояв посеред коридору в темряві, в старій піжамі, і дивився в порожнечу.

— Петре? — тихо покликала вона.

Він здригнувся, повернув голову. Його очі в темряві були як дві чорні діри.

— Вибач. Розбудив?

— Ні. Я не спала. Ти… ти в порядку?

Він помовчав, потім:

— Не знаю. А ти?

— Теж не знаю.

Вони стояли в темряві, дивлячись один на одного. Двоє людей, які втратили одне й те саме, але не знали, як ділитися цим болем.

— Спокійної ночі, — сказав нарешті Петро і пішов до своєї кімнати.

Марія зачинила двері, повернулася до ліжка. Не спала до самого ранку.

Одного дня, тиждень потому, вона спустилася на кухню і побачила пакет на столі. У ньому були продукти — молоко, йогурти, фрукти, хліб. Речі, які їй потрібні.

Петро сидів за столом з газетою.

— Це… це ти купив? — запитала вона.

Він не підняв голову:

— Подумав, що тобі треба краще харчуватися. Для дитини.

Щось стиснулося в грудях Марії. Вона сіла навпроти нього:

— Дякую. Я… я можу сама ходити в магазин.

— Знаю. Але тобі важко. З животом.

Вони помовчали. Потім Петро нарешті подивився на неї:

— Коли народження?

— Лікар каже, в серпні. Середина серпня.

Він кивнув, відвернувся назад до газети. Але Марія бачила, що він не читає. Просто дивиться на рядки, не сприймаючи слова.

— Петре, — почала вона. — Я хочу, щоб ти знав… Я не намагаюся забрати твій дім, твій простір. Якщо тобі незручно, я можу…

— Ні, — перебив він. — Не можеш. Куди ти підеш? До порожньої квартири, де все нагадує про нього? Сама, вагітна, без підтримки?

Він нарешті подивився їй в очі:

— Ти залишаєшся. Він би хотів, щоб ти залишилася. Щоб дитина… щоб наш онук ріс тут. У домі, де ріс його батько.

Марія не витримала його погляду. Відвернулася, стираючи сльози:

— Дякую.

— Не дякуй, — відповів Петро тихо. — Це не милосердя. Це… це те, що має бути.

З того дня щось зм’якшало між ними. Не дружба, не близькість — але якесь негласне порозуміння. Вони обоє страждали. Обоє втратили людину, яку любили. І обоє не знали, як жити далі.

Але треба було жити. Бодай заради дитини, яка незабаром мала прийти в цей зламаний світ.