Частина четверта. Похорон та перше повернення

Похорон був на третій день. Марія не пам’ятала його майже нічого. Пам’ятала тільки дві труни — дерев’яні, прості. Пам’ятала обличчя людей, які підходили, щось говорили, обіймали. Слова не доходили. Вона стояла біля могили, тримаючи букет білих троянд — таких самих, які Максим дав їй на весіллі, — і дивилася, як труни опускають у землю.

Оксана стояла поруч, підтримувала її. Петро — з іншого боку, сам ледь тримався на ногах. Його брат допомагав йому стояти.

Коли все закінчилося, коли останні люди розійшлися, Марія підійшла до свіжої могили. Поклала троянди. Опустилася на коліна, не звертаючи уваги на той факт, що їй важко підніматися з таким животом.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. — Я завжди любитиму тебе.

Оксана допомогла їй підвестися:

— Маріє, тобі треба додому. Треба відпочити.

— Я не хочу додому, — відповіла Марія. Домом була квартира, де в кожному кутку були спогади про Максима. Його щітка в ванній. Його чашка на кухні. Його одяг у шафі. Його запах на подушці.

— Тоді до мене, — запропонувала Оксана.

— Маріє, — почувся голос Петра за її спиною. Вона обернулася. Він стояв біля дороги, згорблений, постарілий за ці три дні на десять років.

— Поїдемо до мене, — сказав він. — До нашого дому. У тебе там своя кімната. Ти… ти не повинна бути сама.

Марія хотіла відмовитися. Хотіла сказати, що він не зобов’язаний, що вона справиться. Але потім подивилася на нього — на цього чоловіка, який щойно поховав дружину і сина, який стоїть тут, самотній, розбитий, — і зрозуміла: йому теж не можна бути одному.

— Добре, — сказала вона тихо.

Вони поїхали до того сірого двоповерхового будинку на краю міста. Марія не була тут з дня весілля. Здавалося, що пройшла вічність. Здавалося, що це було в іншому житті.

Петро відчинив двері. Будинок зустрів їх тишею. Такою абсолютною, майже фізичною тишею, що Марія відчула, як вона тисне на вуха.

— Кімната Максима — твоя, — сказав Петро, не дивлячись на неї. — Можеш облаштувати там дитячу. Або вибрати іншу кімнату, якщо хочеш. Живи де завгодно, окрім кабінету. Це… це моє місце.

— Дякую, — прошепотіла Марія.

Петро кивнув і пішов. Вона чула, як він піднімається сходами, як відчиняються і зачиняються двері. Потім — тиша.

Марія стояла в передпокої, тримаючи свою невелику сумку з речами. Оксана привезла її сюди, допомогла з речами, але тепер поїхала — треба було їхати на роботу, життя не зупиняється, навіть коли здається, що світ закінчився.

Вона піднялася на другий поверх. Кімната Максима була такою, як вона пам’ятала — ліжко, стіл, шафа, постери на стінах. Але тепер тут пахло затхлістю. Давно не провітрювали.

Марія відчинила вікно, впустила свіже повітря. Сіла на ліжко. Подивилася навколо — на всі ці речі, які належали Максиму-підлітку, Максиму-дитині. На полиці стояли дитячі книжки, іграшки. На стіні — шкільні грамоти.

Вона поклала руку на живіт:

— Це була кімната твого тата, — прошепотіла вона. — Тут він ріс, мріяв, планував майбутнє. Тепер це буде твоя кімната. Ти виростеш тут, у цьому домі. І я розповідатиму тобі про нього — про те, яким він був добрим, яким щирим, яким смішним. Розповідатиму, поки ти не відчуєш, що знаєш його, навіть якщо ніколи не бачив.

Дитина штовхнулася у відповідь. Марія заплакала — тихо, зо стиснутими зубами, намагаючись не видати себе. Не хотіла, щоб Петро почув. Він має свій власний біль, не потрібно навантажувати його її болем.