Частина третя. Трагедія

Лютий був холодним. Марія стояла біля вікна своєї квартири, дивлячись на засніжений двір. Сім місяців вагітності. Живіт був уже великим, рухи — незграбними. Вона почувала себе кораблем, повним вантажу, що повільно пливе до незнаної пристані.

Максим був на роботі — він влаштувався в невелику IT-компанію відразу після весілля. Платили небагато, але він намагався. Приходив додому втомлений, але завжди з усмішкою. Завжди з поцілунком для неї та ніжним дотиком до її живота.

— Привіт, малюк, — говорив він щовечора. — Як справи там всередині?

Дитина відповідала штовханням. Максим сміявся, притискав вухо до живота:

— Він мене чує! Марієчко, він точно мене чує!

Телефон задзвонив о восьмій ранку. Марія прокинулась, простягнула руку, але Максим був швидший:

— Алло? Мамо?

Він сів у ліжку, слухаючи. Марія бачила, як його обличчя змінилося — від сонної розслабленості до уваги.

— Звичайно, мамо. Сьогодні? Так, можу. Ні, це не проблема… Так, я знаю, де цей магазин… Гаразд, о дев’ятій. До зустрічі.

Він поклав трубку, повернувся до Марії:

— Мама просить поїхати з нею в місто. Хоче купити речі для дитячої кімнати. Каже, вже час підготуватися.

Щось здригнулося в грудях Марії — теплом, надією. Ірина хоче купувати речі для онука. Це означає, що вона приймає. Що вона готова.

— Це чудово, — сказала Марія, посміхаючись. — Їдь. Я залишуся вдома, відпочину.

Максим поцілував її:

— Ти впевнена? Може, поїдеш з нами?

— Ні, — Марія похитала головою. — Це ваш час. Твій і твоєї мами. Їй потрібно звикнути до всього… поступово.

Максим кивнув, одягнувся, поснідав швидко — тостом з джемом та чаєм. Поцілував її знову біля дверей:

— Люблю тебе. Повернуся до обіду, добре?

— Люблю тебе теж, — відповіла Марія. — Їдьте обережно.

Він вийшов. Вона чула, як його кроки віддалилися коридором, як клацнув ліфт, як зачинилися двері внизу. Потім — тиша.

Марія повернулася до ліжка, взяла книжку, яку читала останнім часом — про виховання дітей. Про те, як підготуватися до народження. Про перші дні, перші тижні, перші місяці. Вона читала, робила позначки, уявляла.

О дев’ятій п’ятнадцять вона пішла на кухню, заварила чай, почала готувати сніданок. Яєчню — Максим любив яєчню з помідорами. Вона готуватиме йому, коли він повернеться.

О дев’ятій двадцять п’ять розвішувала прання на балконі. День був морозний, але сонячний. Білизна замерзне, але висохне. Вона чула, як десь далеко виє сирена. Швидка або поліція. У великому місті завжди когось везуть, когось рятують, когось не встигають врятувати.

О дев’ятій тридцять зателефонували з лікарні.

— Пані Марія Ковалевська?

— Так, це я.

— Вам потрібно терміново приїхати в лікарню. Сталася аварія. Ваш чоловік…

Решту слів вона не почула. Телефон випав з рук, вдарився об підлогу, екран тріснув. Вона стояла посеред кухні, дивлячись на тріснутий екран, і не розуміла — чому вона не може дихати? Чому в грудях так стискає? Чому світ став таким тихим, наче хтось вимкнув звук?

Вона не пам’ятає, як одягнулася. Не пам’ятає, як вибігла з квартири, як зупинила таксі на вулиці. Пам’ятає тільки водія, який дивився на неї в дзеркало заднього виду:

— Пані, ви впевнені, що все гаразд? Може, вам краще викликати швидку?

— До лікарні, — вимовила вона крізь стиснуті зуби. — Швидко.

Він поїхав. Вона сиділа на задньому сидінні, обіймаючи себе за живіт, і повторювала як мантру:

— Все буде добре. Все буде добре. Все буде добре.

Але вона не вірила цим словам.

Лікарня зустріла її білими стінами та запахом антисептика. Медсестра на рецепції подивилася на неї:

— Ви — дружина Максима Ковалевського?

— Так. Де він? Я хочу його побачити.

Медсестра переглянулася з колегою:

— Зачекайте тут, будь ласка. Зараз підійде лікар.

— Мені не потрібен лікар, — голос Марії піднявся. — Мені потрібен мій чоловік!

— Пані, будь ласка, сядьте…

— Де він?!

— Маріє.

Голос змусив її обернутися. Петро стояв у коридорі. Його обличчя було білим, губи — безбарвними. На руках — бинти, кров проступала крізь марлю. Він ішов до неї повільно, ніби кожен крок давався з болем.

Марія кинулася до нього:

— Петре! Що сталося? Де Максим? Де Ірина?

Він зупинився. Подивився на неї. І в його очах вона побачила відповідь раніше, ніж він вимовив слова.

— Ірина керувала, — сказав він тихо. — Вони їхали по трасі. Щось сталося… вантажівка, яка виїхала на зустрічну… Ірина не встигла загальмувати…

Він замовк. Марія чекала. Світ звузився до однієї точки — до його губ, які мали вимовити те, що вона не хотіла чути.

— Максим… — голос Петра зламався. — Максим помер одразу. Лікарі кажуть, він не страждав. Це було швидко.

Ні.

Це слово не вийшло назовні. Воно застрягло десь у горлі, перекрило дихання. Марія відчула, як ноги підкосилися. Вона впала б, якби Петро не підхопив її.

— А Ірина? — прошепотіла вона, чіпляючись за його руки.

Петро заплющив очі:

— Вона теж. Вона… вона теж пішла.

Марія не плакала. Не кричала. Вона просто стояла в обіймах Петра — цього чоловіка, який ніколи не приймав її, який дивився на неї з докором і холодом, — і відчувала, як щось усередині неї помирає. Не дитина. Дитина рухалася, жива, невинна до того жахливого світу, в який їй доведеться народитися. А щось інше — віра, надія, майбутнє, яке вона собі уявляла.

— Я хочу його побачити, — сказала вона нарешті.

— Маріє…

— Я хочу побачити мого чоловіка.

Петро кивнув. Він повів її коридорами — довгими, білими, нескінченними. Вони йшли повз палати, повз лікарів, повз інших людей, які чекали своїх новин, своїх трагедій. Зупинилися біля дверей з табличкою “Морг”.

— Ти впевнена? — запитав Петро.

Марія кивнула.

Вони увійшли.

Максима лежав на металевому столі, накритий білою простирадлом до грудей. Його обличчя було чистим, майже не ушкодженим. Очі заплющені. Він виглядав так, ніби спить. Ніби вона може підійти, торкнутися його плеча, прошепотіти: “Максиме, прокинься, нам час додому”, — і він відкриє очі, посміхнеться їй цією своєю щирою посмішкою.