Частина друга. Весілля

Листопад прийшов із дощами та холодом. Марія стояла перед дзеркалом у маленькій спальні, дивлячись на своє відображення. Біла сукня — проста, без мережива та прикрас, з завищеною талією, щоб приховати живіт, який уже не можна було назвати ледь помітним. Шість місяців.

— Ти виглядаєш прекрасно, — сказала Оксана, її єдина подруга, яка прийшла допомогти їй зібратися.

Марія посміхнулася, але посмішка не дійшла до очей. Оксана зітхнула, підійшла ближче:

— Ти впевнена, що хочеш цього?

— Звичайно, — відповіла Марія швидко. Занадто швидко.

Оксана взяла її за руки:

— Маріє. Це я. Ти можеш бути чесною.

Марія подивилася на подругу. Оксана була на три роки молодша, але в її очах була мудрість людини, яка пережила своє. Розлучення, втрату, самотність. Вони познайомилися рік тому, на курсах психології, і відразу знайшли спільну мову — мову жінок, які шукають себе після болю.

— Я люблю його, — сказала Марія тихо. — Я справді люблю Максима. Він добрий, щирий, він…

— Він молодий, — закінчила за неї Оксана.

— Так, — Марія відвернулася до дзеркала. — Він молодий. І його батьки мене ненавидять. І половина його друзів перестали з ним спілкуватися, коли дізналися. І я знаю, що люди дивитимуться на нас і думатимуть…

Вона не закінчила. Оксана обійняла її ззаду:

— А що думаєш ти?

Марія помовчала, потім:

— Я думаю, що це моя остання можливість. Я думаю, що після невдалого шлюбу, після років самотності, після того, як я майже змирилася з думкою, що назавжди залишуся сама… він з’явився. І він любить мене. Не дивиться на мій вік, не лякається відповідальності, не тікає. Він хоче бути зі мною.

— І дитина? — тихо запитала Оксана.

Марія поклала руку на живіт:

— Дитина… Дитина — це не те, чого я планувала. Але тепер, коли вона є… я не можу уявити життя без неї. Це частина мене. Частина нас.

Оксана кивнула, поцілувала її в скроню:

— Тоді йдемо. Твій наречений чекає.

Церемонія відбувалася у дворі будинку батьків Максима. Це була їхня умова — не в ресторані, не в ратуші, а тут, удома. “Щоб не було зайвих очей”, — сказала Ірина по телефону. Максим спробував заперечити, але Марія зупинила його: “Нехай буде так. Це важливо для них.”

Двір був невеликим, але доглянутим. Останні осінні квіти — айстри та хризантеми — росли вздовж паркану. Під старою грушею стояв стіл, накритий білою скатертиною. Кілька стільців. Не більше десяти запрошених — кілька друзів Максима, які залишилися, Оксана, двоюрідна сестра Максима з чоловіком.

І батьки.

Ірина стояла біля столу в темно-синій сукні, тримаючи букет червоних гвоздик. Ці квіти звичайно несуть на кладовища, подумала Марія і відразу засоромилася цієї думки. Обличчя Ірини було кам’яним, але очі… очі були червоними. Вона плакала, зрозуміла Марія. Плакала перед церемонією, а потім витерла сльози та вийшла з цим букетом, наче йшла на похорон, а не на весілля сина.

Петро стояв поруч з нею, у темному костюмі. Він дивився кудись поверх голів, наче намагався не бачити того, що відбувається. На його обличчі не було ні радості, ні гніву — тільки та сама втома, яку Марія бачила під час їхньої першої зустрічі.

Максим стояв під грушею, у новому костюмі, з букетом білих троянд у руках. Коли він побачив Марію, його обличчя засяяло. Він зробив крок назустріч, простягнув руку:

— Ти найкрасивіша жінка на світі.

Марія взяла його руку, дозволила йому підвести себе до імпровізованого вівтаря — столу з фотографією молодої пари (батьки Максима на власному весіллі, зрозуміла Марія) та букетом квітів.

Церемонію вів знайомий Петра, який мав якесь відношення до церкви. Він говорив про любов, про вірність, про труднощі, які пара має долати разом. Марія не слухала. Вона дивилася на Максима, на його щиру посмішку, на вірності в його очах, і думала: “Нехай це буде правильно. Будь ласка, нехай це буде правильним.”

— Максиме, — сказав священик, — чи берешти Марію за дружину, у радості й горі, у багатстві й бідності, у здоров’ї й хворобі, поки смерть не розлучить вас?

— Беру, — сказав Максим твердо, голосно. Його голос не тремтів.

— Маріє, чи берешти Максима за чоловіка, у радості й горі, у багатстві й бідності, у здоров’ї й хворобі, поки смерть не розлучить вас?

Марія відкрила рота, але звук не йшов. Вона відчула, як всі погляди зупинилися на ній. Побачила, як Ірина стиснула букет так сильно, що стебла тріснули. Побачила, як Петро нарешті подивився на неї — подивився і чекав.

— Беру, — прошепотіла вона нарешті.

— Голосніше, будь ласка.

— Беру, — повторила Марія голосніше.

Максим одягнув їй на палець кільце — просте, золоте, без каменів. Вони не мали грошей на щось більше. Вона одягнула кільце йому — таке ж просте, таке ж скромне.

— Оголошую вас чоловіком та дружиною, — сказав священик. — Можете поцілувати наречену.

Максим поцілував її, довго, ніжно. Кілька людей заплескали. Марія почула, як Оксана голосно сморкається в хустинку. Почула, як хтось із друзів Максима крикнув: “Ура!”

Не почула жодного звуку від Ірини чи Петра.

Коли поцілунок закінчився, Максим обійняв її, притиснув до себе:

— Моя дружина, — прошепотів він їй у вухо. — Ти — моя дружина.

— Твоя дружина, — повторила Марія і нарешті дозволила собі посміхнутися.

Бенкет був скромним — домашня їжа, вино, торт, який спекла Ірина (Марія побачила, як досконало він прикрашений, і зрозуміла — Ірина намагалася, попри все). Гості їли, пили, говорили. Друзі Максима розповідали веселі історії з університету. Оксана тримала Марію за руку під столом, коли їй ставало особливо важко.

Ірина сиділа на краю столу, торкаючись до їжі на своїй тарілці, але не їла. Петро сидів поруч, мовчки п’ючи вино. Він не підносив тостів, не розмовляв з гостями, просто сидів — присутній тілом, але відсутній духом.

Коли прийшов час танцю молодих, Максим повів Марію на невеликий майданчик, розчищений на траві. Заграла музика — повільна, романтична. Вони танцювали, притиснувшись один до одного, і Максим наспівував їй на вухо слова пісні: