Перші ескізи

До ресторану я приїхала хвилин на десять раніше.

Не тому, що боялася запізнитися. Просто звичка. Якщо зустріч стосується роботи, я завжди приходжу трохи завчасно, аби мати кілька хвилин перевести подих і ще раз подумки пройтися планом розмови.

Ресторан Денис обрав неподалік центру. Затишний, без зайвого пафосу, із великими панорамними вікнами, крізь які вечірній Львів здавався ще теплішим.

Я саме знімала легкий тренч, коли помітила його.

Він уже сидів за столиком біля вікна, переглядаючи щось у планшеті. Почувши мої кроки, підняв голову й одразу всміхнувся.

— Добрий вечір.

— Добрий, — усміхнулася я у відповідь. — Давно чекаєш?

— Хвилин п’ять.

— Тобто я все ж не запізнилася.

— Ні. Але, знаючи тебе, я й не сумнівався, що прийдеш раніше.

Я засміялася.

— Приємно, що хоч якісь звички не змінюються.

— У тебе їх багато.

— Це зараз був комплімент чи зауваження?

— Констатація факту.

Я лише похитала головою й сіла навпроти.

До нас одразу підійшов офіціант. Ми замовили каву, домовившись із їжею визначитися трохи пізніше.

— Ну що? — Денис поклав планшет на стіл. — Покажеш, чим уже встигла мене здивувати?

Я відкрила ноутбук.

— Сподіваюся, здивую приємно.

На екрані з’явилися перші ескізи майбутнього комплексу.

— Це лише концепція, — пояснила я. — Але мені не хочеться робити стандартну презентацію, де камера просто літає між будівлями.

Денис уважно дивився на екран.

— Продовжуй.

Я перемкнула слайд.

— Я хочу, щоб люди, які дивитимуться презентацію, відчули, ніби вже перебувають усередині комплексу.

Він трохи нахилився ближче.

— Що маєш на увазі?

— Ранок. Працівники приїжджають на підприємство. Відкриваються ворота. Починає працювати обладнання. По території рухається транспорт. У лабораторіях уже кипить робота. Інвестори мають побачити не просто будівлі, а життя.

Денис кілька секунд мовчав.

— Цікаво.

— А далі ми плавно переходимо до виробничої частини. Камера заходить усередину цехів. Показує автоматизовані процеси, але без перевантаження технічними деталями. Головний акцент — сучасність і технологічність.

Він уважно слухав, не перебиваючи.

— Наприкінці можна зробити вечірній проліт. Підсвітка будівель, освітлена територія… Це залишає гарне фінальне враження.

Денис повільно кивнув.

— Подобається.

— Але…

Я усміхнулася.

— Зараз буде “але”.

— Буде.

Він узяв планшет і відкрив креслення.

— Якщо ми показуємо виробничий процес, потрібно максимально точно передати розташування обладнання. Ось тут…

Він показав на схему.

— …цей конвеєр має бути довшим майже на шість метрів.

Я придивилася.

— Це вплине на композицію.

— Знаю.

— Можемо трохи змістити камеру.

— А вентиляційні шахти?

— Сховаємо ракурсом.

— Не вийде.

— Чому?

— Бо вони залишаться в кадрі під час другого прольоту.

Я кілька секунд дивилася на креслення.

— Точно…

Він усміхнувся.

— Люблю працювати з людьми, які не бояться сказати “точно”.

— А що, часто доводиться сперечатися?

— Постійно.

— Співчуваю твоїй команді.

— Вони теж іноді співчувають самі собі.

Я розсміялася.

— Це вже більше схоже на того Дениса, якого я пам’ятаю.

— Ти теж не змінилася.

— Не знаю, радіти цьому чи ні.

— Радій. Твоя впертість тепер приносить прибуток.

— А твоя?

— Головний біль підрядникам.

Ми обоє засміялися.

Було дивно.

Минуло стільки років, а розмовляти з ним виявилося так само легко, як колись після уроків дорогою додому.

Я перегорнула ще кілька ескізів.

— Ось тут хочу додати інтерактив.

— Який саме?

— Якщо презентація проходитиме наживо, інвестори зможуть самі обирати маршрут перегляду.

— Це реально?

— Абсолютно.

— А якщо вони захочуть зайти всередину лабораторії?

— Зайдуть.

— Побачать обладнання?

— Побачать.

— І навіть зможуть наблизити окремі вузли?

— Якщо ти дасте мені всі технічні моделі, то так.

Денис на кілька секунд задумався.

— Це значно дорожче.

— Зате значно ефектніше.

Він знову подивився на екран.

— Думаю, інвестори оцінять.

— Я теж так думаю.

Саме в цей момент його телефон коротко завібрував.

Він швидко глянув на повідомлення й усміхнувся.

— Марта вже припаркувалася. За хвилину буде тут.

Я непомітно випросталася.

Чомусь лише тепер остаточно усвідомила, що зараз познайомлюся з його нареченою.

Не знаю чому, але мені стало трохи… хвилююче.

Я навіть не встигла сформулювати цю думку до кінця, як біля нашого столика пролунав м’який жіночий голос:

— Сподіваюся, я не дуже вас відволікла?

Я підвела очі.

Перед нами стояла невисока світловолоса дівчина з теплою усмішкою й добрими карими очима.

І чомусь саме ця усмішка миттєво розвіяла все моє безглузде хвилювання.