Після смак зустрічі

Дім зустрів мене тишею, яка після насиченого дня здавалася майже надто гучною.

Я скинула взуття, притулилася спиною до стіни на кілька секунд і тільки тоді дозволила собі видихнути. Дивно, як швидко місто вимотує, навіть якщо ти до цього давно звикла.

День видався настільки насиченим, що я майже забула про несподівану зустріч із Денисом і про те, що відтепер він став моїм новим партнером.

Ноги гуділи чи то від підборів, чи просто від виснаження, а голова розривалася від такої кількості інформації.

Навіть гарячий душ не допоміг як слід розслабитися. Тож я, як завжди, обрала перевірений спосіб відпочинку — роботу. Відкрила ноутбук, накидала приблизний план, дістала улюблений скетчбук і взялася за перші ескізи. А ще одна з головних переваг роботи вдома — можна без докорів сумління налити келих улюбленого сухого вина.

Напевно, понад годину я щось читала, креслила, стирала й починала знову. Проєкт справді захоплював. Ідей було безліч, а знаючи Дениса, я навіть не сумнівалася: простим він точно не буде.

Можливо, так би й минув увесь вечір, якби мій творчий потік не перервав дзвінок у FaceTime від Дани. Наші розмови рідко тривали менше двох годин.

Дана — людина, яка свого часу допомогла мені по-справжньому освоїтися у Львові. Вона стала моєю першою подругою в цьому місті й, мабуть, досі залишалася тією, хто тримав мене на плаву в моменти, коли робота поглинала все життя.

Якщо чесно, ми дуже схожі. Вона, як і я, не вміє сидіти без діла. Ми обидві постійно кудись поспішаємо, тому навіть зустрічі найчастіше переносяться у FaceTime. І, мабуть, саме завдяки цьому ми не загубили одна одну серед нескінченних дедлайнів.

Я тільки встигла зробити ковток вина, як на екрані з’явилося усміхнене обличчя Дани.

— Ну нарешті! Я вже думала, ти вирішила переїхати в офіс.

— Дуже смішно, — фиркнула я. — Просто день був божевільний.

— Знаю я твої “божевільні дні”. Зараз скажеш, що навіть не вечеряла.

Я мовчки підняла келих.

— Вино не рахується.

— Зате настрій покращує.

— Ну, це ми ще перевіримо.

Дана уважно примружилася.

— Щось ти якась дивна сьогодні.

— Я завжди дивна.

— Ні. Сьогодні по-іншому. Очі блищать. Або ти закохалася, або хтось дуже сильно вивів тебе з рівноваги.

Я засміялася.

— Другий варіант ближче до правди.

— Ну? Не муч мене.

Я зробила ще один ковток вина й, трохи помовчавши, усміхнулася.

— Пам’ятаєш, я колись розповідала тобі про свого друга дитинства? Того самого хлопця, який постійно ходив із книжкою й єдиний не крутив пальцем біля скроні через мої журнали з інтер’єрами?

Дана на секунду задумалася.

— Денис?

— Ти ще пам’ятаєш його ім’я?

— Еміліє, ти згадувала його стільки разів, що було б дивно забути.

Я закотила очі.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшую. То що з ним?

— Сьогодні він просто… зайшов до мене в кабінет.

— Стривай… що?

— Виявилося, його компанія шукає студію для великого проєкту. І тепер ми працюватимемо разом.

Дана кілька секунд мовчала, а потім широко посміхнулася.

— Отакої… Це вже схоже на початок романтичної комедії.

Я голосно розсміялася.

— Не вигадуй.

Якби хтось зараз запитав, чи була я колись закохана в Дениса, я б без вагань відповіла: ні.

Він був моїм другом. Людиною, яка знала мене ще тоді, коли ні в кого не було ні посад, ні власних компаній, ні великих амбіцій. Він був тим, до кого можна було прийти з будь-якою дурницею і знати, що тебе не висміють.

Напевно, саме тому новина про його наречену так неприємно зачепила мене. Не через ревнощі жінки до чоловіка. А через дивне відчуття, ніби людина, яка колись була невід’ємною частиною мого життя, тепер по-справжньому належить іншому світу.

Ми ще кілька хвилин сміялися з цієї ситуації, а потім, як завжди, плавно перейшли до Даниних історій із роботи.

Працювати рієлторкою — це окремий вид мистецтва. Щодня вона слухала десятки претензій: то квартира замала, то район «не той», то ціна зависока.

— Вони всі щиро вірять, що я особисто встановлюю ціни, — театрально закотила очі Дана. — І взагалі, якщо працюєш із нерухомістю, значить, гроші лопатою гребеш і маєш мовчки вислуховувати будь-які примхи.

Я лише сміялася, знаючи, що завтра вона знову розповідатиме чергову неймовірну історію про своїх клієнтів.

Саме в цей момент у верхній частині екрана спливло повідомлення з незнайомого номера.

«Вибач, що так пізно. Подумай, будь ласка, коли нам буде зручно зустрітися, щоб обговорити деталі проєкту. Пропоную за обідом або вечерею. День обирай ти.»

Я кілька секунд дивилася на екран, перш ніж зрозуміла, від кого це повідомлення.

— Так-так-так… — примружилася Дана. — Я знаю цей погляд. Хто написав?

— Денис.

— Уже?

— Схоже, він не любить відкладати робочі питання.

— Робочі? — усміхнулася вона. — Ем, він кличе тебе на вечерю.

— Він пропонує обговорити проєкт.

— За вечерею.

— Або за обідом.

— Але вечеря там теж є.

Я засміялася й похитала головою.

— Дано, у нього наречена.

— Я пам’ятаю. Саме тому мені цікаво, що це справді лише робоча зустріч.

Я ще раз перечитала повідомлення.

Можливо, Дана й мала рацію. А можливо, я просто занадто багато думала.

Зрештою, ми обоє дорослі люди. І тепер нас пов’язував лише спільний проєкт.

— Добре, — усміхнулася Дана. — Не накручуй себе завчасно. Просто сходіть, обговоріть проєкт і подивимося, що буде далі.

— Саме так я й планую зробити.

— От і розумниця. А тепер іди вечеряй, а не живи одним вином.

— Так точно, мамо.

— Не мамо, а найкраща подруга. І не забудь написати мені після вашої зустрічі.

— Обов’язково.

Ми ще трохи поговорили про дрібниці, побажали одна одній доброї ночі й завершили дзвінок.

У квартирі знову запанувала тиша.

Я ще раз глянула на повідомлення від Дениса. Пальці вже потягнулися відповісти, але я лише заблокувала телефон.