Неочікувана зустріч

Нас розділив не час, не гордість і навіть не відсутність спільних інтересів.

Нас розділило суспільство, яке називало нашу дружбу дивною.

Вічно задуманий хлопчик, який рідко випускає з рук книги. І я — рудоволоса дівчинка, яка увесь вільний час вирізає красиві платтячка з газет та модних журналів.

Ну і, за стандартами наших людей, якщо розумний хлопець, то біля нього завжди «тупенька» дівчина, а мені такий формат не підходив.

І хай я не вроджений математик чи фізик, але мого розуму вистачило, щоб зараз бути власницею однієї з найкращих компаній 3D-візуалізації. Краса та естетика завжди були моїм другим ім’ям.

У гонитві за власним розвитком я свідомо переїхала до одного з найестетичніших міст, на мою думку, — а саме до Львова.

Тому побачити на порозі свого кабінету давнього друга з Дніпра було не те що неочікувано, а справжнім дивом.

— Добрий день, Еміліє Ростиславівно, — промовив чоловічий голос із такою впевненістю, але водночас із радістю та спокоєм.

Він не проходив далі, а, спершись на одвірок, спостерігав за моєю реакцією.

— Добрий день, Денисе Ігоровичу, — з широкою посмішкою відповіла я й піднялася, щоб підійти та обійняти друга.

— Я так рада тебе бачити.

Звучить якось по-дитячому, але я дійсно сумувала за цією щирою посмішкою.

Денис подався до мене й так легко згріб мене у свої обійми, що я навіть не встигла охнути.

— Стопталася, чи що? — кепкуючи, мовив Денис, розглядаючи мене з ніг до голови.

— Та ну тебе, такий милий момент зіпсував.

Я штовхнула його ліктем і вказала на крісло.

Цікаво, що могло привезти його не те що до мене, а взагалі до Львова.

Ми, напевно, ще хвилину мовчки сиділи й розглядали одне одного, але моя цікавість таки взяла гору.

— То, може, скажеш, що привело тебе сюди?

Я розслаблено відкинулася на спинку крісла й не відводила очей від свого гостя.

Денис голосно хмикнув, схилив голову набік і продовжував ковзати по мені поглядом. А тоді якось зовсім буденно, ніби говорив мені це щодня, сказав:

— По роботі!

Він уважно дивився на мене, ніби звіряючи спогади з реальністю.

Я була рада, що це сталося і Денис зацікавлений у партнерстві зі мною, але, з іншого боку, хотіла почути щось на кшталт: «Я сумував за тобою».

Мій дивний стан розвіявся одразу, щойно Денис почав усе детально пояснювати. Адже це була не лише банальна цікавість, а й мій професійний інтерес.

— Думаю, для тебе не секрет, чим саме я займаюся?!

Я вирішила якось розбавити цю напружену атмосферу, тому, недовго думаючи, ляпнула:

— Нууу, якщо ти не зрадив своїм роботам і всіляким проводам та не пішов в ескорт, то я частково ознайомлена з твоїм видом діяльності. Але чим саме я можу тобі допомогти?

Денис усміхнувся кутиками губ і похитав головою.

— Як був у тебе язик без гальм, так і залишився.

— Зате чесний, — знизала я плечима. — То що? Роботи, проводи й ніякого ескорту?

— Саме так. Я керую командою, яка займається автоматизацією промислових підприємств. Останній рік ми працюємо над великим проєктом для нового виробничого комплексу неподалік Львова. Майже завершили технічну частину, але інвестори вирішили, що їм потрібна якісна презентація всього об’єкта ще до запуску.

Я уважно слухала, вже здогадуючись, куди він веде.

— І?

— І мені порадили компанію, яка робить чи не найкращу архітектурну та промислову 3D-візуалізацію в Україні.

Я всміхнулася.

— Приємно чути.

— Я, коли почув назву компанії й прізвище директорки, чесно кажучи, кілька хвилин просто дивився в монітор. Не вірилося, що це справді ти.

Я тихо засміялася.

— Світ усе ж таки маленький.

— Дуже маленький, — погодився він. — Тому я вирішив не телефонувати. Хотів побачити твоє здивоване обличчя, коли зайду в кабінет.

— Вийшло.

— Помітив.

Між нами знову запанувала тиша. Але цього разу вона була легкою. Такою, яку можуть дозволити собі люди, що колись знали одне одного майже краще за всіх.

Я відкрила ноутбук.

— Добре. Розповідай деталі: масштаб, терміни, що саме потрібно.

Денис дістав із портфеля планшет, кілька креслень і поклав їх переді мною.

— Маємо виробничий комплекс, адміністративний корпус, лабораторії та логістичний центр. Потрібно створити повну інтерактивну візуалізацію, а ще анімаційний ролик для презентації інвесторам.

Я швидко переглядала креслення.

— Роботи багато.

— Саме тому я приїхав особисто. Якщо чесно, після кількох невдалих переговорів з іншими студіями мені порекомендували звернутися до тебе.

— Приємно, коли твою рекламу роблять безкоштовно.

— Я не перебільшую.

Я зупинилася на одному з планів.

— Це ж не просто виробництво… Ви хочете показати людям майбутнє підприємства так, щоб вони буквально відчули простір.

Денис кивнув.

— Саме тому я й тут. Ти завжди бачила красу там, де інші бачили лише бетон.

Його слова прозвучали тихо, але чомусь саме вони зачепили мене сильніше за будь-які компліменти про успішну компанію.

Колись він був єдиним, хто не сміявся з моїх нескінченних альбомів із вирізками інтер’єрів, фасонів і кольорових палітр.

— Пам’ятаєш, як усі казали, що твої журнали — це марна трата часу? — несподівано запитав він.

Я підняла на нього погляд.

— Пам’ятаю.

— А я тоді сказав, що ти просто бачиш світ інакше.

Я посміхнулася.

— Але й ти згадав таке?

— Еміліє… — він трохи ніяково всміхнувся. — Я багато чого пам’ятаю.

На мить повітря в кабінеті стало густішим. Я відчула, як серце чомусь пришвидшило ритм.

Щоб не видати себе, я повернулася до креслень.

— Гаразд. Проєкт мені подобається. Думаю, ми впораємося.

— Тобто… погоджуєшся?

— Якщо після підписання договору ти не почнеш керувати моїми дизайнерами так само, як своїми інженерами.

— Обіцяю бути чемним.

— Не вірю.

— Даремно.

— Ні, я тебе занадто добре знаю.