Розділ 5. не лізь не у свою справу

О восьмій ранку Ліорія вже стояла біля старої будівлі й подумки складала список причин, чому її начальника потрібно було б звільнити.

Перша — нестерпний характер.

Друга — нездатність нормально спілкуватися з людьми.

Третя — звичка призначати зустрічі на час, коли нормальні люди ще сплять.

Четверта…

— Ти збираєшся стояти там увесь день?

Ліорія повільно повернула голову.

Еліан ішов до входу з папкою в руках. На ньому була темна куртка, а обличчя мало такий вигляд, ніби сама присутність Ліорії вже зіпсувала йому ранок.

Вона глянула на годинник.

— Вісім нуль одна. Ти запізнився.

Він зупинився.

— На одну хвилину.

— А я думала, для тебе кожна хвилина має значення.

— Тільки не тоді, коли я витрачаю її на твої дурниці.

— Тоді тобі доведеться потерпіти. Я можу говорити дурниці годинами.

— Це я вже зрозумів.

— Рада, що ми нарешті починаємо розуміти одне одного.

Еліан відчинив двері.

— Заходь.

— Після тебе. Не хочу зіпсувати тобі ще й цей ранок.

— Ти вже його зіпсувала.

— Ой, бідолашний.

Він кинув на неї такий погляд, що будь-хто інший, можливо, вирішив би замовкнути.

Ліорія лише посміхнулася й пройшла всередину.

Ну що ж.

День обіцяв бути чудовим.

Принаймні нудним він точно не буде.

Другий поверх зустрів їх холодом і запахом будівельного пилу.

Технічний керівник уже чекав біля сходів. Поруч стояли двоє робітників, які мали перевірити стан перекриття в закритій частині будівлі.

— Доброго ранку, — привітався чоловік. — Ми оглянули конструкцію. Попередньо все стабільно, але потрібно перевірити одну ділянку стіни.

Ліорія відразу відкрила блокнот.

— Яку саме?

Чоловік показав на двері, біля яких вони з Еліаном сперечалися напередодні.

Вона повільно повернула голову до координатора.

— О, яка несподіванка.

— Навіть не починай, — відрізав Еліан.

— Я ще нічого не сказала.

— У тебе все написано на обличчі.

— А в тебе, схоже, замість обличчя табличка «не турбувати».

Технічний керівник удав, що не почув їхньої розмови.

— Ми можемо починати?

— Так, — відповів Еліан.

Ліорія підійшла ближче до дверей, але один із робітників зупинив її.

— Поки не заходьте. Ми спочатку перевіримо, чи безпечно відкривати прохід.

Вона відійшла й почала розглядати стіну.

Біля дверної рами було видно кілька шарів старої фарби. Під ними проступала тонка лінія, яка могла свідчити про те, що отвір колись змінювали.

— Тут була інша конструкція, — сказала вона.

Еліан підійшов до неї.

— Що?

— Дивись. Ось межа старої кладки. Дверний проріз могли звузити або частково закласти.

— Це ще нічого не доводить.

— Я й не казала, що доводить. Я сказала, що це потрібно перевірити.

— Тоді чекай результатів огляду.

Ліорія повернулася до нього.

— Ти колись пробував відповідати на запитання без цього свого тону?

— А ти колись пробувала просто виконувати вказівки?

— Так. Коли мені їх дають люди, які здатні пояснити, чому.

— Я не зобов’язаний пояснювати тобі кожен крок.

— А я не зобов’язана вдавати, що ти завжди маєш рацію.

Еліан нахилився трохи ближче, але голосу не підвищив.

— Послухай уважно. Зараз ми перевіряємо конструкцію. Ти не заходиш за огородження, не торкаєшся стін і не заважаєш робітникам. Зрозуміло?

Ліорія кілька секунд дивилася на нього.

— Зрозуміло. А тепер послухай ти. Я не збираюся лізти під завал, щоб довести свою правоту. Але якщо я бачу щось, що може вплинути на проєкт, то повідомлю про це незалежно від того, наскільки сильно тебе дратує мій голос.

— Твій голос мене не дратує.

Вона підняла брови.

— Справді?

— Мене дратує те, що ти не вмієш замовкнути.

— А мене дратує те, що ти досі не навчився відрізняти робоче обговорення від власного бажання всіх контролювати.

— Чудово. Тепер ми обоє висловилися. Можемо працювати?

— Нарешті хоч одна розумна думка.

Він відвернувся.

Ліорія ледь стримала посмішку.

Не тому, що їй було весело.

Просто іноді єдиним способом не збожеволіти поруч з Еліаном було нагадувати собі, що його теж можна вивести з рівноваги.

І вона, схоже, робила це чудово.

За пів години робітники завершили первинну перевірку.

Небезпечних пошкоджень не виявили, але з’ясувалося, що частину перегородки справді перебудували багато років тому. Для остаточних висновків потрібні були старі креслення.

Ліорія відразу згадала фотографію з архіву.

— Мені потрібні документи про попередню реконструкцію цієї частини, — сказала вона технічному керівнику.

— Ми якраз отримали відповідь щодо архіву. Доступ можна оформити сьогодні після обіду.

— Чудово.

Еліан закрив папку.

— Спочатку узгодимо, які саме документи потрібні.

Ліорія повільно повернулася до нього.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Ти збираєшся узгоджувати зі мною список документів, які я сама маю переглядати для своєї роботи?

— Я збираюся переконатися, що ми не витрачатимемо час на непотрібні матеріали.

— Тоді можеш просто прочитати список, який я підготувала вчора.

Вона дістала з сумки аркуш і простягнула йому.

Еліан пробіг очима по пунктах.

— Тут зазначені всі акти передачі за останні десятиліття.

— Так.

— Навіщо?

— Щоб простежити зміни в конструкції.

— Для цього достатньо технічних планів.

— Якщо вони повні. А ми поки не знаємо, чи всі зміни внесли до сучасних копій.

Він знову подивився на список.

— Ти завжди ускладнюєш прості речі?

— Ні. Іноді я працюю з людьми, які самі їх ускладнюють.

— Ти можеш хоча б один день не огризатися?

Ліорія задумалася.

— Можу.

Еліан мовчки чекав.

— Але сьогодні не той день.

Технічний керівник не втримався й тихо засміявся.

Еліан повернув до нього голову.