Розділ 4. те, про що мовчать

Ліорія не любила, коли від неї щось приховували.

Особливо люди, яким вона довіряла.

А Міра щойно дала їй чудовий привід сумніватися в тому, що вона знала про власну подругу все.

«Я поясню тобі пізніше».

Ліорія перечитала повідомлення ще раз, скривилася й кинула телефон на ліжко.

— Та пішло воно все.

Вона не збиралася випрошувати пояснення. Якщо Міра хотіла мовчати — її право. Але нехай потім не дивується, коли Ліорія почне ставити запитання, на які їй не сподобаються відповіді.

А поки що була робота.

І один нестерпний чоловік, який, судячи з усього, вирішив стати головним випробуванням її нервової системи.

Чудово. Просто чудово.

Ліорія підвелася, зібрала волосся в недбалий пучок і відкрила ноутбук. На екрані чекали креслення, таблиці витрат і список завдань на день.

Вона пропрацювала майже годину, перш ніж зрозуміла, що вже десять хвилин дивиться в одну точку.

Думки знову поверталися до фотографії.

До прізвища.

До реакції Міри.

Щось тут було не так.

І вона мала намір з’ясувати що саме.

О дев’ятій двадцять Ліорія увійшла до офісу з двома папками під пахвою та кавою в руці.

Еліан уже був на місці.

Звісно.

Він стояв біля столу й розмовляв телефоном. Побачивши її, лише коротко кивнув на вільний стілець.

Ліорія проігнорувала жест і поставила папки на стіл.

— Доброго ранку. Хоча, дивлячись на тебе, я вже не впевнена, що він добрий.

Еліан завершив дзвінок.

— Ти завжди починаєш день із дурних коментарів?

— Ні. Іноді я починаю його з кави. Але сьогодні вирішила зробити виняток заради тебе.

— Я зворушений.

— Не треба. Ще розплачешся, а мені доведеться викликати швидку.

Він кинув на неї невдоволений погляд.

— Ти принесла документи?

— Ні, я принесла тобі сніданок. Документи самі десь загубилися.

— Ліоріє.

— Еліане.

— Папку. На стіл.

— Ого. Три слова поспіль без образи. Прогрес.

Вона поклала перед ним креслення й відсунулася на крок.

Еліан відкрив папку, переглянув перші сторінки та зупинився на таблиці.

— Чому тут змінена послідовність робіт?

— Тому що матеріали затримуються. Ми вже це обговорювали.

— Я не затверджував цей порядок.

— А я не збираюся сидіти склавши руки, поки твій графік розвалюється на шматки.

Він підняв голову.

— Ти мала узгодити зміни зі мною.

— Я підготувала пропозицію. Вона перед тобою. Якщо ти хочеш особисто затверджувати кожен рух у цій будівлі, купи собі крісло й оселися тут.

— Не розумію, чому з тобою завжди все перетворюється на суперечку.

— Тому що ти вважаєш, ніби слово «команда» означає «усі слухаються Еліана».

— А ти вважаєш, що можеш робити все, що заманеться.

— Я вважаю, що мене найняли за мою компетентність. Було б непогано, якби ти хоча б іноді це пам’ятав.

Еліан мовчки перегорнув сторінку.

Ліорія чекала на відповідь.

Не дочекалася.

— Ти знаєш, що найбільше мене в тобі дратує?

— Боюся, зараз дізнаюся.

— Ти навіть не намагаєшся нормально розмовляти з людьми. Тобі простіше віддати наказ, ніж пояснити, що саме не так.

Він закрив папку.

— А тебе не влаштовує нічого, крім останнього слова.

— Бо ти ніколи не даєш мені договорити!

— Може, тому що ти не вмієш вчасно замовкнути?

Ліорія повільно поставила чашку на стіл.

— Знаєш що? Іди до біса.

— Після тебе.

Вона дивилася на нього кілька секунд, не вірячи власним вухам.

А потім засміялася.

Коротко, без радості.

— Господи, який же ти нестерпний.

— Це вже було.

— А ти досі не став кращим.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей.

— Куди ти зібралася? — запитав Еліан.

— Подалі від твого обличчя. Маю надію, хоч це не потребує твого затвердження.

— У нас через п’ятнадцять хвилин зустріч із технічним керівником.

Ліорія зупинилася, заплющила очі й повільно вдихнула.

— Я тебе колись придушу.

— Не раджу. Тут камери.

Вона обернулася.

— Ти зараз пожартував?

— Не роби з цього подію.

— Та не хвилюйся. Твій перший жарт я точно не забуду. Запишу в календар.

— Вийди вже.

— Із задоволенням.

Цього разу вона справді вийшла.

І двері за собою зачинила дуже голосно.

Зустріч із технічним керівником минула краще, ніж Ліорія очікувала.

Вони узгодили послідовність робіт, визначили, які матеріали потрібно замінити, і домовилися провести додатковий огляд другого поверху.

Еліан поводився професійно. Не перебивав її без потреби, уважно перевіряв цифри й ставив конкретні запитання.

Що, звісно, не робило його менш нестерпним.

Коли зустріч завершилася, Ліорія зібрала документи.

— До речі, — звернулася вона до технічного керівника, — мені потрібен доступ до повного архіву будівлі. Не лише до тих папок, які вже оцифровані.

Чоловік поправив окуляри.

— Повного?

— Так. Старі креслення, фотографії, акти передачі, документи про попередні перебудови. Усе, що збереглося.

Еліан, який уже збирався виходити, зупинився.

— Навіщо тобі акти передачі?

— Для роботи.

— Ти вже маєш технічні плани.

— А ти вже маєш звичку ставити запитання, на які я відповіла ще до того, як ти їх поставив.

— Я запитав, навіщо тобі ці документи.

— А я не зобов’язана звітувати перед тобою про кожну сторінку, яку хочу переглянути.

— Якщо ти збираєшся змінювати проєкт на підставі старих документів, то зобов’язана.

Ліорія схрестила руки.

— Я не збираюся нічого змінювати без перевірки. Я хочу зрозуміти історію будівлі, перш ніж остаточно визначати, що в ній можна зберегти.

Технічний керівник кивнув.

— У цьому є сенс. Частина старих документів зберігається в окремому архіві. Я перевірю, чи можемо ми отримати до нього доступ.

— Дякую.

Еліан невдоволено глянув на нього.

— Спочатку узгодь це зі мною.