Глава 10. Після музики

Після останньої крапельниці Ірина ще кілька тижнів їздила на радіотерапію. Потім були аналізи, огляди й таблетки, які треба було пити щодня. Маленька біла пігулка щоранку лежала поруч із чашкою кави й дратувала її своєю буденністю.

На черговому прийомі лікарка переглянула результати й сказала:

— Тепер побачимося через три місяці.

— Добре.

Ірина сама почула знайому інтонацію й усміхнулася. Лікарка усміхнулася у відповідь і вже потягнулася до наступної картки.

Волосся відростало нерівно.

Спочатку м’яке, майже дитяче. Потім почало витися, чого раніше ніколи не робило.

— Залиш, — сказала Клер.

— Ненавиджу.

— Тобі пасує.

— Ти брешеш мені стільки років.

— Тому досвідчено.

Ірина відростила ще два місяці, потім пішла й постриглася коротко.

До театру поверталася частинами.

Спершу раз на тиждень.

Потім три.

Потім знову повний графік, але вже інший.

Вона не показувала все тілом. Деякі речі — руками. Деякі словами. Якщо треба було пояснити стрибок, просила Адель.

Першого разу це було принизливо.

Другого — неприємно.

На п’ятий Ірина вже сперечалася з Адель не про те, хто покаже, а про те, що саме треба показати.

— Ти надто високо береш руку.

— Я так танцюю.

— Саме тому не ти зараз танцюєш цю партію.

— Ти нестерпна.

— Нарешті нормальна репетиція.

Адель стала солісткою давно. Молодші називали її «мадам» й боялися майже так само, як колись її саму.

Ірина одного разу сказала:

— Ти стаєш схожа на мене.

— Це погроза?

— Попередження.

Марк іноді приходив на вистави з Софі.

Клер-молодшій було десять. Вона ходила на плавання й до балету ставилася як до роботи батька: знала, що він там буває, але не бачила причин говорити про це щодня.

— Вона могла хоча б захотіти на «Лускунчика», — сказав Marc якось у буфеті.

— Вона була торік.

— Заснула.

— Отже, почувалася безпечно.

Marc хмикнув і доїв Іринине печиво.

Ірина усміхнулася.

П’єр уже майже не приїздив до Парижа. Коліна Клер не любили сходів. Лариса телефонувала у неділю, іноді в середу, якщо забувала, що у Франції теж є робочі дні. Мати все ще питала, чи Ірина їсть, хоча сама почала забувати, що їла на сніданок.

Молитовник лежав біля ліжка, не в шухляді.

Ірина не читала його щодня.

Іноді тижнями не відкривала.

Іноді перед контрольним обстеженням клала в сумку й так і не діставала.

Капелан одного разу спитав:

— Ви вже навчилися молитися?

— Ні.

— Я теж не завжди.

— Вам за це платять.

Він засміявся.

Одного ранку в клас прийшла нова дівчина.

Сімнадцять або вісімнадцять.

Худа, серйозна, волосся затягнуте так туго, що Ірина відчула біль у власній голові.

Дівчина стала біля станка раніше за всіх.

На plié робила все правильно.

На tendu — теж.

На adagio Ірина зупинила музику.

— Як тебе звати?

— Camille.

— Ще раз, Camille.

Дівчина повторила.

— Стоп.

Підійшла.

— Плече нижче. Не тягни шию. І не дивись у дзеркало після кожного руху.

Camille виправила.

— Так?

— Поки так.

Піаніст почав знову.

Дівчина зробила комбінацію чисто.

Занадто чисто.

На останній фразі Ірина сказала:

— Тепер ще раз без дзеркала.

Camille розгубилася.

— Але я не бачитиму.

— Саме.

— А якщо неправильно?

Ірина мало не відповіла автоматично.

«Я скажу».

Замість цього подумала.

— Я скажу, якщо ти зламаєш коліно. Решту спробуй сама.

Хтось у залі засміявся.

Camille теж, нервово.

— З початку? — спитав піаніст.

— З adagio.