Глава 9. Приїхала

Лариса приїхала з двома валізами на п’ять днів.

Ірина зустріла її біля дверей квартири й подивилася на багаж.

— Ти переїжджаєш?

— Ні.

— Тоді що там?

— Речі.

— Які можуть важити сорок кілограмів?

— Нормальні.

У першій валізі справді були речі.

Светр.

Капці.

Дві книжки.

Аптечка, половина якої Ірині не була потрібна.

У другій — гречка, чай, цукерки, сушені яблука й банка меду, загорнута в три пакети.

Ірина дивилася.

— У Франції є їжа.

— Я бачила.

— Тоді навіщо?

— Твоя мама.

— Вона думає, що тут немає гречки?

— Вона думає, що ти не купиш.

Ірина промовчала.

Лариса підняла брову.

— От бачиш.

У перший вечір Лариса нічого не питала про лікування.

Це було підозріло.

Розповідала про Мишка, який уже навчався в університеті й вважав матір технічно неграмотною. Про Олега, який нарешті замінив старий холодильник, але тепер скаржився, що новий «не такий надійний». Про свою ученицю, яка пішла з балету в двадцять і вступила на архітектуру.

— І ти її відпустила?

— А що я мала зробити? Прив’язати до станка?

— Галина Петрівна могла б.

— Вона б спершу переконала, що архітектура — слабкість характеру.

Обидві засміялися.

Уночі Лариса спала на дивані.

Ірина прокинулася близько четвертої. Після лікування сон став дивним: могла заснути о дев’ятій і прокинутися о першій, або не спати до ранку.

Пішла на кухню.

Лариса вже сиділа там у светрі поверх нічної сорочки.

— Ти чого?

— Ти дверима грюкнула.

— Я тихо.

— Як у дитинстві, коли «тихо» означало, що прокинувся весь поверх.

Ірина налила воду.

Лариса дивилася.

— Нудить?

— Ні.

— Болить?

— Ні.

— Тоді?

Ірина сіла навпроти.

— Не спиться.

Лариса чекала.

Ірина провела пальцем по краю склянки.

— Страшно.

— Мені теж.

Ірина підняла очі.

— Тобі чого?

Лариса розлютилася миттєво.

— Ти дурна?

Ірина усміхнулася.

— Можливо.

— Я приїхала до подруги з раком. Як ти думаєш?

— А.

— Що «а»?

— Нічого.

Лариса зітхнула.

— Ти досі думаєш, що якщо боїшся тільки ти, то іншим легше?

Ірина не відповіла.

— Не знаю, — сказала Лариса вже тихіше. — Може, й я так роблю.

Ірина випила воду.

На третій день вони поїхали до лікарні разом.

Лариса побачила каплицю, коли Ірина звернула до дверей.

— Ти куди?

— Сюди.

Лариса прочитала табличку.

Подивилася на Ірину.

— Не роби обличчя.

— Яке?

— Оце.

— Я нічого.

— Саме.

— Ти ходиш у каплицю?

— Інколи.

— Ти?

— Ларис.

— Мовчу.

Ірина зайшла. Лариса лишилася в коридорі.

Через десять хвилин Ірина вийшла.

— Ну?

— Що?

— Нічого.

— Ти спеціально?

— Можливо.

Після лікарні вони сиділи в кафе. Ірина їла суп маленькими ложками. Смак після хіміотерапії іноді ставав металевим, сьогодні було терпимо.

Лариса дивилася.

— Не дивись.

— Я не дивлюся.

— Ти рахуєш ложки.

— Це твоя мама просила.

— Зрадниця.

— Вона дуже переконлива.

Ірина з’їла ще дві.

Лариса перестала рахувати.