Глава 8. Ну?

Каплицю Ірина помітила ще під час першої госпіталізації.

Маленькі двері на першому поверсі, між автоматом з напоями й коридором до радіології.

Кілька тижнів вона тільки проходила повз.

Одного дня в коридорі плакала дитина. Не голосно, але без пауз. Мати щось шепотіла їй у волосся, телефон дзвонив у сестринській, санітарки котили металевий візок, який скрипів одним колесом.

Ірина відкрила двері каплиці.

Всередині було прохолодніше.

Шість дерев’яних стільців. Невеликий вівтар. Свічки. У вазі — білі квіти з підсохлими краями.

Вона сіла біля дверей.

Через хвилину захотіла піти. Ніхто її не тримав, і саме тому вона просиділа ще десять.

Чоловік у сірому светрі зайшов із пластиковою пляшкою води. Вилив стару воду з вази, підрізав стебла ножицями, поставив квіти назад.

Потім сів через два стільці й розгорнув газету.

Ірина подивилася на нього вдруге.

Газета була спортивна.

Це чомусь заспокоїло.

Перед виходом він сказав:

— Bonne journée.

— Merci.

Наступного тижня він був там знову.

— Ви тут працюєте? — спитала Ірина.

— Так.

— Прибираєте?

Чоловік подивився на вазу.

— І це теж.

Коли він нахилився за книжкою, з-під светра вислизнув маленький хрест.

— Ви священник?

— Капелан.

— А.

Він не запитав, чи вона вірує. Не запросив на службу. Не почав нічого пояснювати.

Ірина прийшла ще раз.

Потім ще.

Іноді капелана не було. Іноді він сидів із кимось у дальньому кутку, й тоді Ірина одразу виходила. Одного разу заставила його міняти лампочку. Він стояв на стільці й лаявся на кріплення так буденно, що вона принесла з коридору інший стілець, вищий.

— Дякую.

— Цей хитається.

— Я вже помітив.

— Тоді чому стоїте?

— Бо ви принесли його після того, як я заліз.

Ірина засміялася.

Молитовник вона принесла не спеціально.

Вранці шукала в шухляді направлення й побачила темну обкладинку. Книжка пролежала там багато років. Ірина поклала її в сумку разом із документами й пляшкою води, а вже в лікарні згадала.

У каплиці відкрила на першій сторінці.

Марія.

Бабусине ім’я олівцем майже стерлося.

— Старий? — спитав капелан.

— Бабусин.

— Можна?

Ірина подала книжку.

Він обережно торкнувся корінця.

— Палітурка вже відходить. Не розкривайте широко.

— Я її майже не відкриваю.

— Тоді проживе довше.

— Дуже духовна порада.

— Я сьогодні відповідаю за матеріальну частину.

Він повернув молитовник.

Ірина посиділа ще трохи й пішла на аналіз крові.

Питання про покарання прийшло вночі після третього циклу.

Вона прокинулася о другій, попила води й не змогла знову заснути.

На столі лежав молитовник.

Лариса.

Тітчин лист.

Люди в театрі, яких викликали після її втечі.

Батько, що ходив на роботу під чужі запитання.

Marc.

Думки не складалися в жодну чесну послідовність. Уночі вони взагалі погано підкорялися логіці.

Ірина перевернула подушку холодним боком і все одно подумала: а якщо це за щось?

Наступного разу в каплиці капелан складав стільці після зустрічі.

Ірина взяла один.

— Не треба, — сказав він.

— Він не важкий.

— Я не про вагу.

— Тоді мовчіть.

Поставила біля стіни.

Ще один.

— До вас часто приходять питати, за що? — спитала вона.

Капелан перестав складати стільці.

— За що що?

— Хвороба.

Він сперся руками на спинку.

— Часто.

— І що ви кажете?

— По-різному.

— Зручно.

— Дуже.

Ірина взяла третій стілець.

— А ви самі вірите, що це може бути покаранням?