Глава 7. Стілець

Перший курс хіміотерапії Ірина зустріла як погану прем’єру.

Прийшла раніше.

З документами в окремій папці.

З пляшкою води.

З книжкою, яку не збиралася читати.

І зі списком питань, половину з яких уже задавала лікарці.

У денному стаціонарі було світло, занадто тепло й тихо. Стільці стояли в ряд біля вікна, але не звичайні — широкі крісла з підлокітниками, які відкидалися назад.

Медсестра показала:

— Сідайте сюди.

Ірина сіла.

Через хвилину встала поправити сумку.

— Можете залишити на підлозі.

— Я знаю.

Сіла знову.

Потім попросили витягнути руку.

Ліва після операції ще тягнула, тому катетер поставили в праву.

Ірина дивилася, як крапля за краплею рідина йде по прозорій трубці.

— Щось відчуваєте? — спитала медсестра.

— Ні.

— Пече?

— Ні.

— Нудить?

— Ні.

— Добре.

Ірина нічого не сказала.

Поруч сиділа жінка років шістдесяти з термосом.

Вона почула й усміхнулася.

— Не любите це слово?

Ірина повернулася.

Жінка говорила французькою з акцентом, який Ірина не могла визначити.

— Чому?

— Ви зробили таке обличчя.

— Яке?

— Наче вас образили.

Ірина засміялася.

— Довга історія.

Жінку звали Марта. Полька. У Франції жила понад тридцять років, але коли лаялася, переходила на польську.

— Дуже зручно, — сказала Ірина. — Ніхто не розуміє.

— Медсестра з Кракова розуміє.

— Погано.

— Дуже.

Після першого введення Ірина вийшла з лікарні майже розчарована.

Вона чекала, що стане погано одразу.

Не стало.

Купила хліб, зайшла в аптеку, доїхала метро додому.

Увечері навіть розклала ноти для завтрашньої репетиції, яку все ще сподівалася відвідати хоча б сидячи.

Вночі почалася нудота.

Не сильна спочатку.

Потім така, що запах кави з квартири сусідів змусив її закрити двері кухні.

Вранці Клер подзвонила.

— Ну?

— Не кажи «ну».

— Як ти?

— Жива.

— Нудить?

— Трохи.

— Їла?

— Не починай маму.

— Я питаю.

— Сухар.

— Один?

— Він був великий.

Клер приїхала з супом.

Ірина з’їла чотири ложки, потім сказала:

— Все.

— Ще дві.

— Ти хто?

— Людина з супом. У мене влада.

Ірина з’їла ще одну.

Через день стало легше.

На третій вона поїхала до театру.

Не на репетицію. Просто забрати папери.

Адель побачила її в коридорі.

— Ти збожеволіла?

— Я зайшла на десять хвилин.

— Тобі в лікарні не пояснили, де твій дім?

— Мені в лікарні багато чого пояснювали.

— І?

— Не все запам’ятала.

Адель забрала папку з її рук.

— Я принесу.

— Не треба.

— Ірино.

— Не говори зі мною як я.

— А хто мене вчив?

Ірина не знайшла відповіді.

Пішла додому.

Волосся почало випадати після другого циклу.

Спершу більше лишалося на гребінці.

Потім на подушці.

Потім Ірина провела рукою по голові й у долоні залишилося стільки, що вона довго дивилася.

Наступного ранку записалася до перукаря.

— Коротко, — сказала.

— Наскільки?

Ірина показала пальцями.

Перукарка знала, навіщо.

Не сказала «вам буде гарно». Не сказала «волосся відросте».

Просто накрила плечі тканиною й почала.