Глава 5. Тридцять дев’ять

У тридцять дев’ять Ірина вперше почала думати про завтрашній день ще до того, як закінчувався сьогоднішній клас.

Не про плани.

Про коліно.

Якщо сьогодні зробити ще три повних серії стрибків, завтра ліве коліно на сходах нагадає.

Якщо не зробити — ніхто не помре.

Раніше вона б зробила всі три серії й увечері приклала лід.

Тепер іноді зупинялася після другої. Перші кілька разів озиралася, ніби хтось міг це помітити.

У трупі вона вже не була новою, не була «радянською», не була навіть однією з молодших.

На її місце в роздягальні приходили дівчата, які не пам’ятали Берлінської стіни й вважали, що касетний програвач — старовина.

Адель було дев’ятнадцять.

Висока, дуже музична, з невдалими руками й такою впевненістю в собі, яка в дев’ятнадцять виглядає природно.

— Irina, regarde.

Адель показала комбінацію.

— Що?

— Плече.

— Яке?

— Твоє.

Ірина підійшла й торкнулася лопатки.

— Не піднімай тут.

Адель зробила ще раз.

— Так?

— Краще.

— Правильно?

Ірина завмерла на слові.

Правильно.

Галина Петрівна.

Лариса.

П’єр.

Усі роки, коли правильність була не просто технікою, а способом вижити.

— Для цієї комбінації — так, — сказала вона.

Адель задоволено кивнула й побігла.

Ірина була рада, що не почала філософствувати дев’ятнадцятирічній дівчині про свободу руху.

Через тиждень директор запропонував їй вести ранковий клас раз на тиждень.

— Ні.

— Чому?

— Я танцюю.

— Я бачу.

— Тоді навіщо?

— Бо бачите інших.

— Усі бачать.

— Ні.

Ірина не любила комплімент, який звучав як підготовка до пенсії.

— Ні.

Директор не сперечався.

Через місяць попросив знову.

— Один раз.

— Двічі.

— Один.

— Домовилися.

Перший клас вона провела погано.

Не технічно.

Люди спітніли, ніхто не травмувався, музика підійшла.

Але Ірина говорила без зупинки.

Коліно.

П’ята.

Плече.

Шия.

Рука.

Ще раз.

Ще.

Адель після класу підійшла.

— Ти дуже страшна.

— Добре.

Ірина сама почула слово й скривилася.

Адель не знала чому.

— Я думала, ти м’якша.

— Звідки?

— Ти смієшся.

— Це не професійна характеристика.

На другому класі Ірина говорила менше.

На третьому зупинила Адель на adagio.

— Що ти робиш?

— Développé.

— Це я бачу. Куди ти йдеш?

Адель подивилася на діагональ.

— Туди.

— От і йди. Не показуй мені ногу окремо від себе.

Вона повторила.

Стало краще.

Ірина нічого не сказала.

Адель сама усміхнулася.

Викладання не замінило сцену. Ірина все ще танцювала вистави: менше класичних партій на пуантах, більше сучасних робіт, характерних ролей, ансамблів.

Зміни були дрібні. Одну нову партію віддали молодшій. Потім у розкладі стало на одну репетицію менше. Натомість директор попросив Ірину провести ще один клас.

Одного сезону вона не отримала жодної нової великої партії.

Ірина пішла до директора.

— Це через вік?

Він не став робити вигляд, що не зрозумів.

— Частково.

— Частково що ще?

— Репертуар. Склад. Молоді танцівниці. Ваше коліно, якщо ви хочете чесно.

— Моє коліно вас не стосується.

— Коли ви не можете репетирувати два дні після вистави — стосується.

Ірина зненавиділа його хвилин на десять.