Глава 4. Те, що сказала

Лариса зустріла її не на вокзалі.

— Я працюю, — сказала телефоном.

— Я бачу.

— Що ти бачиш? Ти ще в поїзді.

— Характер.

— Франція тебе не вилікувала.

Ірина приїхала до театру сама.

Вхід знайшла не одразу. Не тому, що забула будівлю — поміняли двері для службового входу. Вона двічі обійшла ріг, поки сторож не показав пальцем.

У коридорі пахло так само: пилом, гримом, деревом і чимось теплим із буфету.

Ірина зупинилася біля стіни.

Колись їй здавалося, що запах театру однаковий скрізь.

Ні.

Цей був інший.

Лариса вийшла із залу в чорному трико й довгій спідниці. Волосся коротше, ніж Ірина пам’ятала. Біля очей зморшки.

— Сива, — сказала Лариса замість привітання.

— Де?

— Тут.

Торкнулася пасма.

— Одна.

— Три.

— Брешеш.

— Я рахувала.

Ірина засміялася.

Обійнялися.

Спочатку коротко. Потім Лариса не відпустила, й Ірина теж.

— Все, — сказала Лариса через кілька секунд. — Діти дивляться.

Ірина озирнулася.

У дверях стояли чотири дівчини років п’ятнадцяти.

— Хай дивляться.

— Оце точно Франція.

У залі Лариса викладала старшу групу.

— Сідай.

— Я постою.

— Я сказала сідай. Ти гість.

— Я танцівниця.

— Тут — гість.

Ірина сіла на підвіконня.

Дівчата поглядали. Одна щось шепнула іншій.

— Говоріть голосніше, — сказала Ірина. — Я старша, не глуха.

Дівчина почервоніла.

Лариса засміялася.

— Це Ірина Левченко.

— Та сама? — вирвалося в іншої.

Ірина підняла брову.

— Яка?

— Іро, не муч дітей.

— Я нічого.

Клас почався.

За десять хвилин Ірина перестала бути гостем. Спочатку тільки дивилася. Потім тихо сказала Ларисі:

— У третьої праве коліно.

— Бачу.

— Не бачиш, бо не виправила.

Лариса повернулася.

— Ти приїхала в гості чи забрати роботу?

— Дивлюся.

— От і дивись мовчки.

Через п’ять хвилин сама спитала:

— А плече в другої?

Ірина усміхнулася.

Після класу в зал забіг хлопчик із портфелем.

— Мамо.

Ірина повернулася до Лариси.

— О.

— Навіть не думай.

— Я нічого.

— Мишко, це тітка Ірина.

Хлопчик років дев’яти серйозно сказав:

— Bonjour.

Французьке r було жахливе.

Ірина відповіла так само серйозно:

— Bonjour.

— Я ще знаю merci.

— Цього вистачить, щоб вижити перші два дні.

— Не вчи дитину, — сказала Лариса.

Удома в Лариси було тісніше, ніж Ірина уявляла.

Дві кімнати, книжки на підвіконні, дитячі черевики під батареєю. На кухні холодильник гудів так голосно, що Олег — чоловік Лариси — раз на годину бив його долонею збоку.

— Допомагає? — спитала Ірина.

— Мені — так.

Олег працював інженером. Балет не любив, але знав назви всіх Ларисиних партій, бо роками чекав після вистав у службового входу.

— Це любов, — сказала Лариса.

— Це транспортна логістика, — відповів Олег.

Ірина йому відразу сподобалася.

Після вечері Олег повів Мишка до сусіда дивитися якийсь новий магнітофон.

Лариса поставила чайник.

На спинці стільця висіла синя хустка.

Ірина впізнала.

— Ти досі її носиш?

— Вона нормальна.

— Скільки їй?

— Не рахуй чужі речі.

Ірина засміялася.

Чайник свиснув.

Лариса налила чай, поставила на стіл печиво. Говорили про людей із училища. Хто де працює. Хто пішов зі сцени. Хто розлучився. Хто став товстий, і Лариса одразу сказала, що це не тема, хоча сама й почала.