Глава 3. Назад

Коли Радянський Союз перестав існувати, Ірина дізналася про це не в театрі.

Вона була вдома й підшивала стрічку до старої репетиційної спідниці.

Телевізор працював без звуку.

Клер подзвонила.

— Увімкни новини.

— У мене увімкнені.

— Зі звуком.

Ірина поклала голку.

На екрані були Москва, прапори, люди, слова, які французький диктор вимовляв обережно.

Потім карта.

Ірина збільшила звук.

Ірина не рухалася, поки диктор не перейшов до іншого сюжету. Тільки тоді помітила, що досі тримає голку між пальцями.

— Ну? — спитала Клер.

— Що?

— Що ти відчуваєш?

Ірина подивилася на нитку в пальцях.

— Я не знаю.

— Звичайно.

— Не починай.

Наступного дня в театрі всі питали її приблизно те саме.

Marc — теж.

Вони вже кілька років не були разом. Він зустрічався з жінкою на ім’я Софі, яку Ірина бачила двічі й обидва рази не знайшла нічого, за що могла б її не любити.

Це було незручно.

— You go home? — спитав він після класу.

Ірина зав’язувала шнурки.

— Home where?

Марк помовчав.

— Fair.

Через кілька місяців прийшов лист від матері.

Папір був тонкий, сірий.

Тепер, мабуть, можеш приїхати.

Не «приїжджай».

Можеш.

Ірина носила лист у сумці тиждень.

Потім купила квиток.

Клер спитала:

— Ти впевнена?

— Ні.

— Це вже прогрес.

— У чому?

— Раніше ти була не впевнена й робила вигляд, що впевнена.

Літак сідав у Києві.

На паспортному контролі чоловік довго гортав її документи. Французький проїзний документ, посвідка, папери — за роки їх стало стільки, що Ірина сама іноді плутала, який кому потрібен.

— Мета поїздки?

Російська прозвучала різко знайомо.

— Родина.

— Де проживає?

Ірина відповіла.

Чоловік поставив штамп.

— Проходьте.

Вона не рушила.

Він підняв очі.

— Щось не так?

— Ні.

— Тоді не затримуйте.

Ірина пройшла.

За дверима ніхто не стояв.

Ніхто не кликав її прізвище.

Ніхто не питав, чому вона не повернулася одинадцять років тому.

Замість цього жінка з величезною сумкою вдарила Ірину ліктем і сказала:

— Дівчино, не стійте в проході.

Ірина відступила.

Це було навіть образливо звичайно.

До батьків їхала потягом.

На вокзалі купила чай у склянці з металевим підсклянником. Смак був той самий, як у дитинстві в поїздах: міцний, трохи гіркий.

У купе жінка навпроти спитала, звідки Ірина їде.

— З Франції.

— У гості?

Ірина затрималася.

— Додому.

Жінка кивнула, ніби все зрозуміло.

Мати не зустріла на вокзалі.

— Ти могла б, — сказала Ірина, коли зайшла в квартиру.

Мати стояла в передпокої в старому фартусі.

— Ти доросла.

— Дуже тепло.

— Роззувайся. Підлогу помила.

Ірина роззулася.

Мати стала меншою.

Не старішою — це вона помітила вже потім. Спочатку меншою. Плечі вужчі. Волосся сиве біля скронь.

— Худюща, — сказала мати.

— Мамо, мені тридцять шість.

— І що?

— Нічого.

Батько вийшов із кімнати.

Стояв кілька секунд.

— Ну.

— Ну.

Він обійняв її коротко, незграбно, потім одразу взяв валізу.

— Важка.

— Нормальна.

— Колес немає?

— Є.

— Тоді чого я несу?

— Сам узяв.

— Правильно.